Головний корпус Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, колишній обком партії (архітектор Георгій Бородін).

Архітектор Андрій Бідзіля.

Історія написана каменем

Замок Любарта, кафедральний костел святих апостолів Петра і Павла, кафедральний собор Святої Трійці, кірха, будинок скульптора Миколи Голованя. Всі ці споруди становлять архітектурне тло сучасного Луцька. Дивлячись на них, може здатися, що Луцьк завжди був кам’яним і таким привабливим, а може, й красивішим, ніж зараз. А втім це не так. Варто лише нагадати тільки деякі спогади про нього. Візьмемо подорожні замітки видатного польського письменника Юзефа Ігнація Крашевського, написані в першій половині ХІХ століття і надруковані в книзі «Спогади з Полісся, Волині і Литви», яка побачила світ у 1860 році в Парижі. В розділі «Луцьк — Історія цього міста — Вітовт» автор, зокрема, пише:

«...Після двогодинної подорожі з лівого боку поштової дороги, якою ми їхали, нам завиднілося місто, що лежало в долині над заплавами Стиру, і гора, що ще тримала на собі замок. Здалеку нам гарно представлялася кафедра й вежі кількох інших костелів і церков, та очі мої з ненаситною цікавістю були звернені до напівкруглих мурів замку з вежею, які темніли здаля на горі, — замку Вітовта (Любарта. — Авт.)!

Через передмістя Вульку (нині проспект Волі. — Авт.) ми в’їхали до міста коло кляштору бернардинів (нині собор Святої Трійці. — Авт.), в якому мешкає ясновельможний єпископ. Старий історичний Луцьк був уже переді мною, але який убогий!! Мізерні дерев’яні домки, закіптюжені жидівські корчми, пониклі хатки, нові будови без віри в майбутнє, неначе збиті на один день, старі, покручені, похилені і підперті, поміж них обгорілі стовпи попалених садиб, вулиця, вистелена дірявим помостом замість бруку, ось що ми найперше спостерігали, а потім — мало що кращого...».

А ось яким побачив місто через сто років після Крашевського письменник Ярослав Галан. Певний час він працював вчителем у Луцькій українській гімназії і трішки злобливо описав Луцьк у 1931 році в памфлеті «В Луцьку, місті воєводському».

«Між багнами, понад Стиром, розсілося місто. Старе, обдряпане, хати в ньому, як курники... Крізь місто попри магістрат і поліцію гнилючка тече, не тече — застигла у тузі безугавній, у смороді чадному мрійливому (мається на увазі протока Стира — Глушець, засипана в 1930-х роках. — Авт.)».

Читати неприємно, але до цих незугарних картинок слід додати, що в Луцьку до 1920-х років не існувало каналізації, було мало мощених вулиць, і збереглася звичка випускати на них свиней. На початку 1900-х років магістрат навіть прийняв рішення організувати в місті два пункти для утримання відловлених на вулицях кабанців. Таким залишила нам Луцьк Російська імперія. Той Луцьк, який ми зараз бачимо і яким пишаємося, в основному народжувався в міжвоєнний період, коли він став центром Волинського воєводства Другої Речі Посполитої, а найбільше — в 1950—1980 роки і вже в період незалежності України.

Серед довоєнних архітекторів, які творили нове лице Луцька, слід відзначити Теодора Бурше (автора проекту урядової колонії в Луцьку), Адама Кунцевича (офіцерська колонія — район вулиць Огієнка, 8 Березня, Грибоєдова, Червоної Калини, Саперів), Мар’яна Лялевича (Земельний банк — згодом Будинок офіцерів), Юзефа Новака (житловий будинок на вулиці Глушець), Казиміра Яницького (приміщення Окружного земельного управління — нині Волинського краєзнавчого музею).

Окремо хочеться відзначити відомого архітектора довоєнної пори Сергія Тимошенка, автора майже двох десятків житлових будинків у стилі модернізму в Луцьку. До сьогодні в Луцьку збереглися житлові будинки, зведені за його проектами за адресами: Крилова, 6, Степана Бандери, 8, Потапова, 2, Червоної Калини, 7, Ярощука, 16. Але діяльність Сергія Тимошенка не обмежувалася лише архітектурою, в історії він знаний ще й як міністр транспорту Української Народної Республіки, учасник Другого зимового походу армії УНР. В 1930—1939 роках Сергій Прокопович обіймав посаду головного архітектора сільськогосподарського будівництва Волинського воєводства.

Багатьом цікавим задумам з розбудови Луцька завадила Друга світова війна. 

Відкрити краєвид на замок

Серед повоєнних найцікавіших архітектурних рішень є забудова в 1950-х роках Центральної площі Луцька з домінантом — будинком колишнього обкому партії — нині головного корпусу Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (архітектор Георгій Бородін), а також двох будинків-близнюків обабіч нього (архітектор Василь Бабій). Два інші будинки-близнюки, що на протилежній стороні майдану, спроектували архітектори Ігор Рейтер та Клавдія Юровська. Площа цікава ще й тим, що з південного боку відкрита на парк імені Лесі Українки. З облаштованого тут оглядового майданчика, який піднімається над заплавою річки Стир на дванадцять метрів, відкривалася прекрасна панорама на замок Любарта, кафедральний костел. На жаль, сьогодні лучани втратили таку можливість, оскільки дерева парку закривають цю колись вражаючу панораму. Можливо, варто відкрити цю прекрасну панораму, адже парк давно потребує реконструкції.

Колоритним куточком сучасного Луцька є північний відрізок вулиці Шопена. Поряд із невеликими котеджами колишньої довоєнної урядової колонії, величною будівлею Волинського краєзнавчого музею (в минулому Окружного земельного управління) тут в 1980-х роках виросла прекрасна споруда будинку учнівської молоді з просторим глядацьким залом. Це творчий доробок архітектора Василя Маловиці. Помітний слід в розбудові сучасного Луцька залишили також зодчі Ростислав Метельницький, Євген Ходаковський, Лев Санжаров, Олександр Симакович.

Поруч з Центральною площею цікаве архітектурне вирішення має забудований на три десятиліття пізніше Київський майдан, де розташована головна адміністративна споруда регіону — будинок обласної ради та облдержадміністрації, податкова інспекція, житлові будинки з магазинами. Їх наприкінці 1980-х років звели за проектом молодого ще тоді архітектора Андрія Бідзілі. І хоч задум зодчого не вдалося повністю реалізувати, майдан має своє виразне будівельне обличчя.