Дата заснування Антонієвих печер точно відома завдяки Іпатіївському літопису: «И пріслав Стьслав нощью поя Антония к Чернігову. Антоній же прішед к Чернігову і взлюби Болдіну гору і іскопав пешеру, і ту всєліся, и єсть монастырь святое Богородіци на Болдіних горах і до сіх дні».

«Болд» — це вам не Балда

Звіковіч Болдині гори так звуться в Чернігові. І вперше вони згадуються в Іпатіївському літописі, але без пояснення назви. Схожого слова в нашій мові немає. Проте є в санскриті, і означає слово «болд» — дуб. Дійсно, і сьогодні ця місцевість вкрита дубами, хоч, ясна річ, і не так густо, як навіть двісті-триста років тому.

Відомий археолог Дмитро Самоквасов у ХIХ столітті розкопав тут приблизно 150 чернігівських курганів (а відомо їх було майже 550!) — і в кургані Гульбище він знайшов поховання воїна-велетня. Це було визначено за тим, що його меч був на 30—40 сантиметрів більшим за тогочасні. Великого розміру були і шпори. Таким чином народилася легенда про поховання тут Іллі Муромця, тим паче, що у селі Гніздище переконують: саме в них жив Соловей-Розбійник, а мешканці Моровська навіть не сумніваються, що їхнє село — це легендарний Муром, звідки пішов Ілля Муромець.

До речі, на Болдиних горах і сьогодні височіють кургани Гульбище та Безіменний і ще багато язичницьких поховань. Історики не сумніваються, що саме тут було і капище Перуна, хоча слідів його і не знайшли.

Заснування через вигнання

Ось саме тут і заснував батько руського чернецтва Антоній Богородичний монастир, викопавши його першу келію в лесовому ґрунті гір. А місцевість, що нижче Болдиних гір, зветься Лісковицею — певно, саме через лесові ґрунти, що так добре тримають печерні стелі. Антоній Печерський — це наш земляк Антипа з Любеча, що досяг духовного зростання на Афоні і звідти приніс на Русь науку Ісусової молитви, яка зараз зветься ісихазмом. Суть її полягає в досягненні благодаті Божої завдяки, зокрема, безнастанному повторенню Ісусової молитви. Оскільки для цього було зручно опускати голову підборіддям на груди, атеїсти прозвали аскетів-ісихастів пупкоглядцями. Насправді ж цей містичний напрямок у християнстві визнано великими подвижниками православної церкви.

Антоній мусив тікати з Києва, де вже діяв заснований ним Печерський монастир (нині — Лавра), бо мав мужність засудити клятвопорушення великого київського князя Ізяслава Ярославича. Після поразки руських дружин у битві з половцями на річці Альта в Києві вибухнуло повстання й великого князя вигнали зі столичного граду. Та через сім місяців він повернувся і влаштував розправу над учасниками бунту — тож Антонію довелося тікати ближче до рідних місць — до Чернігова. Тим паче, що чернігівський князь Святослав Ярославич був прихильний до монаха Антонія. Та й відвічне протистояння чернігівських князів щодо київських давалося взнаки. Було тоді Антонію вже 86 років...

«Створення Болдиногірського Богородичного монастиря, — розповідає завідувач відділу печер Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» Володимир Руденок, — було наслідком політики чернігівського князя, який прагнув створити у своєму князівстві незалежну від Києва церковну організацію. Заснований преподобним Антонієм монастирський осередок мав стати аналогом Києво-Печерської лаври».

Як воно — жити, відгородженим від світу?

Не тільки нам уявити важко постійне життя в печері — наступники святого Антонія також не дуже прагнули печерного усамітнення: історики не фіксують постійного проживання в Антонієвих печерах ні в близькому до нас ХIХ столітті, ні в давніші часи.

«За часів Антонія чернець копав печеру для того, щоб відгородитися від зовнішнього світу, суєта якого заважала йому максимально зосередитися на Богові, — розповідає Володимир Руденок. — Печера мала слугувати відлюднику постійним нагадуванням про смерть, яку він очікував не з острахом, а з радістю як благо вічного життя. Тому кожне стародавнє чернече підземелля поєднувало в собі й житло, і могилу, де він жив, молився, і де він знаходив останній притулок».

Першу печеру викопав Антоній сам, а біля нього селилися, копаючи собі печери, його учні. У тих найдавніших печерах-келіях монах не повинен був спати чи навіть лежати — мав весь час сидіти та мовчазно молитися. Щоправда, слід сказати, що, як правило, у таких келіях жили не весь час — повністю туди входили тільки затворники чи на деякий час, і тільки дехто — назавжди. В останньому випадку такі келії замуровували, залишивши невелику дірку для доступу повітря та подачі води і їжі. Коли такий відлюдник перестав приймати воду і їжу — це означало, що він помер, і печеру замуровували зовсім.

А як же жити в такій печері взимку, запитає уважний читач. Річ у тім, що лесові ґрунти Антонієвих печер утримують постійну температуру і взимку, і влітку — 10 градусів тепла. Так, це не Єгипет, але жити можна...

Дві церкви

Єдиною архітектурною спорудою давньоруського часу, що збереглася до сьогодні, є Іллінська церква. Ілля в християнстві та Перун у язичництві — дуже схожі, бо обидва «їздили на хмарах» і вергали блискавки. А ця церква протягом сторіч була головним храмом монастиря. Звісно, її первісний вигляд був іншим, ніж сьогодні, тоді вона була маленькою, хоча й зараз невелика, вкрита була свинцевими листами, всередині стіни були розписані фресками. Підлога була викладена полив’яними плитками зеленого, червоного, жовтого та коричневого кольорів.

Друга важлива церква монастиря — підземна, що нині посвячена Феодосію Тотемському. Власне, у печерах є ще церкви — святого Антонія та Миколи Святоші, князя луцького. Але саме церква св. Феодосія є унікальною в Україні через її бароковий стиль. Її висота сягає триповерхового будинку (це всередині самих печер, завважте!), а довжина сягає 16,5 метра.

Келія для лікування біснуватих — це начебто печера самого Антонія. Ще в ХIХ столітті до стовпа в ній прив’язували буйних психічнохворих і залишали на тривалий час. Таке було лікування іменем святого Антонія.

Кістниця — найстародавніша споруда Антонієвих печер, яку було створено ще за часів самого Антонія. У ній зберігалися мощі померлих ченців — за прикладом східних церков.

Чудотворна ікона

Чернігово-Іллінську ікону Богородиці написав талановитий живописець і монах Геннадій (у миру Григорій Дубенський). 1662 року її визнали чудотворною, бо люди бачили, як упродовж семи днів з неї текли сльози. І незабаром стався напад татар — вони перевернули все в храмі, повбивали та пограбували чернігівців, але всі, хто заховався в печерах, закрившись образом Матері Божої, врятувалися. Цю ікону татари не помітили.

Згодом ікона прославилася багатьма іншими чудесами — настільки, що св. Димитрій (Туптало) написав книгу про них «Руно орошенноє», яку закінчує так: «Кінець книжки, але не чудесам Пресвятої Богородиці, хто бо перерахувати може?».

Цю ікону шанував гетьман Іван Мазепа, наказавши виготовити для неї спеціальні шати. Наразі оригінал ікони вважається втраченим, хоча послідовники святого Лаврентія Чернігівського (помер 1950 року) стверджують, що він мав саме оригінал цієї ікони.

Привид монаха

Він з’являється строго в одному місці печер — біля церкви св. Миколи Святоші. Його бачать у чернечому каптурі, але бачать не всі. Я, скажімо, бував у печерах не раз, але такого явища не сподобився. А ось Володимир Руденок, що називає себе атеїстом, бачив його двічі. Дехто пояснює це згустком туману, власне враховуючи особливий клімат печер, дехто — самонавіюванням. Але в будь-якому разі багато екскурсантів розповідають, що, бува, заходять із головним болем, а виходять здоровими. Особливо часто це трапляється напередодні свята пророка Іллі, 2 серпня.

Науковці, які працюють у печерах, — люди не без гумору: привида прозвали Тарасиком. Адже біля місця його появи є поховання якогось монаха Тарасія. Схоже, привиду таке наймення до вподоби, бо досі ніяк на них не озлостився...

Хроніка

Обитель святого Антонія занепала після завоювання Чернігова військами хана Менгу у 1239 році. І надовго — тільки 1649-го монастир було відроджено ігуменом Зосимою (Тишкевичем) на кошти старшого сотника Чернігівського полку Степана Подобайла. Еліта козацької країни Гетьманщини розумілася на святощах. За часів уже незалежної України чернігівці пошанували Подобайла-ктитора пам’ятним знаком.

Завдяки чудотворній іконі монастир (він отримав назву Іллінського) розвивається, а 1661 року отримує велику пожертву і від московського царя Олексія Михайловича. Гетьман Іван Скоропадський дарує монастирю села Перелюб, Прибинь, Білошицьку Слободу, багаті озерами, та млин у селі Янівці.

А на другому пагорбі, за архієпископа Лазаря Барановича, виріс величний комплекс Троїцького собору — з друкарнею, яку він переніс з Новгорода-Сіверського, з могутнім храмом, збудованим на кошти гетьмана Івана Мазепи. Тепер цей храм належить УПЦ Московського патріархату і, як в тому історичному анекдоті, тут Мазепу лають і прославляють. Лають як «ізмєнніка» (анафема російської церкви), і прославляють як фундатора (вимога літургії)... За твердженням історика Сергія Павленка, у Троїцькому соборі, при вході, в образі

св. Івана Предтечі намальовано портрет гетьмана Івана Мазепи. Але це вже інша історія.

Антонієві ж печери 1967 року увійшли до складу державного заповідника і становлять нині частину комплексу Троїцько-Іллінського монастиря. Генеральний директор заповідника «Чернігів стародавній» Юрій Соболь розповідає, яке враження справили Антонієві печери на директора Лувру Анрі Луаретта: «Він є спеціалістом із рушників та інших тканих речей, але печери наші його вразили — у Європі таке можна побачити нечасто».

Загадка Аліпієвих підземель

Є тут поруч ще одні печери — зовсім молоді, але не менш таємничі. Їх викопав монах Аліпій (Яковенко), родом із села Свинь (нині — Вознесенське) під Черніговом. Освячені вони були 1919 року. «Загальна довжина печер — 130 метрів, — каже дослідник Володимир Руденок. — Складалися з тридільного підземного храму, який було зруйновано під час Другої світової війни, розгалуженої системи галерей, стіни прикрашено різьбленням по суглинку і орнаментально — рослинним розписом. Каплиця біля входу мала грушоподібну форму».

Нині ці печери зруйновано — хтось каже, що внаслідок потрапляння великої кількості води, дехто говорить про свідоме їх руйнування послідовниками монаха Аліпія задля збереження таємниць. А наймістичніші розповіді — про церковний спів та запах ладану, що періодично проривається десь через ґрунт... У будь-якому разі, ці печери так і лишаються недослідженими.


Завідувач відділу печер заповідника «Чернігів стародавній» Володимир Руденок показує печери директору паризького Лувру Анрі Луаретту (фото 2010 року).

Фото автора та Віктора КОШМАЛА.

Чернігів.