Петро Мовчан.
Санітарка Марія Щербаченко.

76 років тому, 6 листопада 1943-го, під час Київської наступальної операції радянські війська визволили від німецько-фашистських загарбників столицю України, що перебувала в окупації 778 днів. Ця операція тривала три місяці. Битва за Дніпро, у якій з обох сторін було задіяно майже чотири мільйони вояків, стала однією з наймасштабніших і найкривавіших у світовій історії.

— У середині серпня 1943 року Ставка Верховного Головнокомандування дала наказ силами п’яти фронтів розгромити німецькі війська на Лівобережжі України й Донбасі, вийти до Дніпра і з ходу зайняти плацдарм на його західному березі, створити умови для відвоювання у противника Білорусі й Правобережної України, — каже старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні Світлана Демченко.

Захопивши наприкінці вересня плацдарми на правому березі Дніпра, війська Червоної армії протягом жовтня двічі робили спробу пробитися до Києва. Головний удар завдавався з півдня, з Букринського плацдарму, навколо якого було зосереджено 10 німецьких дивізій, допоміжний з півночі, з Лютізького плацдарму. Перед початком наступу на Київ 1-й Український фронт мав 50 дивізій, до 7 тисяч гармат і мінометів, 675 танків, майже 700 літаків. На боці противника було 33 дивізії, майже 400 танків і 665 літаків.

— Ставка Верховного Головнокомандування вирішила форсувати Дніпро швидко й одразу, — наголошує Світлана Демченко. — Ріка в ті дні почервоніла від крові. Бійці під ворожими обстрілами переправлялися на правий берег хто на чому міг — на десантних і рибальських човнах, на плотах, колодах, бочках і навіть на плащ-наметах, набитих сіном. Драматизм тих подій передає прощальна записка рядового Михайла Чикилевського, в якій він писав: «Прощавайте, товариші, помираємо за нашу улюблену Батьківщину... Пишемо перед форсуванням Дніпра в районі Києва... Нас було 18...»

Записку, покладену в пляшку осіннього дня 1943-го, винесло на берег поблизу Запоріжжя майже через двадцять років. Науковці музею встановили бойовий шлях солдата і розшукали його родину — Михайло Чикилевський загинув 28 листопада 1943 року, визволяючи Білорусь. Доля його 17 товаришів невідома.

За офіційними даними, у битві за Дніпро загальні втрати перевищили 1 200 000 бійців, безповоротні — майже 417 000. Деякі дослідники й учасники тих подій називають значно більші цифри загиблих і зазначають, що Сталін і Ставка свідомо применшували кількість полеглих, а правда про прорахунки радянського командування приховувалася.

Світлана Демченко розповідає, що в рамках виставкового проекту «Україна. Незакінчена війна...», реалізованого музеєм, експонуються матеріали та документи, які відкривають нові, раніше невідомі сторінки історії битви за Київ.

— Десятиліттями замовчувалася правда про Дніпровську повітрянодесантну операцію, проведену з метою сприяння військам Воронезького фронту (згодом 1-го Українського) у форсуванні Дніпра в Букринському вигині, — каже історик. — Завдання покладалося на 1-шу, 3-тю і 5-ту повітрянодесантні бригади, об’єднані в корпус. Десантування першого ешелону було здійснено в ніч на 24 вересня 1943-го. Через погану підготовку операції, потужну протидію противника та складні метеоумови (дощ напередодні і густий туман) вона закінчилася повним крахом. Десантники розсіялися на великій площі, а дехто приземлився навіть на ворожі позиції, в буквальному сенсі потрапляючи в руки смерті.

Радянські війська тоді втратили майже 3 500 бійців загиблими і зниклими безвісти. В експозиції музею — іменний список офіцерів 3-ї гвардійської повітрянодесантної бригади, які зникли безвісти, — у ньому 94 імені.

— Ще одна трагічна сторінка — доля мобілізованих польовими військкоматами мешканців, котрі перебували на окупованих територіях, — продовжує Світлана Демченко. — До лав діючої армії у 1943-му брали всіх здатних тримати зброю, навіть людей непризовного віку. Цих людей, названих «чорносвитниками», відправляли в бій без належної підготовки, зброї, обмундирування. У певному сенсі ця мобілізація набула форми помсти сталінського режиму тим, хто проживав на захоплених гітлерівцями українських землях. Маючи мінімальні шанси вижити у боях, ці бійці часто не обліковувалися належним чином, не отримували червоноармійські книжки, а в разі загибелі переходили в розряд «зниклих безвісти», що, до речі, виключало надання державної допомоги їхнім родинам.

Про ті події Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» 28 листопада 1943 року пише: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних. «Один генерал дививсь на них у бою і плакав», — розповідав мені...»

Серед «чорносвитників» був і відомий письменник, уродженець Миргорода Анатолій Дімаров. Йому вдалося вижити, а ось для Петра Мовчана зі села Строкова під Переяславом бій за Букринський плацдарм став останнім.

— У 2008 році пошуковці знайшли на полі бою останки червоноармійця у звичайному піджаку, у кишені якого лежала судова повістка на ім’я Петра Мовчана, — каже Світлана Демченко. — Велика кількість відстріляних гільз поруч з тілом свідчила про запеклий бій, що тут точився. Дружина мобілізованого у 1943-му селянина отримала сповіщення про його смерть наступного року, датою загибелі у похоронці вказано 22 жовтня 1944-го.

Жінка вірила в те, що її Петра колись знайдуть і заповіла тримати біля своєї могили місце й для нього.

Експозиція музею розповідає ще про одного героя битви за Київ — капітана Григорія Малинка, командира артилерійської батареї з Харкова. До війни він закінчив вищу школу тренерів при Державному інституті фізкультури України, займався класичною та вільною боротьбою, був сильним, легко жонглював гирями. На фронт пішов у 1941-му. Під час битви за Дніпро Малинка посікло осколками великокаліберного снаряда. Залитого кров’ю командира, який не подавав ознак життя, поховали на березі ріки.

Наступного дня група солдатів, що проходила поблизу свіжої могили, побачила, як на ній ворушиться земля. З подивом і острахом з-під груди дістали тіло офіцера, загорнутого у плащ-намет, у якого прощупувався пульс. Григорій Малинко опритомнів у госпіталі лише через півтора місяця. Хірурги, які не стали чіпати осколок, що застряг біля самісінького серця, порадили бійцю забути слово «війна». Та офіцер, ставши на ноги, знову пішов на фронт. Улітку 1944-го, визволяючи Білорусь, діствав уже сьоме, дуже важке поранення, цього разу у стегнову кістку. Лікарі вже хотіли ампутувати командиру ногу, але той кращими ліками назвав свою волю і спорт. І знову переміг. Став самостійно ходити, після війни повернувся до тренерської роботи.

За бої з форсування Дніпра харків’янина було нагороджено орденом Червоного Прапора, а ось звання Героя Радянського Союзу, до якого його двічі подавали, так і не отримав.

За мужність і героїзм при визволенні Києва орденами і медалями було нагороджено 17 500 бійців і командирів, 668 стали Героями Радянського Союзу, зокрема і 32 киян. Серед них і Марія Щербаченко, санітарка 237-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. Лише за десять днів боїв за Дніпро вона винесла з поля бою 120 поранених, а за роки війни врятувала життя більш як 300 бійцям.

Фото надані Національним музеєм історії України у Другій світовій війні.