За багатьма показниками Україна є одним із лідерів пострадянського простору в розвиткові демократії та громадянського суспільства. Маємо досить потужний неурядовий громадський сектор, а його інституції — різноманітні громадські та волонтерські структури — користуються стабільно високою суспільною довірою. Прикметно, що в умовах інституційної нестабільності саме організована громадськість відіграє надзвичайно важливу роль у процесах зміни і транзиту політичної влади в нашій державі. Та за глибшого погляду зовні цілком оптимістична картина насправді не дає підстав для самозаспокоєння та переможних реляцій...

Хибне коло ілюзій

Саме активна громадянська позиція значної частини українського соціуму вирізняє його з-поміж багатьох інших націй із тоталітарним минулим. Справді, українці вміють змусити владу рахуватися з суспільною волею. Свідченням тому є не лише бурхливі революційні виступи недавнього минулого, а й мирна «електоральна революція» 2019 року. З другого боку, наш народ здатен і «підставити плече» державі у найтяжчі часи — згадаймо патріотичне піднесення, що допомогло Україні встояти в умовах зовнішньої агресії.  

Період після подій 2013-2014 років, головною рушійною силою яких стала організована громадськість, ознаменувався помітним сплеском громадського активізму, залученням представників громадського сектору до роботи в державних структурах та появою справді партнерських перспективних відносин. Зокрема, було оновлено Координаційну раду сприяння розвитку громадянського суспільства та громадські ради при багатьох органах влади, з’явилися нові майданчики державно-громадської взаємодії, як Національна рада реформ, Рада регіонального розвитку, Рада з питань національної єдності. Знаковим кроком, покликаним продемонструвати системність намірів сторін діалогу, стало розроблення Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016—2020 роки.

Однак перманентна схильність державної влади до закритості, відсутність регулярного моніторингу реальних потреб суспільства та, нерідко, брак фаховості самих активістів обумовили хибну практику формування зручного для владної бюрократії кола «кишенькових» громадських структур. Такі структури у попередні роки орієнтувалися не на захист інтересів людей, а передусім на формування комфортного для правлячого класу громадського середовища в обмін на отримання певних преференцій.

Подібна «взаємодія» лише підтримувала замкнене коло обопільних ілюзій: влада перебувала у переконанні, що веде діалог із громадянським суспільством, а її контрагенти з числа громадських об’єднань намагалися переконати всіх і, насамперед, самих себе у наявності реального впливу на владу. Фіктивний характер такого партнерства є цілком очевидним і, відтак, дискредитує саму ідею громадянського суспільства та співпраці між ним і державою.

Нові горизонти

Отже, громадянське суспільство України, а надто — характер його відносин із державою, як ніколи, потребують якісного та комплексного «перезавантаження». Наявні формати взаємодії слід нарешті наповнити практичним змістом. 

Нове «вікно можливостей» для цього створили підсумки цьогорічних президентських і парламентських виборів. Вони вкотре довели значущість політичної волі громадян, безперспективність ігнорування владою реальних суспільних настроїв, здатність України до цивілізованого транзиту влади та — що найголовніше — готовність організованої громадськості обстоювати суспільні інтереси.

Виявом принципової позиції громадянського суспільства стало, зокрема, окреслення ним «червоних ліній» для новообраного глави держави та нової влади загалом — дій, вчинення яких свідчитиме, що останні не хочуть справжніх демократичних перетворень, не прагнуть чесного і відповідального управління. З-поміж низки вимог економічного, зовнішньополітичного, безпекового, духовно-ідеологічного та інформаційного характеру представники громадського сектору окремим пунктом акцентували увагу на неприпустимості ігнорування діалогу з громадянським суспільством.

Перебіг суспільно-політичного життя доводить необхідність не лише кооптації окремих активістів до органів влади, а розроблення механізмів регулярної державно-громадської комунікації, зрештою — впровадження принципів реального, наповненого практичним змістом народовладдя.

Надалі перспективи розвитку взаємин між владою і організованим суспільством має визначати сприяння новою владною командою наближенню діяльності державно-управлінських структур до людей через децентралізацію, посилення місцевого самоврядування та органів самоорганізації населення, можливостей впливу на формування виборчих списків політичних сил, запровадження обов’язкових публічних консультацій з усіма зацікавленими сторонами при виробленні публічних політик, стандартизацію адміністративних процедур в органах публічної влади, які б змусили її підтримувати зворотний зв’язок із громадянами.

Також у формуванні порядку денного діалогу влади та громадянського суспільства важливо змістити акценти з формальної комунікації між владою та організованою громадськістю (що переважно практикувалася досі) на їхнє повноцінне партнерство, загалом — важливо позбутися формально-символічного ставлення до проблематики громадянського суспільства під час планування та організації роботи державних органів та різних за своїм функціональним призначенням інституцій, що забезпечують їхню діяльність. Тільки так можливо подолати розрив між правлячим класом і більшістю суспільства та зміцнити суспільну легітимність державної політики. Завдання-максимум — повноцінно задіяти колосальний потенціал громадського сектору, що дало б змогу компенсувати об’єктивну недостатність держави у деяких сферах суспільної життєдіяльності.

Держава мусить створити умови для перебрання громадським сектором частини своїх управлінських функцій. Нагальним завданням є напрацювання належного правового поля для розвитку громадської ініціативи, усунення застарілих перешкод (щодо леґалізації, оподаткування), наданні доступу до необхідних державних ресурсів (інформаційних, інфраструктурних тощо). «На виході» громадський сектор повинен формувати значну частину ВВП країни (передусім — у сфері послуг), як і в більшості розвинених демократій.

Уже зараз громадські об’єднання мають якнайактивніше залучатися до надання соціальних послуг населенню. Оскільки очевидно, що держава не може охопити весь спектр суспільних проблем, надто — на локальному рівні. Відтак, постає необхідність державної підтримки та регламентації громадської, волонтерської та благодійної діяльності, спрямованої на задоволення повсякденних потреб різних соціальних, передусім соціально незахищених, груп населення.

Окремим і надзвичайно актуальним для України напрямом є участь організацій громадянського суспільства в програмах допомоги жертвам збройного конфлікту та внутрішньо переміщеним особам (ВПО). Не можна вважати нормальним такий стан справ, коли результативні громадські практики допомоги ВПО фактично наявні лише серед фінансованих зарубіжними донорами. Водночас тут слід розрізняти проблеми, розв’язання яких належить до виключної компетенції держави (бюджетне фінансування потреб ВПО, пропускний режим при відвідуванні окупованих територій, реалізація виборчих прав), та проблеми, громадська допомога у розв’язанні яких може і повинна бути суттєвою (працевлаштування ВПО, надання правової та психологічної підтримки, сприяння інтеграції у місцеві громади), регулюючись державним замовленням та профільними програмами.

Серед найближчих пріоритетів — заохочення вітчизняного громадського сектору до співпраці у справі задоволення духовно-гуманітарних потреб суспільства. Гуманітарна сфера, безумовно, являє собою надзвичайно широке поле діяльності, де змістовна й успішна державна політика просто неможлива без опертя на громадський активізм. Не слід забувати, що й сама Українська держава відбулася чималою мірою завдяки громадським ініціативам та подвижництву патріотичної громадськості.

...і нові виклики

Та поряд із новими можливостями для розвитку державно-громадської взаємодії, саме вибори-2019 увиразнили й низку ризиків у цій сфері:

незрілість та патерналізм частини суспільства, що виявилися у невиправдано завищених очікуваннях від зміни владних команд;
небезпеку надмірної «віртуалізації» суспільної комунікації;
відносну ефективність медіа-маніпуляцій тощо.

Все це провокуватиме спокусу повернення до суто імітаційних практик взаємодії між владою і громадськістю, додаткові ресурси для чого дають і сучасні інформаційні технології. Втім, навіть ці негативні уроки виборчої кампанії є внеском у майбутнє вітчизняної демократії, сигналізуючи про ті її проблемні аспекти, роботі над якими варто приділяти першочергову увагу та найбільші зусилля.

Унаочнена виборами необхідність підвищення громадянської компетентності та загальної політичної культури українського суспільства диктує потребу у розвиткові політичної участі та громадянського представництва. Черговий «плановий перезапуск» наявних структур державно-громадського діалогу (Координаційна рада сприяння розвитку громадянського суспільства при Президентові України, громадські ради при органах державної влади) не є достатньою умовою позитивних зрушень.

Давно назрілим є зміцнення політичної суб’єктності громадянського суспільства, надання йому можливостей системного непартійного представництва в процесі прийняття політичних рішень. Адже сьогодні в Україні суспільна довіра до громадських організацій загалом вища, ніж до політичних партій. Тому слід розширити доступ організованої громадськості до участі у виробленні державної політики, передусім до законотворчої діяльності. Громадянське суспільство має отримати можливість безпосередньої участі в управлінні державою, зокрема, через активізацію діяльності профспілок та інших корпоративних об’єднань. Окрім іншого, це сприятиме професіоналізації політичного представництва суспільних інтересів.

Новим викликом для України є і відставання державних електронних сервісів від темпів цифровізації суспільства та, зокрема, від актуальних потреб організованої громадськості у цій галузі. На найвищому рівні вже заделаровано намір усебічно сприяти розвиткові цифрової демократії («держава у смартфоні»). Тому на часі — створення єдиного інтернет-ресурсу для комунікації суспільства з владою, де могли би оперативно фіксуватися всі суспільні запити щодо всіх органів влади та всіх сфер державної політики. Однак електронна комунікація має розвиватися лише паралельно з традиційними представницькими практиками, у жодному разі не підміняючи їх — надто з огляду на масштаби цифрової нерівності в Україні.

У цьому контексті важливим індикатором буде здатність нової владної команди зрушити з мертвої точки процес ухвалення визначальних для державно-громадської взаємодії законів: про мирні зібрання; про публічні консультації; про лобістську діяльність; про громадський контроль; про всеукраїнський (який визнано неконституційним згідно з рішенням Конституційного Суду України) та місцеві референдуми.

На тлі ейфорії, що подекуди панує у владних коридорах після безсумнівного успіху на виборах, важливо не допустити відриву нової владної команди від об’єктивної дійсності та суспільних очікувань. Досвід попередніх років спонукає не лише постійно «тримати руку на пульсі» актуальної громадської думки, а й нарешті побачити у громадському секторі рівноправного партнера всього державного організму. Характерне для частини попередніх можновладців ставлення до громадянського суспільства за принципом «мавр зробив свою справу — мавр може іти геть» має назавжди залишитися в минулому. Лише поєднання зусиль держави та організованого суспільства дає шанс на формування в Україні сучасної європейської нації та розвиненого громадянського суспільства як її невід’ємного складника.

 

Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, 
головний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень, доктор політичних наук, професор.