На присадибній гарбузовій плантації у Христинівському районі Черкаської області, де торік вирощували картоплю.
Фото автора.
Другий місяць жодного дощу. Сонце немилосердно смалить. Температура з дня у день сягає 32 градусів тепла. Спека така, що качани кукурудзи плавляться. У садку посеред літа осипаються яблука і груші. На городі морщиться морква і перець. Земля потріскалася так, що в шпарину долоню можна засунути. Це не субтропіки, це Черкащина, в якій нині клімат майже такий, як на Одещині.
Що таке зміна клімату, я відчув на собі, коли протягом місяця під час відпустки допомагав рідним на городніх роботах. Землі біля Умані родючі, найкращі чорноземи в Україні, але без дощів перетворюються на кам’янисті брили, які лопатою важко копнути.
Картопля цього року не вродила. Зібрали найгірший врожай за півстоліття. Не бульба, а коралі — дрібненька, навіть на насіння не годиться. І це вже не перший рік, коли у зв’язку з потеплінням різко впали врожаї картоплі, традиційної для цього краю.
Зайшов в Умані на базар, а там нині правлять бал фермери з Херсонщини. Картопля, перець, помідори, абрикоси, персики — Херсонщина виявилася готовою до спеки, бо ще раніше стала практикувати зрошення земель і віддала перевагу стійким до високих температур сільськогосподарським культурам. І не тільки тому.
Судячи з колоритних і багатих полицях, на Херсонщині бум малого і середнього бізнесу. Олігархи і земельні магнати оминули цей край, бо землеробство тут більш затратне — землі необхідно зрошувати. Зате невеличкі сільськогосподарські підприємства отримали зелене світло. Заполонили дешевою й якісною продукцією всю Україну. А тому що їх багато, то й ціни помірні — все-таки конкуренція.
Минулими роками Черкаська область забезпечувала південь і схід України картоплею та іншими культурами, а нині її потіснила Херсонщина.
На черкаські чорноземи накинули оком земельні магнати, взявши під контроль багатотисячні угіддя. Навіть іноземці активно освоюють ці родючі землі. Це зазвичай великі сільськогосподарські компанії. Спеціалізуються вони на вирощуванні зернових та експорті їх за кордон. Вони чекають на старт приватизаційних процесів, щоб взяти під контроль найродючіші чорноземи в Україні.
Жителі села тим часом на роздоріжжі — вони не знають, куди піти і садити та сіяти. Підприємливі, які мають стартовий капітал, на подвір’ях бурять свердловини і зрошують землю протягом літа водою. Це задоволення не з дешевих, необхідно вкласти в зрошувальну систему до 100 тисячі гривень. При пенсії дві тисячі гривень чи зарплаті п’ять тисяч гривень не так скоро доробишся до власної свердловини.
Інші почали вирощувати сільськогосподарські культури, які є традиційними для Одеської області: виноград, кавуни, дині. Одразу за Уманню можна помітити виноградники, а на сільських городах кавуни і дині.
Село наполегливо шукає виходу з нової ситуації, коли зміна клімату вимагає нових підходів для ведення сільського господарства. Великі земельні магнати не дуже сушать собі голови. Вони далі сіють пшеницю, кукурудзу, ріпак, соняшник — все, що можна відправити на експорт і отримати тверду валюту.
Минулими роками сільські спілки старалися допомагати селянам: добривами, технікою, рекомендаціями агрономів. Нині дедалі частіше зводиться лише до виплати грошей за паї або, за бажанням власника землі, видачі зерна, гречки, цукру, макаронів, олії — натурплати.
Якщо у полі землю ще можна здати в оренду фермерам чи селянським спілкам, то між хатами залишаються незадіяними невеликі ділянки. Для того багато причин: низька родючість традиційних культур, зменшення сільського населення, неспроможність міських жителів давати лад отриманим у спадок наділам. Дехто безплатно віддає такі ділянки власникам невеликих тракторців, аби лиш їх засіяли.
Традиційну для сільських дворів картоплю останніми роками частіше заміняють гарбузами. По-перше, затрати невеликі. Не потрібно тричі кропити ділянки від жуків, кілька разів прополювати бур’ян, вносити добрива. Картоплі почали саджати менше, лише для своїх потреб.
Село обезлюднює, тримається на стареньких жителях, які не в змозі обробляти великі ділянки. Не рятують навіть мотоблоки, які замінили коней і стали вкрай необхідною технікою на невеличких присадибних ділянках.
Сільські городи нині засаджують гарбузами, бо затрати менші й фізичних зусиль не стільки, як при вирощуванні картоплі. Але куди діватися гарбузові? Нині ходить гарбуз по городу і питається, чому йому випала така сумна доля. Селяни зазвичай виймають лише зернятка, розсікаючи гарбуз наполовину лопатою, а все решту залишають на полі для перегною. За винятком тих, хто тримає свиней чи корів, які використовують гарбузи на корм.
Поля у ці дні засіяні гнилою м’якоттю від гарбузів, яку нема де використовувати, бо худобу і свиней у селах тримають дедалі менше.
«Гарбузи використовують у кулінарії й медицині, — каже Володимир Тимощук, який займається вирощуванням цієї культури останніми роками. — Це смачні й поживні ласощі, з яких можна приготувати чимало гастрономічних новинок. Я вже не кажу, що гарбуз входить до складу багатьох медичних препаратів. Тому викликає подив, що наша переробна промисловість дуже неповоротка і не звернула увагу на ситуацію, яка склалася у селах у зв’язку з потеплінням і неспроможністю частини селян засівати присадибні ділянки традиційними культурами».
Поки що гарбузи бувають найбільш ходовим товаром перед Геловіном і в час масових сватань.
