У вечірній маршрутці Костопіль—Рівне пасажири звернули увагу на вродливу жінку та її сина-підлітка у камуфляжі. Вони зайшли на зупинці в центрі Костополя, а трохи згодом юнак вийшов на виїзді з міста і махав рукою услід, доки авто не зникло з горизонту. До цього жінка цілувала його, не відводила від нього очей, наче хотіла надивитися надовго.
Зітхнула, пояснила: «Син». Трохи заспокоївшись, витерши сльози, розповіла:
— Рощу його одна. Втратила роботу. Змушена була поїхати до Польщі на заробітки, а син — у військовому ліцеї. Дуже скучаю за ним, а він — за мною. А що робити, якщо державі ти не потрібна — ні твої знання, ні досвід: скоротили після стількох років...
Відчуваю себе викинутою, наче непотрібне цуценя. Познайомилась із поляком, ніби непогана людина, він хоче, щоб ми одружилися. Я ще не вирішила, оце радилась із сином. Може, й погоджуся, а потім заберу до себе сина, бо перспективи жити тут не бачу, хоча люблю своє місто, де народилася і прожила чимало літ. А що поробиш, якщо злидні і безвихідь женуть нас на чужину. Багато нас, українців, у Польщі. Піднімаємо чужу країну, а своя занепадає...
Жінка тяжко зітхає, а потім продовжує:
— Хотіла зустрітися з подругами, але майже всі вони хто в Польщі на заробітках, хто в Ізраїлі, хто в Іспанії... Одна з них, як дізналася, не стала терпіти безладу в країні, продала житло, дачний будиночок і подалася із сім’єю у Польщу на постійне проживання... Хотіла поспілкуватися з сусідами по багатоповерхівці, але їх квартири зачинені, бо господарі хто де на заробітках. Сусід з першого поверху наглядає аж за чотирма оселями (разом із моєю). Але каже, що, можливо, і сам скоро подасться у світи, бо фанерний завод, де він працює, ніби простоює кілька тижнів. Робітникам пояснили: мовляв, уряд підняв ціни на газ для промислових підприємств, це спонукає підвищувати ціни на фанеру. А хто її, дорогу, купить, якщо білоруси пропонують дешевшу? Ото керівництво заводу й розмірковує: закривати фанерний чи ні. Люди хвилюються, бо, як кажуть, перебуваютьу підвішеному стані. Хоч би все владналось, а то вже скоро місто стане безлюдним.
— Шкода полишати Костопіль, бо він охайний, затишний, адже в місті є господар в особі міського голови Євгенія Олексійовича Денисюка. Дбає чоловік про місто, але що він один може зробити? — продовжує заробітчанка, яка після нетривалої паузи обурюється: «Ну, чим ми гірші за поляків, чому там люди живуть, а ми мучимося, виживаємо? Чому не дадуть українцям працювати і гідно заробляти на своїй землі?».
Монолог переривається, бо ми під’їхали до автостанції «Чайка» в Рівному. Жінка на платформі розмовляє по вайберу із сином: «Синочок, тримайся. Будь розумником. Я тебе дуже люблю і скоро заберу до себе».
З важкими думками і невеселим настроєм поверталась я з відрядження. Ці слова заробітчанки до сина ніяк не можу викинути з пам’яті, хоч і намагалась. Хочеться, щоб їхня доля склалася щасливо і вони були разом — мати і син. Адже юнак у такому складному віці, коли потребує моральної підтримки і поради матері, бо саме формуються його погляди, психіка...
Нашу розмову слухали й інші пасажири маршрутки, казали, що і в них депресія від того, що діється в країні, тому й намагаються якомога менше дивитися новини. «Труднощі, війна, злидні... А коли ж жити?» — зауважив один із пасажирів.
