– Кілограм яблук, хліб, масло, трохи родзинок для пирога, – пробігаю очима скромний список покупок. – Ніби все в корзині.
Прямую до кас. На величезний супермаркет працює, як завжди, лише дві. На моїй – довжелезна черга, на сусідній – гаряча суперечка між покупницею та касиром. Дискусія (не впевнена, що це найкраща назва: надто вже гостра перепалка між опонентами, та й почути думку одне одного вони навряд чи збираються) привертає увагу відвідувачів. Жінка, у корзині якої всього одна пляшка пива, викладає «серйозний» товар на стрічку, просить подати ще пачку дешевих цигарок і чекає розрахунку.
– Не можу продати це, – молодий чоловік за касовим апаратом робить особливо зневажливий акцент на останньому «це», – неповнолітнім.
– Але мені вже давно за вісімнадцять! – зухвало кидає покупниця.
– А йому, – касир кидає погляд на великий живіт навпроти, – ні.
Вагітна жінка геть обурюється, починає кричати щось про закон і власні права. Всі аргументи зрештою зводяться до банальних «узагалі не твоє діло» й «не сунь носа в чужі справи». Вона ще намагається залучитися підтримкою інших покупців, та все марно: мовчанка людей зрадливо видає їхню солідарність із позицією працівника супермаркету. Чоловік залишається непохитним, незважаючи на погрози «засвітитися» на сторінках книги скарг, і безнадійно намагається довести правильність свого рішення. Покласти край суперечці вирішує адміністратор: просить вибачення у вагітної і змінює касира, й, окрім доведеного до автоматизму «вам пакетик потрібен?», більше не має запитань до покупниці.
Спаковую продукти в заплічник і поспішаю додому пекти пиріг із родзинками.
Звичайно, кожен із нас має право самостійно обирати спосіб життя. Шкода лише, що дитина не може обрати собі майбутніх батьків.
Малюнок автора.
