«Час від часу в нашому житті з’являється виконавець, який справляє настільки велике враження, що почувши його один раз, ми самі змінюємося назавжди...»
(Д. Поллак, США)
Сьогодні — Міжнародний день музики
В усьому світі навряд чи знайдеться людина, байдужа до музики. Що може краще за музику передати стан людської душі? Вона змушує радіти або сумувати, сприяє творчості, музика лікує душу. І не даремно герой фільму Леоніда Бикова «У бій ідуть лише «старики» казав: «Все приходящее, а музыка — вечна». Музика не старіє, вона житиме стільки, скільки існуватиме людство.
Сьогодні у світі відзначають День музики, який був заснований 1973 року з ініціативи Міжнародної музичної ради (IMC) при ЮНЕСКО на 15-й Генеральній асамблеї IMC у Лозанні. Уперше відзначили Міжнародний день музики в 1975-му.
Відтоді свято відзначається щорічно великими концертними програмами, творчими зустрічами з композиторами, виконавцями, музикознавцями, тематичними виставками й іншими просвітницькими заходами.
Символічно, що День музики збігається із днем народження видатного піаніста Володимира Горовиця.
Понад 60 років Володимир Горовиць щедро дарував людям радість і насолоду спілкування з музикою. Кожен його концерт був подією музичного життя різних країн. Його називали гіпнотизером, Ейнштейном у музиці, піаністом світу. Його унікальна техніка, постійна імпровізація, неймовірна емоційна напруга справді доводили публіку до екстазу.
Концерти музиканта відвідували королі й королеви, президенти і прем’єри, зірки театру і кіно. А він, такий непоказний, невисокий на зріст, ставав Королем і Богом на сцені, щойно його довгі гнучкі пальці торкалися клавіш...
Наш земляк Володимир Горовиць народився 1 жовтня 1903 року у Києві в заможній єврейській родині. Його батько був авторитетним інженером, а мати — чудовою піаністкою. Тож не дивно, що всі діти в сім’ї були так чи інакше залучені до музики.
Незвичайний талант виявився у хлопчика в 10 років, коли той напам’ять засвоїв усі твори німецького композитора Р. Вагнера. Самостійно розучив деякі опери Чайковського та Римського-Корсакова. Володя віртуозно грав твори своїх улюблених авторів, за кумира мав Сергія Рахманінова. До речі, на той час він мріяв стати саме композитором.
На жаль, часи мінялися. Із захопленням Києва більшовиками сім’я Горовиців (як, власне, всі заможні сім’ї), зазнала шаленого пограбування. Вона втратила майже все. Фірму батька націоналізували, а їхній старовинний рояль порубали на друзки. Хоча родині на той час було не до музики, треба було виживати. Тоді Володя разом з одеським скрипалем Натаном Мільштейном вирішують поїхати містами країни з концертами, за які їм платили хлібом. Дует став популярним, і навіть тодішній нарком освіти А. Луначарський називав його «діти революції». Ну, а ці «діти» ту революцію аж ніяк не сприймали.
Десь 1925 року Володимир Горовиць за щасливим збігом обставин дістав можливість виїхати до Німеччини. Офіційно — на навчання. Але ще перед тим він вивчив і блискуче виконав у Ленінграді Перший концерт Чайковського. Завдяки шаленому успіху він зажив слави у Західній Європі. До речі, за ним вислизнув із міцних обіймів країни Рад і Н. Мільштейн.
На Заході не все одразу складалося, як бажалося. Однак величезний вплив на подальшу долю Горовиця мала зустріч із С. Рахманіновим, який високо оцінив талант піаніста, довіряв йому виконання своїх творів і навіть вважав, що той виконує їх краще за автора. Натхнення додало одруження 1933 року із Вандою Тосканіні — дочкою славетного диригента Артуро Тосканіні, народження донечки.
Згодом Горовиць мав кілька концертів в Америці. Успіх виступів у США перевершив усі сподівання: звідусіль почали надходити комерційні пропозиції, найкращі антрепренери Європи і Америки воліли здобути собі піаніста-віртуоза. Аж до 1935 року В. Горовиць давав до сотні концертів за сезон. Це просто неймовірно! Де бралися сили, емоції? Відповідь тут одна: музика, музика вдихала в нього свої життєдайні сили, музика, яку піаніст так тонко відчував кожним своїм нервом. Хоча сам іноді скаржився, що став рабом свого таланту.
Однак за кілька років у житті В. Горовиця, на жаль, відбуваються трагічні події. Він втрачає свою єдину дочку. З СРСР одна за одною надходять звістки про смерть матері, заслання на Соловки батька і брата Григорія, розстріл брата Якова. Усе це, звісно, не могло не вплинути на музиканта. Біль душі та дивне прикре відчуття, що американська аудиторія не спроможна зрозуміти справжньої цінності музики, стали причиною його затяжної депресії. 1940 року подружжя Горовиців остаточно переїжджає до США.
Під час ІІ Світової війни Володимир Горовиць постійно давав благодійні концерти, щоб зібрати гроші для армії. І йому вдавалося збирати колосальні суми. 1944 року музикант отримує американське громадянство.
1953-го, відзначивши 25-річний ювілей кар’єри в Америці, Володимир Горовиць знову пішов зі сцени на 12 років. Казав, що втомився і відчуває страх перед публікою. Отакої! Після стількох років шаленого успіху. Перед публікою, яка його обожнювала і шаленіла від нього! Але хто знає, що насправді відчувала душа Музиканта...
Минули роки, і 1965-го головною подією року став концерт-повернення на сцену В. Горовиця. Щоб купити квитки, шанувальники займали чергу в каси ще з опівночі. І їхні очікування справдилися. Нікуди не зникла віртуозність музиканта, хоча репертуар, як і раніше, був чи не найскладніший. На цей раз він гастролював три роки, а тоді знову щез на вісім.
Бентежна душа піаніста не знаходила спокою. Горовиць почав вживати антидепресанти, а часом і алкоголь. Це не могло не позначитися на виконавській техніці і пам’яті. Артист почав втрачати контроль над собою. Але Музика перемогла. І 1985 року Горовиць відновив концертну діяльність, почався останній період його творчості. 1986-го музикант із тріумфальним успіхом дав концерти у Москві і Ленінграді. І це у такому поважному віці — 83 роки! Ось така насичена і непроста біографія.
Уже наприкінці життя піаніст отримав із рук Р. Рейгана американську відзнаку — медаль Свободи. А нагород «Греммі» у нього було більше, ніж у «Бітлз», — 25!
1989 року в Нью-Йорку Володимир Горовиць тихо відійшов в інший світ.
Люди, які знали і часто спілкувалися з маестро, розповідали, що Горовиць був, як і більшість непересічних особистостей, дещо дивакуватим, часом навіть по-дитячому смішним. Іноді важко було зрозуміти, коли він жартує, а коли говорить серйозно.
Цікаво, що один журналіст — Д. Дюбаль — згадував, зокрема, і такий красномовний епізод: якось Горовиць виступав з англійським оркестром і був незадоволений повільним темпом виконання. «Я родом з України, і я покажу тим англійцям, що таке темп!» — збуджено вигукнув маестро. Тим самим фактично визнавши, що складовою його генію є й часточка землі, де він прийшов у світ.
У Києві теж не забули про свого земляка. На будинку по вул. М. Коцюбинського, де жив музикант, встановлено меморіальну дошку. А з 1995 року в пошуках геніїв рівня Горовиця щорічно проводиться Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті музиканта. Конкурс виявив уже багато талановитих, обдарованих молодих виконавців. Однак, напевно, такі, як Горовиць, народжуються раз на тисячоліття.
