Хор «Щедрик» на сцені Wiener Konzerthaus під час Гала-концерту фестивалю SCL, Відень 2019.
Фото Enrique Manzano
Культовими твори мистецтва стають тоді, коли їх створюють особливі: унікальні особистості, рівень таланту яких межує з геніальністю, а почуття гумору й здорового глузду – з мудрістю. А якщо уявити, що цей твір – не кінечний? А триває в часі й десятиліттями формує естетичний компас, емоційний інтелект, смак та глибокі культурні цінності і пріоритети нових і нових поколінь дітей?
Хор «Щедрик» засновано у 1971 році Іриною Сабліною. Нині ми є свідками 48-річної історії блискучих виступів та перемог на кращих світових сценах, конкурсах і фестивалях; музикування із зірками класичної музики; лауреатів і призерів гран-прі усіх міжнародних конкурсів, в яких «Щедрик» брав участь. Ми є свідками історій звичайних дітей, які полюбили складну музику і прославили Україну далеко за її межами та переважно без її відома.
Маріанна Сабліна (на знімку) – художня керівниця та головна диригентка хору, який успадкувала від своєї мами і прожила з ним без малого все своє життя. Саме завдяки їй та тій сім’ї, що роками формувалася навколо «Щедрика», ми і сьогодні можемо насолоджуватися кращим виконанням хорової музики і різнобарвним репертуаром, дібраним із довершеним смаком – і все це наживо, все це вдома, в Україні. Як сказав про це живий класик Ґія Канчелі: «Дитячі хори існують у багатьох країнах, але «Щедрик» – явище особливе через те, що ґрунтується на неповторних хорових традиціях, закладених Іриною Сабліною й успішно продовжених її дочкою Маріанною Сабліною. Завдяки їм «Щедрик» і став явищем унікальним».
Маріанна Сабліна на сцені Wiener Konzerthaus, Відень 2019.
Фото Enrique Manzano
– Чи був у Вас шанс стати не музикантом у такій сім’ї?
– Мабуть, якби я була більш амбітною, наполегливою, чи хоча б спробувала щось інше на смак, – шанс і з’явився би. Ранньою, цілком дитячою ідеєю з романтичним ореолом була журналістика. Втім мені одразу повідомили: це найбільш продажна професія в радянській дійсності, навіть думати не смій.
Почала малювати, про що тепер пам’ятають лише старожили, – і хоча вдавалося непогано, я ніколи не знала, як це застосувати. Тепер усвідомлюю, що мені завжди було дуже цікаво займатися організацією та оптимізацією простору на папері. Якщо дасте параметри й умови – я одразу бачу, як це втілити. Магічний процес: беру зошит в клітинку і на вкрай примітивному рівні малюю простір з урахуванням певних умов, створюю і сама обираю альтернативні варіанти – в моїй уяві та на папері це миттєво візуалізується, наче в комп’ютерній програмі. З’являється об’єм. І мені це чомусь страшенно подобається. Чому – не знаю. Але я уже живу там. Можу розглядати плани будинків й отримувати від цього колосальне задоволення!
– Чи можна сказати, що і звуком Ви освоюєте простір?
– Не зовсім. У процесі вивчення твору я швидше створюю історію, і доки система образів не втілиться у конкретний стан, взагалі не можу починати роботу. Історія диктує стан і навпаки: стан малює образи. Я говорю про це з дітьми – і вони розуміють. Тоді не потрібні музичні терміни. Адже щедрики в своїй більшості не знають музичної грамоти. Потрібно тільки намалювати картину… Інколи діти вмикаються завдяки абсолютно перпендикулярному, неочікуваному навіть для мене слову. У мене це спрацьовує на підсвідомому рівні. Коли їх потрібно пробудити до певного виду діяльності або стану – виринають слова. Із сучасними носіями я навіть остерігаюся, щоби ці слова не записали і не поширювали, адже інколи це звучить украй смішно (сміється).
– Чи розуміють сучасні діти Ваші метафори, висловлювання, образи?…
– Можливо, не завжди. Не раз доводилося ловити насторожений погляд (сміється). Та оскільки в нас діти різних вікових категорій, завжди знайдуться ті, хто з розумінням кивнуть головою. А інші на них подивляться і подумають: ага, значить тут все ясно. Цей феномен і назву має: проблемне виховання. Ти ставиш дитині завдання вище її можливостей – в результаті вона сама починає шукати способи розібратися. Ти наче авансом довіряєш їй та її розумінню, і дитина, хочеш не хочеш, починає знаходити відповіді. Я не орієнтуюся на тих, хто не розуміє. Адже досі ніхто не знає, що може викликати інтерес у цих дітей, первинний інтерес до класичної музики.
Особисто я думаю, що це закладається на тому рівні, де у нас закріплюються всі приємні відчуття. Як, наприклад, спробувати щось смачне і запам’ятати, що це приємно. Саме на цьому рівні: де дітям має бути приємно. І доки не досягнеш такого із ними хоча б раз, важко щось передбачати. А от якими методами цього досягаєш, переважно, не має значення. Не важливо, якими словами, якими спо-собами ми виборсуємося зі складних технічних моментів. Важливо одне: відчути задоволення від досягнутого. І тоді, коли це сталося, і саме тому, що це сталося, діти починають любити складні твори: чим складніше – тим цікавіше. Адже в цей момент вони усвідомлюють зв’язок між витраченими зусиллями і якістю того задоволення, яке приходить в результаті.
Цитата:
Папа Римський Бенедикт XVI: «Дякую вам, щедрики, за те, що ви бездоганні у своєму співі!»
– Ви можете описати або згадати, коли для Вас таке задоволення стало усвідомленим?
– Та ні, у мене досі нічого не усвідомлено (сміється). Поки щось відбувається природно – воно не усвідомлюється. Звісно, подобається, коли все вдається. Але це не сталі величини, адже результат не можливо зафіксувати. Процес роботи – безкінечний. Тільки досягнути мало – важливо продовжу-вати тримати рівень колективу й весь час досягати необхідної якості.
– Коли саме Ви почали це втілювати? Адже спочатку Ви працювали з мамою.
– Коли я працювала з мамою, всі висловлювання були значно яскравішими, ніж після (сміється). Це ж наскільки зручніше вигукувати з-під руки, сидячи в хорі. І значно спокійніше! Втім все це стосувалося переважно технічних моментів. Пригадуючи, я розумію: мабуть, виглядали такі випади жахливо. Безперечно, я користувалася своєю близькістю. Якби переді мною стояла стороння людина, аналогічна поведінка була б неможливою. Тепер, спостерігаючи за хормейстерами, які під час репетиції співають у хорі, я розумію їхні відчуття: я все розумію, я можу прекрасно формулювати, я точно знаю, що і як. А все тому, що коли знаходишся всередині, тобі спокійно, немає жодної розосередженості, і природно виникає відчуття, що все ясно й зрозуміло.
Насправді ж у цей самий час диригент проживає цілком відмінний та особливо напружений стан: адже необхідно одночасно тримати увагу 60 людей (дітей!) і вирішувати непрості комплексні задачі. Тим паче колектив непрофесійний. Необхідно завжди працювати в хорошому темпі – щоб вони не поникли, говорити з певною інтонацією – щоб нікому не стало нудно навіть на рівні інтонації, а також – дуже бажано – говорити розумні речі (посмішка).
Хор «Щедрик» на сцені Wiener Konzerthaus під час Гала-концерту фестивалю SCL, Відень 2019.
Фото Enrique Manzano.
Я давно зрозуміла, що особливо важливе значення має саме темп роботи з хором. І відтоді страшенно співчуваю всім надто говірливим хормейстрам. Ти сотню разів можеш мати рацію, та якщо не вмієш швидко і точково її донести – репетиція в мить розсиплеться. Це своєрідна акупунктура: треба старатися одразу потрапляти в правильні точки.
Коли у нас був майстер-клас у Відні (під час ХІІІ Міжнародного фестивалю Summa Cum Laude Youth Music Festival, 5-10 липня 2019, Відень – авт.), я подумала: «А була би я зараз з іншим хором, як би я з ними спілкувалася?» Адже випрацьовується певна спільна мова, з’являються спільні відчуття один одного – не зважаючи на те, що діти завжди змінюються. Щось постійне із року в рік залишається з нами. І я не знаю, чи можна проектувати це на інший колектив. Величезне значення має така тривалість у часі. Йдеться про досить тонкі речі…
Під час майстер-класу у Відні запрошений диригент сказав хору: одразу після зустрічі ви це все забудете, наша робота стосується лише цього моменту. І він абсолютно правий! Диригент дитячого хору має бути постійною величиною. Від нього повинна надходити вся стратегія розвитку колективу, а ще важливіше – все те, що стосується головного: світогляду.
– Тобто в хорі демократія неможлива. До певної міри тут діє диктатура?
– Обов’язково. Але така… освічена! (сміється)
Цитата:
Борис Тевлін, хормейстер, професор Московської консерваторії ім. П. І. Чайковського: «Перемога київського дитячого хору «Щедрик» у Римі стала безумовною перемогою українського хорового мистецтва у світі».
– Щодо репертуарної політики. Як Ви нарощуєте репертуар? Адже нарівні із новими й сучасними творами ви досі виконуєте твори, які «Щедрик» співав зі своїх перших кроків. Наприклад, ваш чудесний «Дощик».
– Так! «Дощик» з’явився тоді, коли був голод на українське, сучасне, акапельне… До речі, тоді ж було здійснено перший запис кантати для оркестру і дитячого хору «Сонячне коло» Лесі Дичко, яка звучала авангардно на ті часи. А решта – Леонтович, і все тут. Безперечно, Леонтович – це зовсім не погано, навпаки! Але він мало писав для однорідного жіночого хору. А все, що написав, ми давно переспівали й потребували свіжого матеріалу. Тоді тато написав «Дощик» (тато Маріанни – всесвітньо відомий диригент, композитор Роман Кофман – авт.). Смішно тепер, але тато навіть патріотичну пісню для нас написав. До того ж писав одразу з текстами – аби нам не доводилося співати усіляку нісенітницю. Адже відсоткового співвідношення в репертуарі потрібно було дотримуватися. Пригадую, що навіть симпатичною вдалася та патріотична пісня…
Що зберігається в репертуарі? Різні твори й композитори виринають ситуативно, в залежності від багатьох факторів. Звісно, зі «Щедриком» Леонтовича ми тісно пов’язані на все життя (сміється). Його ж, Леонтовича, «Дударик» з нами також завжди. І, до речі, саме мама почала трактувати її по-іншому. Чомусь раніше цей твір співали дуже бадьоро – не зважаючи на трагічну історію в тексті. Ми ж почали співати тихо. Спочатку це навіть викликало протести. А потім нашу манеру почали переймати. Мені «Дударик» дуже подобається.
Бах із нами – завжди. Діти його обожнюють. Моцарт – безумовно, його люблять усі «щедрики». «Псалом №23» Шуберта виникає у нас із великими перервами, але ніколи не зникає. І що вражаюче: в різні періоди, в різний час, саме цей твір розкрив багатьох дітей. Саме на цьому творі відбувався той особливий клік, те щеплення – коли вмикаєшся вже остаточно й незворотно. Думаю, тому що Шуберт дуже чистий. І десь на таких зв’язках це і працює з дітьми. Одна дівчинка розповідала мені: «Коли я співаю Шуберта – я відлітаю». Із того, що періодично виринає або більш-менш регулярно тримається, дітям і мені дуже подобається Форе. Мені особисто він цікавий своєю гармонійною різноманітністю і мелодикою. І тим, що на ньому дуже добре навчати кантилені – власне, самому співу, а також фразуванню. А дітям – просто тому, що він буквально красивий.
Безперечно, це далеко не повний і не вичерпний список, за яким варто характеризувати репертуар «Щедрика». Та є речі, до яких справді постійно повертаєшся, і кожного разу вони звучать по-іншому.
Хор «Щедрик» виконує «Щедрик» М. Леонтовича на телеканалі ICTV.
– Не даремно існує думка: якщо прочитати роман через 5, 10, 15 років – то він буде зовсім іншим.
– Я от, до речі, дуже люблю повертатися до творів саме тому, що перевіряю як рівень колективу, так і рівень власної свідомості. Й у мене дійсно дуже змінюється все у ставленні до тих самих творів. Так цікаво… А найцікавіше: хоча кожного разу це інші діти, з кожним разом вони вивчають твори набагато легше. І цей феномен помітила не лише я. Наша концертмейстерка Наташа (Наталія Селіна – акомпоніаторка хору, яка працює в колективі майже 30 років – авт.) не залежно від мене помітила таке ж явище. Не знаю, з чим його пов’язувати. Можливо, я з часом сама краще засвоюю твір – а потім простіше й органічніше його подаю. Візьмемо хоча б «Три маленькі літургії» Олів’є Мессіана – надміру складний твір, який змушує тремтіти професійних музикантів, коли вони його розбирають або коли чують, що діти все це вираховують та інтонують – деяких це вражає, інших просто лякає (сміється). Ми його виконували разів п’ять за дуже довгий проміжок часу, різними складами. І з кожним разом твір вивчається швидше і легше. Останнього разу – просто на одному диханні. З достатньо об’ємним французьким текстом і складною формою. Ми навіть говорили про це з колегами – наче проявляється певна колективна пам’ять. Або ж колективний досвід. Дивним чином усе зберігається в цих стінах.
Хор «Щедрик» перед входом до легендарної зали Wiener Konzerthaus перед виступом на Гала-концерті фестивалю SCL, Відень 2019.
Фото Андрія Марченка.
– Тобто у Щедрика вже є свій ген чи своя ментальність?
– Так, щось подібне відбувається. Якісь цілком ірраціональні явища.
– Як композитори-сучасники входять до репертуару? Чи впливає дружба, особисте знайомство, чи працюєте разом із композитором над втіленням твору?
– Окрім відповідальності все це нічого не додає. Я страшенно боюся, наприклад, Ґії Канчелі та Валентина Сильвестрова – адже вони люди норовливі, а також гранично чесні як перед собою, так і у вимогах до виконавця.
До речі, ви знаєте історію, як ми отримали перший твір від Ґії Олександровича? Ситуація була наступна. «Щедрику» випала честь взяти участь у фестивалі Гідона Кремера в Локенхаусі (Фестиваль камерної музики в Локенхаусі, Австрія – авт.). І коли всі учасники зібралися в обідній залі, в Альони Борисівни (Альона Асташева – директорка хору – авт.) виникла ідея: мовляв, дуже гарна нагода попросити у Ґії Канчелі щось для «Щедрика». Я і запитала – на що одразу отримала відповідь: «Дитинко, я не пишу для дитячого хору».
Наступного дня Гідон Кремер неочікувано запропонував нам заспівати на відкритті фестивалю (це був збірний концерт) і виконати три твори на власний вибір. До слова, атмосфера фестивалю була неймовірна, й експромт був сміливою та живою рисою фестивалю; у них ніколи нічого не скорочувалося – тільки весь час додавалося (сміється). Звісно, ми з радістю прийняли таку можливість і заспівали три акапельних твори у першому відділенні, та виконали «Три маленьких літургії» Мессіана з оркестром «Кремерата Балтика» у другому. Коли відлунали останні оплески і публіка почала виходити з церкви, я все ще стояла на сцені. І бачу: центральним проходом, проти течії – йде Гія Олександрович. Він підійшов, поцілував мені руку й сказав: «Для мене буде великою честю, якщо Ви візьмете будь-який із моїх творів для змішаного хору і переробите його для свого колективу». Уявляєте, чого це варто?
Так в репертуарі «Щедрика» з’явився твір Ґії Канчелі «Заколисування сонця».
– А звідки ж з’явилися «Ангели Смутку»?
– Це також дуже зворушлива історія. Зокрема тому, що вона абсолютно паралельна попередній. Рай-мунд Тренклер протягом багатьох років є головою Ради директорів відомої Кронберзької академії музики. Ми познайомилися на початку 90-х у Сеулі. Нас завжди пов’язували чудові, теплі стосунки. Неодноразово я відвідувала його фестиваль, супроводжуючи тата (Роман Кофман багаторазово був запрошеним диригентом фестивалю – авт.). Раймунд знав, що я працюю з дитячим хором. Я, природно, ніколи ні про що його не просила. Та одного разу склалося так, що ми співали Різдвяний концерт у видатному і неймовірному Кельнському соборі. Я знала, що Раймунд є серед слухачів, разом із трьома своїми дітьми. Але більше ніхто в хорі не знав його: як він виглядає чи ким він є. Після концерту Альона запитала: хто той чоловік у перших рядах, очі якого були повні сліз?
Після концерту Раймунд обійняв мене і подивився так – наче вперше побачив. Після чого він сказав: «Хоча у нас фестиваль музики для віолончелі, але я щось вигадаю, аби «Щедрик» зміг приїхати». Наступного року він назвав фестиваль «Cello +» («Віолончель +» – авт.), переконав усіх своїх спонсорів – а це люди дуже і дуже високого становища – і запросив нас. На цей фестиваль приїжджають найкращі! Нам покрили всі витрати – і «Щедрик» взяв участь у фестивалі. Після чого ми мали честь виступати там іще двічі. Третій раз був знаменний тим, що саме Раймунд замовив у Ґії Канчелі твір для нас. Єдиною умовою Раймунда була прем’єра на фестивалі в Кронберзі. Від початку твір був написаний із розумінням того, що його виконуватимуть Гідон Кремер (скрипка), Ґієдре Дірванаускайте (віолончель), оркестр «Кремерата Балтика» і Дитячий хор «Щедрик».
– Чи виконували ви цей твір у Києві?
– Так, у філармонії (Національна філармонія України – авт.), коли приїжджала «Кремерата Балтика». Прем’єра ж відбулася в Кронберзі, у Раймунда. Після чого ми поїхали до Берліна, де в рамках правозахисної акції «В Росію з любов’ю» ми знову виконали цей твір у Берлінській філармонії. Акція проходить у формі концерту, і нам неймовірно пощастило опинитися в оточенні великих музикантів – Марти Аргеріх, Даніеля Баренбойма, Гідона Кремера… Акція була присвячена пам’яті Анни Політковської та спрямована на підтримку Михайла Ходорковського й російських політв’язнів, організована низкою міжнародних організацій, що опікуються правами людини та питаннями амністії. Цей концерт традиційно відкривав лауреат Нобелівської премії, були присутні поважні гості. Це був жовтень 2013 року…
Цитата:
Святослав Вакарчук: «Треба вклонитися цим маленьким дітям, які несуть нашу музику, нашу культуру за кордон. Роблять це якісно, красиво та щиро. «Щедрик» – це гордість України».
– Які ще концерти стали знаковими або просто пам’ятними для Вас?
– Мало концертів, які мені не запам’яталися. І не тому, що вони проходили в якихось особливих місцях чи атмосфері. Я зазвичай оцінюю те, що вдалося, з того, що хотілося почути. Й інколи це не співпадає з прекрасною сценою чи особливо знаковими подіями. Та для мене саме це – подія. От, наприклад, коли діти не лише донесли задумане, але й перевищили всі мої очікування. Таке траплялося й не обов’язково в знаковому місці. У мене інша оцінка «пам’ятного» моменту.
– Чим запам’яталася поїздка у Відень та виступи в рамках SCL Festival цьогоріч?
– Тут, до речі, повне співпадіння з очікуваннями. Так буває дуже рідко. Я їхала виступити в прекрасних залах – і виступала в іще прекрасніших! (сміється) Я не чекала такої дивовижної акустики. Для мене це – як знайомство з новою якістю. Це справді нова якість умов музикування. Було дуже цікаво спробувати це на смак.
Виступ хору «Щедрик» у Великій залі Wiener Konzerthaus на Гала-концерті переможців ХІІІ Міжна-родного фестивалю Summa Cum Laude у Відні. Хор «Щедрик», лауреат премії в категорії «Treble Choirs / Жіночі хори» з відзнакою «Видатний успіх», виконує втір «Cloria» австрійського компози-тора А. Кубічека.
– Яка музика звучить у Вас вдома?
– Та будь-яка! Раніше вона підбиралася під настрій, як страви на кухні: ти обираєш, чого тобі хочеться саме зараз. З молодості це був переважно джаз і джаз-рок. На цьому всі ми росли. Тато в 60-х почав возити зі Штатів платівки, особливо багато класики в джазових обробках. У нього ціла колекція, я цього наслухалася досхочу. Здається, я все почула спочатку в джазових обробках (сміється). Баха всього співала разом із солісткою «The Swingle Singers». Увертюру Вагнерового «Тангойзера» я теж спочатку почула в джазовому варіанті (сміється). Пізніше всі отримували касети від Когана (Олексій Коган – відомий український знавець джазу, радіо-ведучий – авт.)…
– Ніколи не хотіли додати в репертуар хору щось джазове?
– Дитячий хор – це не джазовий інструмент. Хоча у нас був цікавий експеримент, який переріс у приємний досвід. На 45-річчя «Щедрика» ми співали з квартетом Руслана Єгорова – прекрасний музикант, який, до речі, саме з цієї нагоди зробив аранжування «Звуки музики» (відомий джазовий стандарт Р. Роджера з фільму «Звуки музики», який «Щедрик» включив до свого репертуару – авт.). На музику «Queen» ми навіть записали кліп, коли їхні музиканти приїжджали в Київ – зрештою, «Queen» показували кліп на сцені під час турне Україною і запрошували «Щедрик» приєднатися (сміється).
Але все-таки мені не подобається використання хору не за призначенням. Надмірна жанрова свобода – сьогодні явище поширене і використовується для псевдо-популяризації. Та особисто я не хочу цим займатися. Щось в мені протестує. Я неочікувано для себе виявилася вкрай ортодоксальною до музики, дуже неочікувано. Навіть на фестивалі (фестиваль SCL у Відні – авт.), де у більшості колективів було присутнє змішування всього в репертуарі, я подумала: чому мені все це так не подобається? Чому я не хочу туди ж? Мабуть, тому що від початку в усьому цьому є фальш. Безперечно, це стосується не всіх. Наприклад, на фестивалі ми зустріли чудовий бразилійський хор (хор São Vicente a Cappella – авт.), який співає босанови і прекрасно поєднує їх із творами класичного репертуару. Їхня диригентка розповіла, що її головне завдання – зацікавити молодь у музиці й залучити їх до співу. І це дійсно шляхетна справа. Якщо «для себе» – то всі засоби хороші. Нехай співають, танцюючи. Тим паче, коли це вдається так природно, як у бразилійців: цілком відповідає їхній культурі і внутрішньому світовідчуттю. Та якщо вже нашим дітям дано серйозно занурюватися й копатися в такому глибокому, непростому матеріалі – то навіщо я маю це нівелювати і полегшувати їм задачі заради абстрактної публіки? Яка не хоче потрудитися й послухати. Чому я маю полегшувати їй завдання? Я вважаю, що нехай краще слухачів буде не багато – але вони будуть свої.
– Чи знаєте Ви, що слухають ваші діти, щедриківці?
– Я думаю, що абсолютно різну музику. Я трішки загубилася, що зараз у мейнстрімі, та роблю їм музичні вливання час від часу. Адже в популярній музиці вже також є класика. Наприклад, Елла Фіцджеральд – чим не приклад для навчання музичному фразуванню? Або чому б їм не послухати Ал Джеру?
Є також певний рівень дозволеності, грайливості і відхилення від норми, яке не суперечить моїм внутрішнім відчуттям. Наприклад, послухайте дует Філіппа Жарускі з Марі-Ніколь Лем’є, які вико-нують «La Cremosa» Монтеверді на фестивалі у Баден-Бадені. Ну, просто чудо, як прекрасно! Отже, перш за все, таки має бути смак. Можна виконувати все, абсолютно все, що завгодно. Але важливо, щоб все це було зроблено зі смаком і майстерністю: вчасно, доречно, у правильному місці – тоді звучатиме переконливо. Не можна змішувати будь-що будь-де й очікувати, що обов’язково сподобається. Ось цей момент «хотіти сподобатися» – якщо він закладений в основу – тоді всьому кінець, це повний крах.
– Чи почувалися Ви привілейованою за рахунок того оточення, умов і можливостей, в яких росли?
– Ні, звичайно, ні! Чомусь, окрім відповідальності, більше нічого не відчуваю в цьому контексті (сміється). Я лиш розумію, що всюди повинна старатися, тягнутися, відповідати – виключно так. Ну, які це може давати мені привілеї, з якого дива? Просто я мала щастя бути присутньою в певному просторі. У мене ж не було іншого оточення і не було іншої інформації. Я не знала, як вона потрапляє до інших. У мене немає іншого, чийогось досвід. У мене є той досвід, який є. І він не кращий і не гірший, ніж у інших. Він просто мій. І я не знаю, з чим його порівнювати. Ніколи не записувала оточення собі в заслуги. Тому що я не божевільна.
– Таке популярне сьогодні слово «геніальний» часто звучить у Вашій сім’ї?
– Взагалі ніколи, що Ви! У нас всі з почуттям гумору.
Маріанна Сабліна отримує диплом лауреата фестивалю SCL, Відень 2019.
Фото Enrique Manzano.
– Ваша мрія?
– У мене ніколи не було перспективних планів чи мрій. Я міцно прив’язана до моменту і живу тут і тепер. Та є одне досить практичне бажання. Я б дуже хотіла, щоб наші діти отримували музичну освіту на базі хору. Щоб все-таки була хорова школа. Адже ті батьки, які бажають для своїх дітей музичної освіти, жодним чином не асоціюють її з хором. Перш за все тому, що хор не дає ніякого «папірця» – з яким можна вступати до наступного закладу, або хоча б повісити в рамку на стіні – бо це престижно.
У нас – самодіяльний хор. Ось це мені прикро. Я би дуже хотіла зробити нашу діяльність більш привабливою і зручною для дітей саме в цьому аспекті.
Пов’язана із цим інша нескромна мрія: хочу, щоб цими дітьми почали пишатися. І щоб вони відчували це тут, вдома. Адже інколи вони навіть від власної сім’ї не отримують адекватної оцінки. На жаль, я не вмію пояснювати цього батькам. Я не вмію «надуватися». Мені завжди здавалося, що батьки самі повинні розуміти, чого досягають їхні діти. Та, на жаль, розуміють не всі.
А, відповідно, розуміння не відбувається і на рівні суспільства: як ці діти трудяться, чого вони досягають своєю роботою, які бувають неочікувані ефекти і які серйозні наслідки вони приносять для всієї країни, що це зовсім не дитячі забавки і не те, що виникає з асоціацією «позашкільний гурток». Вага того, що роблять ці діти, зовсім інша.
Дуже важливо, щоб люди це відчували і розуміли. У світі кожне місто і кожна країна має ключові культурні явища, які заносить до власного пантеону. І це колосально важливо не тому, що хтось одягне медаль. Це важливо, перш за все, для того, аби люди, які керуються лише поняттями «престижно – непрестижно», вірно формували визначення цього критерію. Щоб український пантеон культурних явищ ставав престижним. Тільки тоді можливий певний культурний ріст суспільства, в якому звичайна людина, далека від мистецтва, отримує орієнтир – за яким починає самостійно входити до скарбниці світової культури. Я бажаю діяльності «щедриків» адекватної оцінки від країни. І хотіла б, аби їхні досягнення стали «престижними» у найкращому сенсі слова.
Хор «Щедрик» на сцені Wiener Konzerthaus під час Гала-концерту фестивалю SCL, Відень 2019.
Фото Enrique Manzano.
