Він — зменшена копія вітряного млина, одного з історичних символів 390-річних Мельників (на знімку).
До слова, виготовити і встановити знак допоміг сільському активу й черкаський корпункт «Голосу України».
На початку ХХ століття в цьому, схожому на карпатські, селі стояло на високих пагорбах 16 вітряків. На річці Сріблянка — 8 парових млинів. Жодного з них зберегти не вдалося.
Більше пощастило сусіднім Івківцям. У селі завдяки ентузіазму дослідника та краєзнавця Назара Лавріненка врятовано і відновлено сторічний вітряний млин. Пам’ятка давнини стала не лише чудовим туристичним об’єктом, а й осередком стародавнього млинарського ремесла. У «Зерноленді», так «по-модному» назвали засновники свій етнопобутовий комплекс, шанувальники старожитностей можуть повчитися молотити ціпами снопи, молоти в млині збіжжя, випікати в печі хліб.
Утім, це лиш поодинокий випадок. Найчастіше вітряки гинуть, не дочекавшись людської турботи. Як, наприклад, у селі Худоліївка того самого Чигиринського району. Ще кілька років тому старий млин стояв неподалік автошляху Черкаси — Світловодськ, неушкоджений, цілий, з могутніми крилами та червоним залізним дахом. Усі, хто проїжджав повз, звертали на нього увагу. Тепер вітряк — мов сирота. Буревії зламали йому крила, «добрі» люди зняли залізо, натомість місцеві теслярі сяк-так прикріпили щось подібне до крил. Вони не крутяться, бо причеплені для бутафорії.
— Після відновлення в 2006-му івківського вітряка, — пригадує Назар Лавріненко, — у нас були великі плани щодо порятунку інших. Я тоді працював у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького й ініціював проведення міжнародної конференції «Історія українського традиційного млинарства». На захід приїхали історики, краєзнавці, шанувальники минувшини з усіх куточків нашої країни. Прибули й іноземні гості — данці, німці, нідерландці...
Тоді ж на конференції оголосили про заснування Української млинологічної асоціації. Керівником обрали кандидата історичних наук Назара Лавріненка. Було створено сайт, який розповідав про стан пам’яток млинарства, випущено однойменний журнал.
— Мої однодумці, — продовжує Назар, — загорілися ідеєю створення національного парку вітряків. Щоб в одному місці зібрати всі типи млинів, полагодити, відреставрувати їх, і хай вони нагадують нам про давні часи, про ремесла й побут дідів-прадідів.
На жаль, здійснити мрію Назара Лавріненка не вдалося. Для порятунку млинів потрібне значне фінансування. А його не було. Ні державного, ні з бюджетів органів місцевого самоврядування. Не знайшлося й спонсорів-меценатів. Спробували виграти хоч якийсь грант, та й тут на захисників вітряків чекала невдача.
— Ще десять років тому, — констатує Назар, — на Черкащині налічувалося 34 вітряки, які перебували в більш-менш задовільному стані. Тепер залишилося трохи більш як десяток. Через байдужість жителів населених пунктів, місцевої влади чотирикрилі символи старого українського села руйнуються або гинуть у вогні. Як це сталося, наприклад, у селі Горобіївка Канівського району. Дітлахи гралися в приміщенні покинутого вітряка сірниками. Підпалили якийсь мотлох, спалахнула пожежа. Діти побігли за дорослими. Але млин згорів дотла.
...У Данії та Нідерландах, поділився своїми спостереженнями ще один черкаський краєзнавець Олександр Вівчарик, вітряки бережуть як зіницю ока. Деяким з них по 200—300 років. Вони почорнілі, вкриті мохом, але працюють! Громади населених пунктів піклуються про своїх дерев’яних старожилів. На реставрацію споруд та механізмів з місцевого бюджету виділяють кошти. І чималі. Кошторис оновлення млина сягає майже мільйона євро.
— А ми про мільйон гривень мріяти не можемо, — зітхає Назар Лавріненко й додає: — Якщо протягом найближчого часу не знайдуться джерела фінансування порятунку вітряних млинів, ми, українці, остаточно втратимо останніх вікових свідків і вартових українського селянського життя...
Дуже не хотілося б, аби сумний прогноз Назара Лавріненка справдився. Можливо, все-таки знайдуться небайдужі люди, які стануть на сторожі національних старожитностей?
Згуртуються й збережуть для нащадків «чотирикрилих птахів» — невід’ємну мальовничу прикмету стародавнього українського села.
Фото автора.
