Вияскравлені культурно-гастрономічним фестивалем проблеми мусимо «переварити» не лише шлунками...
Керівники та фахівці тамтешньої об’єднаної територіальної громади влаштували його задля того, щоб розширити обрії туристичної привабливості селища, прив’язані винятково до гончарних скарбів. А допоміг їм у цьому сам Іван Котляревський, який понад 200 років тому в «Енеїді» згадав «корито опішнянських слив». Тож у рік 250-літнього ювілею батька нової української літератури опішняни розробили свій фестивальний проект і подали його на урядовий конкурс, що тривав під гаслом «Малі міста — великі враження». Зрештою, опинившись серед його переможців, узялися наполегливо готуватися до входження у роль господарів ще й сливової столиці...
Секрети смаку шукаймо у... глині
Тим паче що приємним бонусом до згаданих конкурсних лаврів стали 300 тисяч гривень із державного бюджету, виділених саме на проведення цього дійства. До них, згідно з умовами конкурсу, сама громада мала додати 150 тисяч. Але керівники ОТГ свідомо поставили перед собою ще складніше завдання. Тож відмовилися від спокуси отаборити фестиваль у центрі селища, де щороку влітку вирує День гончаря.
І вирішили восени облаштувати для нього нову локацію на стадіоні, розташованому на околиці. Тож тільки на капітальний ремонт вуличної дороги, яка веде до нього, та надійнішу електрифікацію, впорядкування цієї місцини витратили майже два мільйони гривень зі скарбниці громади. Бо фестивалили один день, а оновлений шлях і відпочинкова інфраструктура слугуватимуть землякам роками... Надто з огляду на те, що «сливове» свято планують зробити щорічним. А щоб інтерес туристів і гостей до їхнього селища не згасав, тут збираються влаштовувати чотири подібні фестивалі на різну тематику — по одному кожної пори року!
Зрештою, своєрідним домашнім завданням на тривалий час має стати й відродження давніх «сливових» традицій Опішні. Бо автор «Енеїди» згадав тамтешні сливи зовсім не випадково. Слава про них ще в ті часи линула далеко за межі Полтавщини й навіть Російської імперії. Повсюдно смакували цим фруктовим делікатесом, особливо підв’яленими у господах опішнян на спеціальних надвірних плитах-сушарнях гніченими сливами, й пізніше. Голова селищної ради Микола Різник каже, що секрети воістину божественного смаку тамтешніх слив йому нещодавно відкрили місцеві старожили, котрі стверджують: усе те — від їхньої ще відомої... глини, яка разом із чорноземом живить коріння дерев.
Коріння і крона традицій потрапили під сокиру
Таку народну версію, звісно, не можна вважати аксіомою. А от у тому, що в Опішні, як і довколишніх селах, протягом останніх кількох десятиліть були перерубані корені не тільки «сливових» традицій, переконатися неважко. Адже від багатьох розкішних фруктових садів тут уже не залишилося навіть пеньків... Причому сливники потрапляли під сокиру першими. Бо ці дерева не такі довговічні, як, скажімо, яблуні. Та й мороки з ними більше, вони частіше вимерзають.
Сьогодні сади і ягідники вже за сучасними технологіями плекають окремі фермери та сільгосппідприємства, зокрема й неподалік Опішні. Однак вони беруться вирощувати передусім те, що дає врожай і, відповідно, прибуток якнайшвидше. То чи варто дивуватися, що цьогоріч навіть у розпал фруктового сезону, який був для слив принаймні на Полтавщині не найскупішим на плоди, кілограм цих фруктів у супермаркетах і на базарах коштував майже стільки, скільки ще кілька років тому просили за наповнене ними відро?
На їхньому «іменному» фестивалі в Опішні сливи таки були. Щоправда, переважно у виставковому варіанті для прикрашання вітрин і фотозон, а також у перероблено-законсервованому вигляді чи як інгредієнти всіляких страв, приправ, соусів, підлив, напоїв тощо. Адже перед підприємцями, котрі годували відвідувачів і торгували продовольчою продукцією, організатори дійства ставили умову: серед асортименту їхніх яток і обідніх столів неодмінно має бути сливова складова. Та «заготовляли» її нерідко далеко за межами Опішні...
Свіжий натурпродукт куштували... очима
Натомість купити свіжий і справді опішнянський натурпродукт, щоб поласувати ним досхочу, на фестивалі було майже неможливо. Не лише тому, що його фундатори не врахували фактору потепління та трохи прогадали з датою проведення заходу, до якої більшість культивованих тут сортів слив уже перестигли чи просто відійшли. Навіть фірмові гнічені сливи за «космічною» ціною в 350 гривень за кілограм на фестивалі побачити не вдалося: їхній дуже обмежений запас нібито одразу скупили спраглі до екзотичних наїдків гості зі столиці...
Такі сливи цього дня можна було придбати у деяких підприємливих мешканців селища, котрі самі їх нагнітили й виставили на імпровізованих прилавках уздовж дороги біля власних осель. Але ціни на ту домашню смакоту також кусалися: за кілограм господарі правили щонайменше 200 гривень...
Про справжні причини згаданих вище дефіциту та дорожнечі говорили самі опішняни, згадуючи, наскільки поменшало тут останнім часом сливових дерев на приватних обійстях. Зрештою, домашні садки, як і люди, старішають і дають дедалі менше плодів. А нові саджанці не скрізь і не завжди приживаються. Та й хто за ними доглядатиме, коли молодь активніше роз’їжджається по світах у пошуках роботи й гідної зарплати?
Хоча, звісно, ентузіасти, готові розвивати та примножувати зокрема й сливові традиції, в Опішні також є. На фестивальному полі зупиняємося біля ятки, яку встановила підприємниця Оксана Штанько разом із родичами. У центрі селища ці представники сімейного бізнесу мають свій кулінарно-відпочинковий заклад. У ньому, за словами пані Оксани, частують відвідувачів (звісно, за їхніми замовленнями) сливовими делікатесами, які готують за бабусиними рецептами. Частину з них пропонують придбати чи хоча б скуштувати й гостям сьогоднішнього дійства.
Ту смакоту нахвалює (чи таки рекламує?) навіть юний племінник жінки — школяр Олексійко. Водночас донька Катерина Моторна та ще одна родичка Руслана Буланенко показують у глиняному горщику й закритих скляних банках мариновані сливи з чебрецем. Аромат і смак у них такий, що хоча б язика не проковтнути... А є ж іще й особливі фірмові делікатеси, і варення та соуси, і тертий пиріг, і вареники та пиріжки зі сливами. Найбільші з них, які замаринували, — зі свого саду. Водночас сливи-угорки для соусу ткемалі підприємцям довелося купувати.
Гончарі також почувалися іменинниками
До речі, майстер-клас із приготування цього грузинського соусу на малій сцені фестивалю давав відомий телеведучий із полтавським корінням Костянтин Грубич. А заодно розпитував у місцевих господинь рецепти інших сливових наїдків і напоїв. Одна з них — Катерина Піщаленко — навчала всіх охочих варити борщ із гніченими сливами. Ще одна представниця тамтешнього сімейного бізнесу — дружина фундатора етнопоселення «Старий Хутір» Олександра Куденця Марина — показувала, як в Опішні готують вареники зі сливами на пару.
Про гончарів у їхній «столиці» на «СливаФесті» також не забули. Тим паче що й у безсмертній «Енеїді» багато разів згадуються не тільки наші національні наїдки та напої, а й посуд, у якому їх готували, зберігали та подавали до столу. А за тих часів його виготовляли переважно з глини ті ж таки гончарі. Останні у фестивальному містечку майстрів почувалися іменинниками, причетними до творення свята. Знані повпреди їхнього цеху з Опішні — подружжя Дмитро та Любов Громові — спеціально до цього дійства створили навіть зразки того «корита», яке на віки наповнив місцевими сливами сам Котляревський. Та ще й прикрасили свої глиняні дива фестивальною символікою.
І, звісно, найколоритніше присмачували перший сливовий фестиваль фольклорні та інші творчі колективи з Полтавщини та сусідньої Харківщини, які співали, танцювали, розважали відвідувачів дотепним словом з головної сцени. Своєрідними вишеньками на цьому всуціль сливовому торті стали конкурс дівочої краси та показ моделей одягу, який прикрасили «вкрапленнями» відповідної тематики. Як завжди, весело було на дитячій галявині та в різноманітних фотозонах. Народне гуляння завершувалося виступами відомих гуртів та святковою дискотекою і тривало допізна.
Чи варто й сьогодні чекати дарів од царя Латина?
Згідно з «Енеїдою», її головному герою те корито опішнянських слив серед інших щедрих дарів «одрядив» цар Латин. До «земельки» останнього Еней зі своєю ватагою прибився під час морських мандрів у пошуках своєї батьківщини і був там почесним гостем.
Однак сьогодні нащадки Енея на своїй Богом даній землі вже давно не гості — господарі. То хіба не соромно їм тепер приймати ті заморські «дари» у вигляді недешевого фруктового імпорту? Надто з огляду на те, що йдеться вже не тільки про банани, лимони чи апельсини, які завжди були для нас екзотикою, а й про ті ж таки яблука, груші, сливи, вишні... Тобто про те, що росло не лише в Опішні завжди і як надлишок вивозилося на продаж в інші краї та держави.
Тим паче що мудрі люди здавна плекали на своїх обійстях сади і садочки не тільки і не стільки задля фруктових делікатесів. А передусім для того, щоб разом із деревами на отчій землі вкорінювалися їхні нащадки. Щоб дочекалися плодів діти, внуки, правнуки. І щоб вони також ставали господарями своєї землі, а не наймитами чи постійними гостями чужої. Та задля того, вочевидь, мусять працювати не лише засновники «СливаФесту» з Опішні.
