Микола Карпюк із дружиною Оленою та сином Тарасом.
Російські прикордонники затримали українця на кордоні 17 березня 2014-го. Російська Феміда звинуватила Миколу в організації озброєної групи, яка нібито брала участь у чеченській війні. У травні 2016-го він був засуджений до 22,5 року ув’язнення. Російська правозахисна організація «Меморіал» визнала Миколу Карпюка разом зі Станіславом Клихом політв’язнями.
У російській неволі 55-річний Микола Карпюк провів п’ять з половиною років. Повернувся в Україну 7 вересня 2019-го разом з іншими 35 українськими політв’язнями, яких утримували в Росії. А за кілька днів Микола приїхав до родини в селище Млинів, що на Рівненщині. Тоді мені вдалося поспілкуватися з ним.
— Вважаю: те, що сталося в 2014 році, — спецоперація російських спецслужб, — розповідає Микола Карпюк. — Принаймні такого висновку дійшов, перебуваючи в неволі і проаналізувавши відповідну інформацію. І розрахована вона була на те, щоб дезінформувати світову громадськість.
У XXI сторіччі складно уявити, що може правити бал беззаконня на території певної країни, яка має серйозний вплив на міжнародній політичній арені. Як і важко уявити, наскільки в цій країні нехтують самим поняттям «людина».
Жодних злочинів на території Росії я не скоїв.
Звинувачення начебто в участі у чеченській війні і вбивствах російських солдатів — настільки очевидна дурниця, яка спростовується численними фактичними доказами, які російська сторона ігнорувала.
Уже згодом, коли мені пред’явили звинувачення про те, що я нібито брав участь у війні на території Чеченської Республіки, я зрозумів, що там закон просто не існує.
Я казав офіцерам ФСБ, які зі мною спілкувалися: сьогодні Росія — яскравий приклад того, як не можна довіряти одній зі спецслужб владу в державі, бо вона ліквідовує будь-яку конкуренцію і водночас сама починає деградувати.
— Чи доходила до тебе у слідчі ізолятори, тюремні камери бодай мінімальна дещиця інформації про те, що відбувалося в Україні впродовж останніх п’яти із лишком років, відколи ти перебував у полоні. Із яких джерел дізнавався про події на Батьківщині?
— Перші півтора року ув’язнення я взагалі був ізольований від будь-якої інформації. Був проміжок часу, коли мене перевели в слідчий ізолятор ФСБ — із січня до кінця травня 2015 року, там у камері був телевізор і я переглядав програми російського телебачення. Був вражений тією цинічною брехнею, на якій побудована російська пропаганда. Найсмішніше було те, що я народився і виріс в Радянському Союзі і вже тоді навчився фільтрувати інформацію, відсіювати зерна від полови. Але той рівень цинізму, брехні, який несла російська пропаганда, просто вражав. Свого часу до мене приїжджали російські правозахисники досить високого рівня і я їм казав: не можу усвідомити, як тим пропагандистам потрібно зневажати свій народ, щоб так цинічно йому брехати!
Вражає й інше: ця брехня настільки примітивна, що лежить просто на поверхні. У росіян є одна глобальна проблема — вони нездужають на хворобу імперськості.
Щодо інформації про Україну, то я ще й зараз до кінця не осягнув того масиву, який мені потрібен для усвідомлення процесів, які відбуваються в нашій країні. Я вивчатиму те, що відбулося в країні. Проте кожна людина, окрім відкритих джерел, має доступ до внутрішніх джерел інформації.
Перемогу Зеленського і його команди, а потім прихід до влади у Верховну Раду України нашої молоді я розцінюю виключно в одному аспекті: розпочалася зміна поколінь в українській політиці і українській владі. На зміну моєму поколінню і старших людей прийшло покоління вісімдесятих років минулого сторіччя, яке нині розпочинає усвідомлювати себе українською владою, розставляти свої акценти.
Відверто кажучи, я був радий. Коли мій адвокат передав мені вирізки з українського журналу, в якому був викладений короткий аналіз п’яти політичних сил, які мали найбільші шанси пройти у Верховну Раду. І широке фото Вакарчука з ядром його партії. Я був щасливий, коли подивився на цих людей, відчув їхню енергію. Наша країна зробила їх вільними. Перебуваючи в Росії, я жахався, наскільки у них запроваджена система рабства. Найбільше надбання України, всього українського народу — це воля. Я дивився на тих молодих самодостатніх людей, які будують плани, бачать цілі і знають шляхи їх досягнення. Я їх не ідеалізую, вони можуть ще наробити чимало помилок, але життя — наш великий учитель — навчить їх багато чого. Найголовніше — вони мають віру, волю, впевненість у свої силах. Це вільні люди вільної країни.
Після того я тиждень був в ейфорії. Бо коли тобі на зміну приходять нащадки, кращі, ніж ми, — це неймовірна радість.
Ще був такий нюанс. Із квітня 2014 року зі мною досить часто спілкувалися різні ефесбешники. Вони не представлялися, але один із них говорив про те, що, мовляв, Росія відбере собі Лівобережну Україну разом із Києвом, а Правобережну віддадуть Польщі. До речі, він торочив щось і про відновлення ЗУНР у Львові. Тобто, Росія переймалася тим, як розколоти Україну, і спіймала облизня, бо українці зберегли єдність.
— Миколо, чи були спроби тебе вербувати?
— Може, мої опоненти й мали якісь плани щодо мене, але жодних спроб вербувати не було. Буду відвертий: вони розуміються на багатьох речах, зокрема відчувають, кого можна схилити до співпраці, а на кого не вдасться вплинути жодним чином. Мали вони план і щодо моєї сім’ї, в разі, якби вдалося заманити її в Росію. Я тоді їм заявив: «Невже я такий злочинець, що і моя сім’я має нести покарання?».
— Миколо, чи зневага до багатьох росіян не заглушить повагу до тих росіян, із якими доля зводила в неволі?
— За винятком працівників ФСБ, росіяни — люди добрі. І я їм про це казав. Зокрема, і про те, що в українців є перспектива розвитку, а в росіян її немає. Ви — раби: про це казав в очі. Водночас ставилися до мене з повагою. Коли мене перевозили з Володимирського централу в Москву, то я подякував черговому майору і попросив передати подяку всьому персоналу за те, що ставилися до мене по-людськи.
— Чи не здивував син Тарас, який за час твого перебування в неволі став справжнім парубком?
— Справді, син Тарас виріс з маленького хлопчика в юнака. Коли мене заарештували, йому ще не було дев’яти років. А зараз це 14-річний юнак, вищий за мене. Я дуже радий, що він у мене серйозний хлопець. Коли був Майдан, їздив зі мною на зустрічі.
Я помітив, що йому було цікаво тоді сидіти в атмосфері дорослих чоловіків. Йому сказав тоді: «Сину, ситуація складна. Ти лишаєшся єдиним чоловіком у нашій сім’ї, поки мене нема». Він це сприйняв серйозно. Поки я був у тюрмі, Тарас оберігав свою маму. Це моя гордість.
— Які враження після прильоту в Україну?
— Після першого ковтка повітря я відчув подих свободи, енергію любові і вільних людей.
Коли мене перевели до СІЗО в Грозному, я почав отримувати листи від українців з усього світу, а точніше, нарахував 16 країн. І з України, і з Росії, з Австралії, Америки, Європи, країн Прибалтики. Всім дуже вдячний за слова підтримки, це дуже допомагає. Особливу енергетику відчув із листів від школярів із Млинова. Таке не забувається. Не важливо, який зміст тих листів, як саме відчуття, адже це говорила душа людей — такого просто так не висловиш. Я обов’язково зустрінуся з тими дітками.
Млинів Рівненської області.
Фото із сімейного альбому Карпюків.
