– Ну гаразд, закінчимо розпочату тему наступного вівторка. Можете на сьогодні бути вільними, – жодна фраза за весь семінар не змогла захопити нашої уваги так, як оця, прощальна.
На викладача ментом полилася ціла хвиля щирих подяк і побажань гарного вечора. Лилася вона безперервно (а раптом передумає?) й дуже швидко (надто вже хотілося «бути вільними»).
Хвилина – і ми нещадно рушимо мертву тишу університетських коридорів. Ще одна – і групка щасливих студентів метушиться на найближчій зупинці, вирішуючи, де провести неочікувано вільний вечір. Кіно, міський парк, Мак Дональдз, столичний торговельний центр і, звичайно ж, банально-універсальний варіант прогулянки на Хрещатику – пропозиції, як то кажуть, на будь-який смак. Але мені щось зовсім не смакує. Вирішую просто прогулятися до гуртожитку пішки: погода розкішна – бабине літо в самому розпалі.
Із особливою безтурботністю підкидаю черевиком каштанчик і шаруджу листям, здається, на всю вулицю. Хочеться слухати ці звуки щонайменше протягом усієї осені. Хочеться, але доводиться раптом чути десь збоку грубе «Ану геть звідси!» Повертаю голову – хлопчина років тринадцяти жбурляє каштанами в песика, що безневинно лежить під багряним кущем. Раз, два – промах. Собака тільки трохи прищулює вуха (на одному з них, до речі, жовта кліпса). Три – теж мимо.
– Ей, блохастий, ти що, оглух? Вали звідси! Чого розлігся? – уже майже верещить роздратований хлопець.
Навіть не знаю, що дратує його більше: факт присутності собаки чи власні прицільні невдачі.
Раптом малий розвертається й починає крокувати у зворотному напрямку.
– Фух, лишив пса в спокої, – із такою думкою віднаходжу в листі свій каштанчик і вже збираюся знову порушувати тишу вулиці осіннім шурхотінням.
Не встигаю: цю тишу прорізає голосне собаче скавучання. Комашня біжить попід шкірою: невже влучив?
– Ага, отримав, блохастий! – самовдоволено скрикує хлопець.
Несподівано пес схоплюється в місця, за секунду підбігає до кривдника й, добряче гаркнувши (я сама зойкнула), хапає його за колошу. Результат – розірвані джинси й ціла нога.
– От заразо, це ж нові штани! Мама тепер приб’є! – самовдоволення малого кудись швидко зникає, а от дитячий страх залишається.
Собака, певно, виплеснувши хвилю тваринної агресії (не дуже розуміюся на емоціях чотирилапих: тут хоч би з людськими розібрати), тікає геть. Хлопець продовжує верещати щось про нові штани й неминучу дозу прочуханки від мами. Я віднаходжу свій каштанчик і підкидаю його черевиком. Сподіваюся, цьому розбишаці справді добряче влетить.
Малюнок автора.
