Шостий рік Путін тужиться над антиукраїнським проектом «новоросія». Коли весь світ створює, Путін знищує. Руками зомбованих добровольців під оплески прихильників «совка», мовчанням гнилої інтелігенції, вкиданням «радіактивного попелу» й «антитіл» цинічних пропагандистів. Не проходить! Росія, росіяни і путінський режим — це не одне й те саме. І кожен, хто проти Путіна та війни, — друг України. Українці, як казав Олег Сенцов, розрізняють ці поняття.

Стас Свінцов (Москва—Кіров, музикант, літератор, автор вистав):

— Я — громадянин Росії. Це безоціночно, просто — факт. Як громадянин, я не можу не відчувати гіркоти від того, що відбувається з моєю країною, не можу не відчувати сорому від того, що виробляє російська держава стосовно інших країн, інших народів і як вона поводиться зі своїм власним, і не можу зняти із себе відповідальність за ганьбу, якою покрив себе й усіх російських громадян уряд Російської Федерації. Усе написане нижче прошу не розглядати як спробу виправдатися, це неможливо, хоча й дуже хочеться.

У мене немає українського коріння. Я майже ніде не був в Україні, тільки проїздом до Харкова й у Криму в 2013 році, у ще не анексованому Росією, цілком мирному й гостинному українському Криму. З моїм приятелем ми здійснили невеличку автомандрівку з Москви. Розмовляючи із кримчанами, ми раз у раз чули захоплені слова на адресу Путіна й путінської Росії. Зрозуміло, що почасти це говорилося простими місцевими жителями з бажання зробити приємне гостям із Москви, і вони незмінно були здивовані нашою несподіваною відповіддю. Ми переконували, що їх уявлення про ситуацію в сучасній РФ сформовані телепропагандою й мають мало спільного з дійсністю, що досить перетнути Керченську протоку, щоб переконатися у справедливості наших слів. Вони не розуміли, про що ми кажемо, і недовірливо посміхалися. Мені було б цікаво через п’ять років після анексії зустрітися з цими людьми й дізнатися, чи усвідомили вже вони, як помилялися тоді? Але в Криму я відтоді не бував і точно не поїду, поки не закінчиться окупація. Це ніякі навіть не політичні погляди, не можливі небажані наслідки утримують мене, зовсім ні. Звичайна елементарна етика. Уявлення про те, що брати чуже не можна, навіть якщо тобі раптом з якоїсь причини здалося, що ти маєш на це право, просто тому що це — ганьба.

Дивовижно, як відомі події 2014 року розкололи російське суспільство на дві нерівні частини. З’ясувалося, що багатьом росіянам ці прописні істини не такі очевидні! Вони піддалися войовничій істерії, що роздувається російськими телеканалами. Утім, після агресії проти Грузії в 2008 році це вже не було сюрпризом. З деякими друзями довелося розстатися. Але, дивна річ, на їхнє місце прийшли нові друзі, і геть усі розумні, інтелігентні люди!

Навесні 2014-го, подорожуючи по Грузії, ми познайомилися з молодими хлопцями з Донецька. Ми не знали, що вони з Донбасу, просто відчули якусь сторожкість, якесь напруження. Прояснивши наші позиції, ми розговорилися. Розуміти, що відбувається в Донецьку й Луганську — це одне, а почути подробиці від очевидців — зовсім інше! В їхніх розповідях було багато болю, страху й цілком зрозумілої ненависті до загарбників, до цієї сторонньої «гопоти», що захопила їхнє чудове місто, і до Путіна, що стоїть за їхніми спинами. Ну що я міг їм відповісти?! Тільки те, що мені соромно за свою країну і що багато росіян, як і я, проти цього свавілля. Усе це було дуже слабко порівняно з тим, що я почув!

І багато чого потім було: і мітинги проти війни з Україною, і пікети на захист українських в’язнів, але,.. з одного боку — наша рефлексія, з другого — зруйновані життя і смерть ні в чому не винних людей! І до почуття провини й сорому поступово додаються розпач і злість. Багато моїх співвітчизників, з якими я спілкуюся, живуть із цим усі останні роки.

Я знаю, що дуже багато українців схильні звинувачувати в усьому, що сталося, весь російський народ і відчувають до громадян Росії гаму емоцій у діапазоні від ворожості до ненависті, і це цілком зрозуміло, але я хотів би, щоб ви відчули деяку жалість до своїх східних сусідів. Так, частина України окупована путінською бандою, але Росія окупована нею цілком! Усе, що є в нашій країні: від останнього телеканала до останньої нафтової вишки — належить цьому «паханату», а народ деморалізований, заляканий і ґрунтовно оброблений пропагандою. Але навіть у цих умовах люди піднімають голови. Так, ми хочемо «як в Україні», ми співпереживаємо й дивимося на Україну з надією й чудово розуміємо, що в України з Росією один спільний ворог, і ми всі знаємо, як його ім’я!

Олена Коломбо (Єкатеринбург—Ростов-на-Дону, живе у Франції, правозахисник):

— До 2014 року все було доволі просто: слово Україна викликало в моїй пам’яті образ бабусі, її великий сільський будинок у Полтаві на вулиці Довженка, аромат пиріжків, що переслідував мене щоліта, ґвалт у курнику, де я заснула якось із курчатами, смажену картоплю, що так любив смажити бабусин син, мій дядько, пісні «Цветов», що їх ми разом з ним слухали, й нічні зірки у дворі, на які ми дивилися, бій годинника, що будив мене ночами, вишиті прабабцею думочки, чавунного сажотруса із круглим годинником на плечі, старенький Зінгер з ножним приводом, під яким я гралася потайки, натискаючи рукою на педаль, маленьку спальню, в якій я спала і в якій, уже старенька, спала бабуся...

Бабусі не стало 2008-го. Дядька – 2013-го. Життя цього не стало 2014-го.

Здавалося, після «Курська», Беслана, після другої чеченської, замученого Магніцького, антисирітського закону й Болотної справи неможливо відчувати більшого сорому за свою країну. Виявилося, можна. Виявилося, що можна із жахом стежити за репортажами із захопленого Криму, дивитися на автоматників у масках біля передвиборних дільниць, ловити обривки репортажів АТР. Дивитися на знімки підірваного аеропорту. На уламки збитого Боїнга і списки вбитих пасажирів, дітей. І слухати. Слухати нескінченну нахабну брехню. Брехню, що несеться з екранів. Зі сторінок колись пристойних газет. З уст колишніх друзів, котрі проводять відпустку в Криму. І говорити собі, що ти теж маєш до цього стосунок. Що ти дозволила цьому статися, коли повірила тим, хто на довіру не заслуговував. Коли думала, що вибори — для лохів, що ходити на них — марна річ. Коли в тому далекому 2000 році, коли ти виїхала з Росії за коханням, у тому ж році туди прийшли сірі. А за ними коричневі. І все, що ти тепер можеш, — це просити пробачення. У близьких, що залишилися там, в Україні. У незнайомих тобі друзів у Фейсбуці, що живуть уже в зовсім іншій реальності, де навіть вишитий рушник стає прапором опору. Ходити на акції серед жменьки паризьких активістів. Оплакувати, хлопця, що став рідним, котрий так голосно кричав у рупор на паризькій площі, а потім поїхав на цю прокляту війну й повернувся в труні. І в тузі дивитися на прірву, що дедалі збільшується, між колись рідними людьми.

Колись вони підуть, ці безбарвні кремлівські люди. Морок закінчиться. Я не знаю, якого кольору будуть ті, хто займе їхнє місце. Мені дуже хочеться вірити, що ми знову зможемо вважатися мирними сусідами, просто розлученою парою, якій уже немає чого ділити після розділу майна, яке колись було спільним. Але братами нам уже, боюся, ніколи не стати. Можна повернути диван, стільці, машину, шматок землі. Неможливо повернути загиблих. Довіра. Роки, проведені Олегом Сенцовим і Олександром Кольченком у в’язниці.

Я бажаю українцям іти вперед, поки ми тупцюємо на нашому Лобному місці. Якнайдалі від нашого минулого. Від імперських замашок. Від совкового менталітету. Від ненависті. До любові.

Марина Кен (Санкт-Петербург, репетитор англійського):

— Мені дуже соромно за все, що робиться від імені моєї країни, громадянкою якої я є, за всі військові злочини, вторгнення до України, винищування мирного населення в Сирії, за агресію, підлість і вульгарність того, що відбувається. І найбільше соромно, що донедавна я була від цього осторонь. Страх і пристосовництво змушували мене вважати безглуздим висловлювати, а то й мати свою громадянську позицію, я думала, що вона все одно нічого не змінить, і взагалі нерозумно діяти «в лоб», треба обходити перешкоди, а не битися об стіну головою.

Але коли я дізналася, що Олег Сенцов тривалий час тримає голодовку, я стала просинатися ночами й відраховувати дні, уже було понад сто днів. Щось змінилося безповоротно вже ближче до завершення голодовки Олега, я раптом відчула, як смерть до нього підходить близько, і що ця людина справді готова йти до кінця за свободу й незалежність, і думає не про себе, а про тих, хто з ним поруч. Тоді мене як блискавкою вразила думка, що я своїм мовчанням і бездіяльністю є спільником у його вбивстві.

Звісно, після цього я стала запитувати себе, а що я можу зробити, щоб змінити цю ситуацію. Стала шукати інформацію, долати якісь страхи, пов’язані із затриманнями й побиттями на акціях. Стала виходити в пікети й на мітинги. І мені все ще страшно, і я як і раніше вважаю, що діяти «в лоб» далеко не завжди розумно. Але знати правду й мовчати, коли навколо жорстока й небезпечна пропагандистська брехня, я більше не можу.

Я не Олег Сенцов, і ніколи не ставила своє життя на кін заради свободи й гідності. Але щось та я можу зробити в міру своїх сил і здібностей. Будь-які зусилля не даремні, навіть якщо здається, що їх надто мало. Головне не лаяти себе, а почати з чогось простого. Наприклад, із щомісячного платежу правозахисній організації або незалежному інтернет-виданню. А потім з’являться нові обрії. Зміни складаються із щоденних наполегливих дій. Що більше людей це усвідомлять, то швидше закінчаться війни.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.