Набираю повні груди свіжого ранкового повітря, ловлю шкірою осінню прохолоду. Вдих – видих. Обожнюю пробіжки перед насиченим, метушливим днем. Знаєте, у такі моменти ще дужче хочеться жити.
Усміхаюся блакитноокому малому в колясці (куди ж це тебе витягли в таку рань?). Усміхаюся його мамі, яка героїчно намагається нагодувати характерного сина сніданком. Усміхаюся парі, що, закутавшись у теплий картатий плед, мило бесідує на лавці. Усміхаюся бабусі, яка щодуху мчить на перший тролейбус, забувши про паличку в руках, забувши про важкі сумки, забувши навіть про біль у старечих суглобах. Біжу й усміхаюся шалено прекрасному світу. І від усіх ловлю взаємність. Ну, майже від усіх.
Чоловік, років сорока, із цигаркою в зубах, спиняється на протилежному боці вулиці й пильно так дивиться на мене. У голові рояться здогадки: точно чекає, доки перебіжу дорогу. Світлофор показує зеленого чоловічка, я продовжую рух уперед, і здогадки підтверджуються. За крок до чоловіка закашлююся: у клубках їдкого диму ще й просочуються неприємні хмільні нотки.
– Чё это ты здесь бегаешь? Неужели стадионов мало? – із тоном, не позбавленим агресивності, проціджує він крізь цигарку в зубах.
Затамовую подих: надто вже неприємний спортсмену-аматору цей різкий запах курива. Я, знаєте, вирішую не зупинятися, бо дуже сумніваюся в імовірності конструктивної розмови, логічних аргументів і здорового завершення дискусії. Та й тренування переривати геть не хочеться.
Біжу. Набираю повні груди свіжого ранкового повітря, ловлю шкірою осінню прохолоду. Вдих – видих. Усміхаюся дітям на вулиці та їхнім мамам, усміхаюся щасливим закоханим і метушливим бабусям. Усміхаюся цілому світу, от тільки з голови не виходить запитання: а чому невинні перехожі повинні труїтися цигарковим димом? Лише тому, що вулиця, за законом, – не громадське місце?
Малюнок автора.
