На Хмельниччині, за даними обласного управління статистики, на початок серпня на економічно активних підприємствах вчасно не отримали заробітну плату всього 29 осіб. Кожному з них не виплатили в середньому по 12,7 тисячі гривень. Це трохи більше, ніж середня заробітна плата за липень. У масштабах області цифри настільки незначні, що хотілося б із полегшенням зітхнути: ось і дочекались того моменту, коли з усіма розраховуються вчасно.

Все так. За винятком кількох деталей. Перша: загальна сума заборгованості все ще залишається на рівні 5,6 мільйона гривень. Це теж небагато — лише 0,3 відсотка фонду оплати праці, нарахованого за липень. Друга: майже 83 відсотки цього боргу утворено на підприємствах, до яких упроваджена процедура відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, іще 11 відсотків — на економічно неактивних підприємствах. І саме з цими боргами найбільше проблем.

Хмельничанка Ольга Бандура (на знімку) домагається виплати свого зарплатного боргу вже дев’ять років. 

Свого часу після двадцяти років роботи прибиральницею на Хмельницькій кондитерській фабриці жінку скоротили з посади. Мали б при цьому виплатити все зароблене, однак цього не зробили. В результаті вона недоотримала більш як дев’ять тисяч гривень.

Тоді з такою самою проблемою зіткнулося чимало її колег. Звільнені почали писати позови до суду з вимогою, аби підприємство, котре з часом було визнано банкрутом, все-таки розрахувалось із ними. Зробила це і Ольга Бандура.

Спочатку рішення суду обрадувало, адже той зобов’язав боржника виплатити гроші. Але згодом стало зрозуміло, що ніхто не збирається виконувати цю вимогу.

Частина її боргу була внесена до вимоги другої черги, а частина — до четвертої. У результаті гроші отримали переважно ті, хто перебував у першій черзі. До Ольги Бандури виплати й досі не дійшли.

Тепер до суду претензій немає — він виконав свою роботу. Дав відповідь і арбітражний керуючий у цій справі: якщо навіть усе майно підприємства-боржника вдасться продати, цього не вистачить, аби розрахуватись із кредитними боргами перед банком.

Отож про повернення коштів прибиральниці можна просто забути.

Сьогодні жінка виживає на дуже скромну допомогу з інвалідності. Через хворобу їй важко пересуватися. Про те, щоб влаштуватись на будь-яку роботу, годі й думати. А оскільки більшість пенсії йде на ліки, жити просто немає на що.

Не варто забувати, що в той час, коли утворився цей борг, це була чимала сума. І, за логікою, через зволікання із виплатою мала б бути врахована ще й інфляція. Але про таке вже ніхто й мови не веде.

Ще одну спробу досягти хоч якогось результату у своїй безнадійній справі жінка зробила, надіславши лист-прохання до Офісу Президента. Відповідь надійшла. А в ній  — роз’яснення щодо того, що, за чинним законодавством, підприємство-банкрут насамперед має розрахуватись із боргами у заробітній платі, а розрахунки його із боргами перед кредиторами здійснюються позачергово. На додачу сповістили, що «опрацювання порушеного у зверненні питання відноситься до Кабінету Міністрів України», тому лист переспрямовано до його секретаріату.

З усього цього жінка зрозуміла, що грошей вона не дочекається. Де вихід?

Ще навесні у Міністерстві соцполітики опублікували для ознайомлення законопроект, який мав би захистити від таких ситуацій тих, хто ходить на роботу. В ньому йдеться про таке: якщо зарплата не виплачується вчасно, працівники можуть не ходити на роботу до моменту погашення заборгованості. Крім того, вони можуть вимагати від роботодавця-боржника виплати не тільки належних їм грошей, а й відсотків.

Доля цього законопроекту поки що залишається невирішеною. Та в будь-якому разі він торкається насамперед тих, хто ходить на роботу. Але як бути тим, кого давно її позбавили, не заплативши?

З одного боку, нинішнє законодавство начебто і захищає їхні інтереси. Та з другого — закон працює не для всіх. Бо комусь навіть у таких ситуаціях усе-таки вдається отримати гроші. А хтось цього не може зробити десятиліттями.

Фото автора.