На знімку: для очільника Летичівської ОТГ Ігоря Тисячного проблеми медичної, освітянської та соціальної сфери залишаються пріоритетами в роботі.
Фото автора
Чому при таких казкових багатствах бюджети залишаються бідними?
У Летичева є дві добре знані візитівки. Одна історична. Це — Кармалюк, символ нескореності, волі та справедливості. Щоправда, останнім часом не всі схиляються до такої думки. Інша — це риба, якою повняться тамтешні ставки. Обидві мають неабиякий потенціал. Бо перша могла б стати відправною точкою для розвитку масового туризму. Друга — тією золотою рибкою (в прямому і переносному значенні), котра могла б перетворити цей край на багатий і квітучий.
І влада, і місцевий люд намагаються використовувати обидві, як можуть. Але у грошах ніхто не купається. І кожен щораз запитує себе, чи є у цього краю можливість по-справжньому розбагатіти?
За свіжими карасями та коропами
На початку 90-х років риба врятувала не одну тамтешню родину від зубожіння. Як у тій легендарній оповідці, життя дало ледь не кожній родині вудочку, щоб можна було заробити. За свіжими карасями та коропами до Летичева приїздять не тільки з обласного центру. На жвавій автотрасі зупиняється чимало покупців. Тож вздовж дороги завжди стояло чимало продавців, які розкладали свій товар на саморобних столиках, у невеличких ятках, а то й просто підвішували в’язку риби до гілля на дереві.
Відтоді й почали казати, що у Летичеві риба росте просто на вербах.
З часом картинка змінилась. Рибний бізнес почав організовуватись і розвиватись. Якщо спочатку значну частину товару везли з південних областей на перепродаж, то з роками у дворах з’явилися невеличкі коптильні, де продукт почали переробляти на місці. Тепер хтось рибу ловить, хтось привозить, хтось коптить, а хтось — стоїть за прилавком. Зазвичай такий розподіл праці відбувається у родинах. І завдяки цьому сім’ї вивчили дітей, купили квартири та машини і просто жили. Замість «рибних верб» за Летичевом давно стоїть невеликий критий базарчик. Він не ідеальний, і сучасний маркетинг міг би висунути до нього чимало претензій. Та все одно вся ця історія з його зародженням і багаторічним існуванням залишається доволі показовою: приватний бізнес зумів зародитись буквально із нуля, вижити і перетворитись на сімейні справи, які передаються новим поколінням.
Добрий приклад. До того ж не тільки для місцевої громади. Здавалося б, цим шляхом могли піти й інші підприємці та їх об’єднання. Але повторити такий досвід, виявляється, непросто.
Влада у того, у кого гроші
Було б перебільшенням сказати, що рибний базар визначає стан економічного розвитку Летичівської ОТГ. Але він є, хоч зовсім невеличким, та джерелом надходжень до бюджету, в якому цінується кожна копійка. І це ще очевидніше після створення ОТГ.
Летичівський район став одним із перших, що вхопився за реформу децентралізації, як за рятівну вудочку. Одразу вирішили не дрібнити його на малі громади, а створили дві — Летичівську та Меджибізьку. Це внесло свої корективи у «геополітику» району. Адже обидва об’єднання одразу відчули, що у них з’явилися владні повноваження, можливість самостійно приймати рішення і розпоряджатись грошима. Натомість функції районної влади стають дедалі слабшими. Хоча й досі існують райдержадміністрація та районна рада, проте їх вплив на прийняття рішень новоствореними громадами стає дедалі меншим. Бо саме останні вирішують, скільки шкіл їм мати, які лікарні утримувати, як розвивати власну інфраструктуру.
— Утримувати соціальну сферу непросто. Особливо, коли на це бракує грошей. Та робимо все, щоб зберегти основні об’єкти, потрібні людям, — розповів голова ОТГ Ігор Тисячний. — Ми тримаємо два десятки ФАПів, і триматимемо їх надалі, бо люди не можуть без медицини. Три роки поспіль із бюджету громади виділяли по два мільйони гривень. 700 тисяч гривень перераховано вже й цього року. Не відмовляємось і від закладів культури. Та нині можемо дозволити собі лише ремонти, котрі не дали б розвалитись будівлям — перекриваємо дахи, підбілюємо та підфарбовуємо. Бо якщо втратимо, то відновити буде набагато складніше. А так сподіваємось, що і для них настане час кардинальних змін.
Щось схоже відбувається і з дорогами. Громаді пощастило, що поруч проходить траса між Хмельницьким та Вінницею, і за її ремонти несе відповідальність і фінансує вища влада. А от з місцевими дорогами — просто біда. За теперішніми правилами, їх потрібно ремонтувати за власний кошт, але в ОТГ такої фінансової можливості немає. Зізнаються чесно: практично до жодного села асфальтної дороги немає. Єдине, що можуть собі дозволити, — це білощебеневі дороги. Два останні роки дорожнім роботам допомагали гроші акцизного збору. Загалом це майже 18 мільйонів гривень. Саме за них невеликі ділянки покрили асфальтом, а ще — не пошкодували на тротуари, яких досі просто не було. Та як буде надалі — невідомо, бо це фінансове джерело на місцях зникає.
Заробленим доводиться ділитися
Для кого новина, що гроші ведуть до кращого життя? Але проблема в тому, де і як їх заробити. Цьогоріч загальний бюджет ОТГ становив 155 мільйонів гривень. Якщо врахувати, що це для утримання та розвитку райцентру і ще 45 населених пунктів, то стане зрозумілим: можливості його вкрай обмежені. Хоча ніхто не сидів склавши руки й очікуючи державної підтримки — майже половина із згаданої суми — це власні надходження, те, що вдалося заробити самим. І цим доводиться ділитися з усіма.
Ситуація складається дивна, але сьогодні ОТГ фінансово підтримує райраду, даючи гроші на покриття боргів із зарплати і навіть утримуючи кількох її працівників. Бюджет громади не залишається осторонь і проблем районної медицини. Хоча ЦРЛ залишається у віданні районної влади, летичівська громада частково фінансує і її: лише протягом першого кварталу туди перерахували 450 тисяч гривень. Мало того, громада виступила перед депутатами райради з ініціативою, щоб лікарню передали їй, бо її керівники вважають, що вони ефективніше розпоряджатимуться коштами цього закладу. Щоправда, питання залишається відкритим, бо за будь-якого реформування потрібно врахувати інтереси ще й сусідньої Меджибізької ОТГ, і над цим ще працюють.
Фінансів більше не стало. Поки що
Чим пишаються в ОТГ, так це своїми двома опорними школами. Одна із них навіть стала фінансово самостійною.
— На мою думку, це вже зайва самостійність, — вважає голова ОТГ. — Адже школа — не комерційний заклад, котрий може заробляти для себе гроші. Все одно ми перерозподіляємо на неї освітянську субвенцію, тому великих можливостей для фінансової діяльності з боку школи я не бачу. Але якщо заклад вважає, що саме так буде для нього краще, нехай так і буде.
Насправді такий крок практично не вніс жодних змін у кількості грошей, які отримує школа. Але той факт, що колектив прагне користуватись своєю самостійністю, багато про що говорить. Сьогодні в усій ОТГ діє лише вісім шкіл. Ще не так давно ця цифра декого лякала, мовляв, чи не замало майже як на півсотні населених пунктів. Але досвід роботи опорних шкіл показав, що вчинили правильно, закривши невеличкі сільські школи, де в класах не набиралось і десятка учнів.
Тепер на діючі школи припадає 55 відсотків від усього бюджету ОТГ, і вони відчули, що значить повноцінне фінансування. Мало того, місцева дітвора може за символічну плату, а то й безплатно займатися в музичній та спортивній школах, Будинку творчості.
Та й в селах не шкодують, що тамтешні школи перестали працювати. У деяких батьки самі попросили, щоб їхніх дітей перевели до опорних шкіл.
Опора чи тягар?
В ОТГ тепер так мають розподіляти сили і ресурси, щоб вистачило не тільки райцентру, а й усім селам, що приєднались до нього. Про те, хто виграв чи програв від такого союзу, мову не ведуть. З одного боку, зрозуміло, що селище сьогодні багатше від усіх сіл навколо нього разом узятих. З іншого — сподіваються, що в їхньому об’єднанні закладений добрий потенціал. Особлива надія на те, що колись у країні таки буде наведений порядок із землею, і та почне приносити гроші не тільки аграрним інвесторам, а й селянам та їхнім громадам.
А поки що всі роблять свої кроки на шляху до кращого життя. Вони не надто великі і стрімкі, обмежені фінансами. Але люди пробують, вчаться бути ініціативними і самостійними, дедалі глибше усвідомлюють, що навряд чи дочекаються підтримки від будь-кого, окрім як від самих себе.
Прикладом того, як починає працювати місцева ініціатива, для ОТГ став перший розподіл бюджету участі, коли запропонували спрямувати 550 тисяч гривен на кращі проекти, запропоновані місцевими жителями. На пропозицію відгукнулися автори 35 проектів, до того ж вони стосувалися різних сфер — культури, комунального господарства, освіти, спорту, здоров’я... Перемогло лише чотири, які допомогли організувати сільський вуличний кінотеатр, спортивний майданчик, ігровий комплекс та шкільну телестудію. Це те, про що люди мріяли, але на що ніколи не сподівалися, бо у сільрад на такі покупки не було грошей. Тепер ці маленькі мрії здійснилися. І у багатьох з’явилася надія: варто мріяти і діяти. Без цього просто не вижити.
