Є наука —  працюють високотехнологічні підприємства.  На АНТК будують Ан-148.

Фото надано прес-службою АНТК «Антонов».

Українська наука подарувала світу космос, комп’ютер, інформаційні технології, найпотужніші транспортні літаки, яким і сьогодні немає рівних, передові медичні технології. Передові наукові рішення стали тим фундаментом, на якому зростали наші високоприбуткові галузі промисловості, що забезпечували випуск продукції з високою доданою вартістю.

«Дешева» наука — закриті заводи

Негаразди в економіці призвели до скорочення фінансування наукових закладів. У 2016-му їх фінансування сягнуло критичних 15% від частки ВВП порівняно з 1990 р. Це при тому, що й ВВП-2016 виявився меншим від ВВП-1990 майже вдвічі! Реально витрати на науку впали до 7,5% від рівня 1990 р., що спричинило неминуче скорочення кількості науковців — у 2014 р. їх стало 22% від рівня 1990 р.

Зникло багато НВО, НДІ й навіть — цілі галузі промисловості! Скажімо, одним із перших загинув Світловодський завод чистих металів — перлина системи Державного інституту рідкісноземельних металів. А це було підприємство, де наука відігравала головну роль у розробці технологічних процесів виробництва матеріалів із надзвичайно високою доданою вартістю. Взагалі щезали підприємства, які знав увесь світ.

Процеси кричущого недофінансування наукових закладів і закриття промпідприємств прискорювали один одного. Відсутність нових розробок і неможливість впроваджувати їх у виробництво призводило до зниження конкурентоспроможності вітчизняних підприємств і, як наслідок, до банкрутства. На частині заводів нові власники, отримавши підприємства мало не задарма, й чути не хотіли про інновації. Вони просто експлуатували підприємства, вичавлюючи з них усе можливе і неможливе. Які наслідки?

На сьогодні практично повністю зникла галузева й заводська наука. Через зниження зарплат почала падати престижність наукової праці. Молодь уже не йде в науку, й наймасовішою віковою категорією в академічних інститутах та НДІ стали вчені, яким понад 65 років.

...а зарплата нижча у 35 разів!

Така ситуація не випадкова й з іншої причини. Серед науковців уже давно ходить жарт: ученим може стати тільки багата людина, яка хоче стати бідною, бо прагне стати вченим і мати непрестижну професію.

Зрештою, судіть самі.

Підготовка кандидатів наук здійснюється тільки через аспірантуру, де навчання триває чотири роки. Коштує це навчання на комерційних умовах у середньому 150 тис. грн. Зокрема, підготовка і складання кандидатських іспитів у НАНУ з філософії обійдеться в 11 500 грн, іспит з англійської мови — 1 750 грн, за навчання протягом року треба заплатити 15 500 грн.

І це ще не все. Захист дисертації на засіданні спеціалізованої вченої ради коштує від 10 тисяч. Для захисту кандидатської необхідно мінімум п’ять публікацій і хоча б один виступ на конференції. Журналів, де можна опублікуватися безплатно, дуже мало. Участь у конференції теж платна. Кожному з опонентів треба офіційно заплатити від 200 грн під час захисту кандидатської дисертації та 400 грн докторської. Але за 200—400 грн ніхто дисертацію розглядати не стане, це обійдеться значно дорожче.

Вартість оголошення про захист, друк автореферату, його розсилка теж не безплатні. А ще — банкет з нагоди захисту для членів спеціалізованої вченої ради... Отже, разом, за офіційними платежами, захист кандидатської охочому «стати бідним» обійдеться щонайменше в 220 тис. грн. А якщо врахувати й усі неофіційні платежі, то захист дисертації виллється у вартість невеликої однокімнатної квартири в Києві.

Підготовка спеціаліста коштує грошей державі або майбутньому фахівцю. Що вища кваліфікація майбутнього спеца, то дорожче його навчання. Але шкурка вичинки варта, бо ж що кращий вишкіл отримує людина, то дорожче її оцінює ринок праці. В науці зараз — усе навпаки.

Посадовий оклад старшого наукового співробітника, кандидата наук у НАНУ в минулому році становив 7 188 грн, провідного наукового співробітника, доктора наук — 7 810 грн, головного наукового співробітника, доктора наук — 8 093 грн. Щоправда, в Київському політехнічному інституті посадовий оклад доцента, кандидата наук із доплатами за вчений ступінь і звання становить 12 052 грн, а професора, доктора наук — 12 828 грн. Вищі оклади й у Національному київському університеті ім. Тараса Шевченка. Та КПІ й університет — це винятки із правил.

А тепер порівняймо. Зарплата двірника в Києві — майже 10 тис. грн, що на 40% вище, ніж у кандидата наук. Помічнику кухаря в курортних селах у минулому сезоні платили від 15 тис. грн, а кухарю — від 20 тис. грн. Прокурорам, суддям і силовикам зарплати підвищили до непристойних рівнів, хоча ніде в цивілізованих країнах зарплата судді та кандидата технічних наук не відрізняється у 35 разів! Це — ненормально! Держава, в якій існують такі диспропорції в оплаті праці, не має перспектив.

Загалом таке враження, що реформи, які проводять у науці й освіті, в кінцевому підсумку спрямовані на очищення кишень учених. Наприклад, ухвалюють рішення про обов’язкове знання англійської мови (із сертифікатом певного рівня) для отримання наукового ступеня кандидата і доктора наук, вченого звання дослідника, доцента чи професора. Причому вчений має складати іспит з іноземної мови двічі. Вперше — перед захистом кандидатської, вдруге — для отримання вченого звання. Відразу виникає підозра: це робиться, щоб була можливість двічі отримати гроші за одне й те саме. І цю підозру посилює те, що не встигли чорнила висохнути під рішенням, а вже з’явилася купа організацій, які за чималі гроші пропонують допомогти скласти іспит.

Є рішення про обов’язковість публікації в журналах, що входять у наукометричні бази даних Scopus і Web of Science Core Collection, для захисту кандидатських і докторських дисертацій, отримання вчених ступенів, звань дослідника, доцента, професора, заняття посад, отримання стипендій молодих учених. І одразу починають процвітати журнали, які за ваші гроші опублікують статтю будь-якого рівня, навіть без належного рецензування. Всі журнали України, що входять до наукометричних баз даних економічного профілю, — платні. Мінімальна вартість публікації — 10 тис. грн. Усі ці журнали надрентабельні! В інших науках становище не настільки катастрофічне, але ситуація схожа.

Постає питання: якщо деяким групам наук з огляду на їх особливості не підходять загальноприйняті наукометричні бази, то навіщо Міносвіти приймає рішення, які зобов’язують молодого кандидата наук заплатити тримісячну зарплату за публікацію статті в «потрібному» журналі. Треба створювати свою систему оцінки індексів цитування та систему рейтингування журналів.

«Бійся данайців, що дари приносять»

Можливо, зменшення фінансування науки не в останню чергу пов’язане ще й з тим, що наші європейські радники вже давно й наполегливо вказують на «занадто велику» частку академій наук в асигнуванні української науки і кивають на досвід функціонування науки в їхніх країнах, яка зосереджена в основному в університетах.

Що на це сказати?...

Чи може хтось навести приклади, коли за науковими розробками університетів будували ракети, літаки, морські судна? Може, хоч якийсь університет є в числі 100 кращих за кількістю патентів? Ні. Очолюють світові патентні рейтинги китайські «Хуавей» та «ЗТІ», німецькі «Сіменс» і «Бош», японська «Мацушита» (власник торгових марок «Соні» й «Панасонік»), американська «Дженерал Електрик». Якщо подивитися на систему організації науки, скажімо, в Німеччині, з’ясується: наука тут також зосереджена в дослідницьких інститутах, які об’єднують товариства Лейбніца, Гельмгольца, Фраунгофера... Іншими словами, й на Заході всі проривні технології народжуються в наукових підрозділах представників галузевої та заводської науки, які щорічно патентують тисячі технічних рішень.

Попередній досвід розвитку нашої науки довів ефективність саме такої побудови роботи. По-друге, так у нас склалася система науки й освіти, коли наукова діяльність — переважно фундаментального рівня — зосереджена в академіях наук, а підготовка кадрів і наукова діяльність — в інститутах і університетах. Галузева і заводська науки займалися вирішенням завдань тільки прикладного характеру, кожна на своєму рівні. Наука носить вузькоспеціалізований характер, із відсутністю дублювання.

Універсальність у поєднанні науки й освіти не буде ефективною, бо найвища ефективність досягається зазвичай в чомусь своєму, вузькоспеціалізованому. Є поділ на зенітну і по-
льову артилерію, але немає підводних човнів-авіаносців і транспортників-винищувачів.

Очевидно, рекомендації щодо зведення нашої науки тільки до університетської можуть давати лише представники невеликих країн, де, крім двох-трьох університетів, іншої науки ніколи не було й немає, отож радники просто не знають, що буває й інша, високоефективна наука. Нехай ці радники покажуть таку ж плеяду видатних учених, яких дала світу Україна за останні 100 років, і порівняють зі своїми країнами, а потім дають поради!

По-друге, треба оцінювати й рівень кваліфікації радників. Високий він чи ні. Скажімо, за останні п’ять років ми отримали невдалий досвід «імпорту керівників». У своїх країнах вони нічим не виділялися, кваліфікацію мали вельми посередню, успіхами в себе вдома похвалитися не могли. Зарплати у нас вони мали захмарні, зате результати їх роботи — плачевні. Зрозуміло, що реформи нам робити треба самим.

Так само й з імпортом радників. Їхні рекомендації з реформування науки і освіти носять несистемний характер і майже не дають позитивних результатів. І незрозуміло, чи радять вони щиро, з метою підйому науки? Чи, можливо, задля того, щоб остаточно розвалити нашу науку — для усунення конкурентів?.. Бо, судячи з усього, є певні сили, які бачать Україну лише як постачальника кваліфікованої, але дешевої робочої сили, а нашу економіку — як постачальника агросировини, корисних копалин і промислових напівфабрикатів із низькою доданою вартістю.

Так чи інакше, та варто зрозуміти: зруйнувати науку можна швидко, а от створити знову вже не вдасться. На її створення пішли десятиліття і грандіозні кошти!

Курс — «до нових висот», чи...

Щоправда, зараз намітилися деякі паростки можливих змін на краще. Це ухвалення Закону «Про науку і наукову діяльність», в якому враховано багато різних нюансів у розвитку науки та чітко прописано, що «наукові» витрати мають становити 1,7% ВВП.

Якщо закон неухильно виконувати, це дасть поштовх до розвитку науки, й головне — щоб «суворість українських законів не компенсувалася необов’язковістю їх виконання».

Дуже важливо, що створені Національний комітет з науки і технологій та Науковий фонд досліджень України. Це обнадіює. Фонд може стати хорошим стимулом для розвитку науки.

Щоправда, у нас є довголітній сумний досвід розбазарювання грошей через державні цільові програми. До 2011-го їх прийняли понад 300, але жодну не профінансували в повному обсязі й жодну не виконали. Але якщо вдасться чітко організувати процес ініціації, конкурсного відбору, фінансування та контролю за виконанням проектів Наукового фонду, це допоможе розвитку науки в нових умовах. Хоча треба сказати, що той обсяг коштів, який заклали у держбюджеті-2019 на роботу Фонду, взагалі жодних проблем не розв’яже.

Важливим елементом у побудові науки є періодичні атестація та оцінювання інститутів, ЗВО й науковців. Зараз діють дві методики оцінювання. Обидві хороші, але різні. Країні необхідно вибрати якусь одну і проводити атестацію та оцінку всіх установ за нею. Зв’язок результатів оцінювання з фінансуванням протягом наступних п’яти років дасть змогу ефективніше використовувати обмежені фінансові ресурси, передусім стимулуючи найсильніші наукові колективи. До речі, зараз Міносвіти і науки та НАНУ частину коштів виділяють на конкурсній проектній основі, що забезпечує фінансування тільки кращих проектів.

Стан справ у науці не раз слухався у стінах Верховної Ради. У матеріалах парламентських слухань можна знайти багато кваліфікованих рекомендацій щодо вдосконалення наукової системи держави, дотримуючись яких ще можна реанімувати українську науку.

На слуханнях, зокрема говорили, що на потреби науки треба виділяти 1,7% ВВП. Забезпечити прийнятне базове фінансування наукових установ і суттєве — на конкурсній основі. Допускати до участі в тендерах і конкурсах на проведення досліджень за бюджетні кошти тільки ті організації, що входять до «Реєстру наукових установ». І ще багато чого правильного говорили... Проблема тільки в тому, що ці рекомендації поки що ніхто виконувати не збирався.

...до статусу бананової республіки?

Якщо рекомендації не стануть реальністю, доля української науки вирішиться вже найближчим часом. У нинішньому стані вона довго існувати не зможе. Устаткування застаріло морально й фізично. Припливу молоді немає, а старі кадри вже йдуть... Через кілька років працювати буде нікому.

Першою почне відмирати академічна наука. Без учених не буде своїх розробок і технологій — техніку й обладнання імпортуватимуть. Для їх обслуговування інженерні кадри не потрібні — досить техніків і робітників. Якщо відпаде потреба в інженерах, постане питання: навіщо нам ЗВО, які їх готують?

Отже, наступним кроком на шляху до статусу бананової республіки стане закриття ЗВО технічного профілю. Результати минулорічної вступної кампанії до технічних вишів свідчать, що країна однією ногою вже стоїть на порозі закриття або істотного скорочення кількості цих ЗВО. Так, 13% вступників (7 623 осіб), рекомендованих на зарахування за держзамовленням, відмовилися від бюджетних місць (це здебільшого на спеціальності, пов’язані з фізикою та математикою). Більш як половина випускників сільських шкіл взагалі не вступали до ЗВО, а за держзамовленням у політехніках вчиться менше 15% сільських дітей. Прохідний бал на спеціальність «Прикладна механіка» становив 106,49, «Машинобудування» — 107,46, «Матеріалознавство» — 107,89 бала. За п’ятибальною шкалою оцінок це десь два з плюсом...

Отож замість заводів і фабрик працюватимуть лише ФОПи (фізичні особи-підприємці), а замість вишів залишаться лише технікуми й ПТУ.

Ну а потім помиратимуть університети. Вже зараз є стійка тенденція збільшення кількості студентів, що вступають до ЗВО за кордоном. Якщо у 2008 р. в Європі навчалося 18 тис. українців, то в 2017 р. їх уже понад 70 тис. Тільки за останні два роки приріст становив більш як 20%.

Володимир ХАУСТОВ, вчений секретар Інституту економіки та прогнозування НАН України, заслужений економіст України.