– Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка – проспект Перемоги, – сповіщає пасажирів уже майже рідний голос.
Водій готовий рушати далі, аж раптом роздається глухе гупання по склу десь ззовні, поза салонним мікросвітом. Чоловік не реагує: вочевидь, випадок у його практиці не одиничний. Гупання не вщухає. На радість настирливому потенційному пасажиру світлофор загоряється червоним – тролейбусу геть нікуди тікати. І двері відчиняються знову.
На порозі (чи як ліпше назвати це місце в громадському транспорті?) з’являється жінка років п’ятдесяти. На обличчі – явне невдоволення: це ж треба, у тролейбус не хотіли пускати! Вона окидає поглядом салон – і рівень невдоволення зростає у стократ: вільних сидінь геть немає. Поготів – поступатися новій пасажирці теж ніхто не збирається. Однак, незважаючи на очевидно відсутній шанс на максимально комфортну поїздку, жінка продовжує візуальний моніторинг місць. І, здається, дуже швидко в її очах з’являється проблиск надії.
Тролейбус добряче трясе. Доходячи/добігаючи/падаючи від поручня до поручня, пасажирка прибуває до пункту призначення. На кріслі, втупивши погляд у книгу, сидить темноволосий хлопчина. Молодий, але вже не малий, у вухах навушники (вони ж тільки слух псують!), ще й уваги ніякої на жінку не звертає – ідеальна жертва. Пасажирка не зводить з юнака очей, але цим нічого не добивається. Потім вирішує спертися на спинку крісла й важко так, дуже драматично зітхнути – теж промах. Забувши про навушники, вона починає бубоніти щось на кшталт «оце молодь пішла», «та хоч би глянув тобі». Третя спроба увінчується повним провалом. Нарешті, нехтуючи будь-яким тактом, жінка бере юнака за рукав кофтини й виголошує: «Якщо тебе батьки не навчили старшим поступатися, то я навчу».
Хлопець із несподіванки пускає книгу на підлогу, витягає навушники й на диво стримано запитує: «Ви щось хотіли?»
– А не ясно? Сісти хотіла! – майже скрикує пасажирка.
– Ну добре, – не те щоб із охотою, швидше з максимальною пасивністю відповідає юнак.
Розв’язка історії вражає всіх пасажирів: хлопець устає, дістає з-за крісла милицю, поправляє колошу на загіпсованій нозі і шкандибає до вільної площадки в салоні. Невдоволення, обурення і злість раптом щезають з обличчя жінки – їх замінює куди красномовніше отетеріння.
– Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка – станція метро «Університет».
Жінка моторно проскакує в рятівну щілину між двома частинами тролейбусних дверей (цього разу навіть не довелося грюкати в скло) і зникає з поля зору вражених пасажирів.
