— Василю, хотів би сьогодні повести з тобою мову про вклад закарпатських літераторів у здобуття незалежності України. Бо, вважаю, мало який край так важко протоптував собі стежину до возз’єднання з українською родиною, як наш, — принижуваний, пригнічуваний мовно й духовно, а ще й упосліджуваний інородцями, бо стогнав, одірваний протягом майже тисячоліття від кровних братів. І починати треба-таки, очевидно, з друкарні Грушівського монастиря, Королівського Євангелія, з будителів — Духновича, Павловича, твого односельця Довговича... А потім уже з розвоєм чеської демократії в 20—30-х роках минулого століття згадувати імена тих, котрі, відкинувши штучні наріччя, починали писати українською...

— Звісно, починати треба із сивої давнини, коли наші предки жили ще окремими племенами, коли нації лише формувалися... Але там можна легко заплутатися, бо крім правдивої історії, яка тривалий час для нас була недоступною, існувала, та ще й існує дотепер, історія викривлена, спотворена, спаплюжена. І спотворена вона не через невігластво істориків, а цілеспрямовано і методично російськими імперсько-комуністичними псевдовченими, які науку підпорядкували політиці та загарбницьким апетитам катерин-петрів-миколаїв-ленінів-сталінів-путінів. Спотворення і маніпуляції на історичному полі ведуться і нині. Але вони вміло замасковані, вони є елементами гібридної війни, яку веде проти нас Росія. Саме ця північна імперія спонсорує сепаратистські рухи, зокрема політичне русинство. Саме вони всіляко підтримують російську мову, бо мова визначає спосіб мислення. За роки радянської окупації була майже знищена українська естрада, яку поступово витісняла російськомовна попса. Народна пісня перестала бути народною — вона переселилася у збірники і посібники. Це трагедія для народу, наслідки якої ще довго даватимуться взнаки. Я вже мовчу про репресії та нищення носіїв культури, творців її вершинних зразків. Про це багато говориться, але варто говорити ще більше.

— Безумовно, не можна обійти, якщо розглядати вже сталінські часи на Закарпатті, й особу поета та перекладача, керівника облспілки літераторів Андрія Патруса-Карпатського...

— Десять років таборів він отримав за надуманою статтею. Насправді його покарали лише за те, що писав українською. Із тих закарпатських літераторів, які творили російською, робили героїв. Візьмімо до прикладу Дмитра Вакарова. Обмануті, дезорієнтовані комуністичною пропагандою талановиті люди повірили в ідею рівності і братерства та стали активно її пропагувати. Звичайно ж — мовою носія тієї ідеї. А так званий старший брат планово нищив усе національне, свідоме, творчо розкуте, незалежне для того, щоб сформувати космополітичне суспільство рабів під назвою «єдиний радянський народ». Українська нація вижила тільки завдяки письменникам. І передусім — завдяки Тарасові Шевченку, нашому великому генію, завдяки Кобзареві. Українську державу творили і таки створили теж письменники — Винниченко, Драч, Павличко, Чорновіл...

— Ризиковані, але однозначно по-громадянськи мужні кроки робили наприкінці 80-х саме письменники, пробуджуючи та вириваючи інтелігенцію і всю громаду з комуністичного мороку. Адже серед сімох членів обласного правління Народного руху України було троє письменників — Іван Чендей, Петро Скунць і Юрій Керекеш. То були непрості часи — і коли на засідання цієї когорти у спілчанський будинок приходили секретарі обкому й міськкому та начальник міської міліції — ці моральні авторитети вивищувалися над буденним і кликали сміливо йти до самостійного урядування в Україні...

— З Петром Скунцем ми дружили. Він давав мені рекомендацію в Національну спілку письменників України. З Юрієм Керекешем — товаришували. Я був на установчій конференції обласної організації Народного руху України, тоді він ще мав приписку — «за перебудову». Згодом я очолив Іршавську районну організацію Руху. Тому всі ті складнощі часу пережив сам. Пояснювати міліції та всім чиновникам про необхідність незалежності України — це одне. А от протистояти КДБ та російським спецслужбам, які за жодних обставин не хотіли випустити таку багату республіку зі своїх смертельних обіймів — це інше. Петро Скунць як перший голова Закарпатської обласної організації НРУ відчув це на собі, на своїй родині. Його телефон прослуховували, його переслідували, погрожували... Якось у під’їзді будинку, де він мешкав, двоє специфічних чоловіків із сокирою переконували, що порубають його на шматки, якщо він буде і надалі провадити проукраїнську політику. Але Петро не здався.

Найбільш гучною й успішною нашою акцією на обласному рівні було протистояння Міністерству оборони СРСР проти будівництва на Закарпатті Пістрялівської радіолокаційної станції. Ми проводили мітинги, здіймали галас у пресі, перекривали залізничні колії... Ми вистояли і перемогли. Мало хто пригадує, але тодішній міністр оборони Союзу заявляв: «Мені легше виселити все Закарпаття у Сибір, ніж припинити будівництво РЛС».

Ще до проголошення незалежності в Іршавському районі ми встановили пам’ятний хрест «Борцям за волю України». Тоді я очолював районний Рух. Тепер до цього дубового хреста з гранітною табличкою на підніжжі на всі державні свята влада та громадськість покладають квіти, а тоді мені з побратимом Юрієм Бісьмаком довелося пережити перехресний кількагодинний допит та суд.

— Нині, коли незалежності незабаром виповниться три десятиліття, коли на сході гуркотить зброя, голос письменників, чесно кажучи, не надто чути... Чи то лише здається?

— То здається. Письменники добросовісно роблять свою справу. Виступають, пишуть, видають, презентують, беруть участь, захищають кордони мови, які можна порівняти із фортечними мурами держави та нації. Адже відомо: нема мови — нема нації. А Росія у гібридній війні проти нас основну ставку робить саме на знищення мови. Тому я беруся стверджувати, що українські письменники щодня на передовій. Щоправда, і про це теж треба говорити, наша влада до тих, хто створив державу, ось уже стільки років повертається спиною. Бо якби не «Літературна Україна» з багатотисячними накладами наприкінці вісімдесятих, то народ би так дружно не проголосував за незалежність. А тепер ті, хто тоді творив суспільну думку, а значить, і державу, цій державі не потрібні. Національна спілка письменників України має купу проблем. Приміщення у більшості випадків занедбані, у кількох областях взагалі відсутні. Підтримка з боку виконавчої влади символічна або ніяка. Доступу до телебачення письменники не мають. ЗМІ звертають увагу на літераторів украй рідко. Але це тема окремої розмови.

— Останніми роками кілька закарпатських літераторів і художників стали Шевченківськими лауреатами. Та їхній вплив на громадянське суспільство мав би бути активнішим...

— Саме про це я і говорив щойно. Як може впливати письменник на суспільну думку, якщо його позбавили засобів? Мені здається, що це взагалі робиться цілеспрямовано і методично. Бо письменники та їхні книжки вчать мислити і мислити системно. А тим, хто досі був при владі, мислячі громадяни не потрібні. Тільки телезомбована людина може проголосувати на виборах в Україні за антиукраїнські сили, як от Опозиційна платформа. Але не все так сумно, як здається на перший погляд. Мирослав Дочинець, наприклад, має потужний вплив на громадянське суспільство. Своїм принциповим талановитим словом цей лауреат Шевченківської премії творить дива. Він щотижня їздить по всіх усюдах, зустрічається з читачами і продає тисячі книжок. А ще він надзвичайно активний у соціальній мережі Фейсбук. Там його дописи читають мільйони людей, і, до речі, не тільки в Україні.

— Кого зі спілчан ти хотів би відзначити як трибуна, як авторитетного й шанованого майстра художнього слова?

— Мирослава Дочинця я вже назвав. Але нині потрібні не поети-трибуни, і Мирослав таким не є. Сьогодні суспільство потребує розважливої, спокійної розмови, щирої і глибокої, професійної і тактовної. Саме тому такий успіх мають книжки Дочинця, бо він веде з читачем довірливу розмову. Але не тільки тому. Читач хоче спілкуватися з сильними особистостями, які мають тверду національну позицію. Як Василь Шкляр, Марія Матіос, Богдан Томенчук, Анатолій Кичинський, Сергій Пантюк, Ірина Баковецька, Таня П’янкова, Володимир Лис, Володимир Шовкошитний, Ігор Павлюк, Андрій Кокотюха та багато інших.

— Пане Василю, на завершення кілька слів про перспективи, про нові книжки, які би мали викликати широкий суспільний резонанс.

— Аж такого широкого резонансу у нинішніх умовах не викличе жодна книжка. Останнє, і чи не єдине, що було в незалежній Україні, — «Чорний ворон» Василя Шкляра. Ми ще не вийшли, не вирвалися із поля впливу російської літератури. Українських книжок українці читають ще занадто мало, у тисячі разів менше, ніж могли би. Але пропозиція вже є, тому ситуація швидко змінюється. Важливу справу у цьому процесі виконують конкурси («Коронація слова», «Гранослов», «Лицар Карпат»), премії, фестивалі.

ДОВІДКОВО

Василь Кузан народився у селі Довге на Закарпатті. Воно має славну тисячолітню історію, середньовічний замок та цілий пантеон знаменитостей, котрі народилися або проживали тут (Василь Довгович, академік Василь Німчук, композитор Михайло Машкін, Марійка Підгірянка, дочка Івана Франка Анна...). Не дивно, що у такому середовищі виявляються таланти, зокрема і поета Василя Кузана, автора 23 книжок, понад сотні пісень («Золото Карпат», «Мамин вальс», «Сон», «Троянди для тебе»...), численних публікацій у пресі. А ще він — громадський і політичний діяч.

Його твори перекладено англійською, французькою, угорською, російською, іспанською, німецькою мовами, а польською та словацькою вийшли окремі книжки. Василь — лауреат всеукраїнських та міжнародних премій. Він є експертом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року», засновником поетичного фестивалю «Лицар Карпат» (колишній «Карпатський Пегас») та премії Ордену Карпатських Лицарів, інформаційним партнером яких є газета «Голос України».