Чергова «майданна» тема — продавати чи не продавати українську землю — зазвучала останнім часом так гучно і так незвично для влади, яку в професійному плані дехто не сприймає всерйоз, що мимоволі подумалося: а чи не відволікаюча це операція прикриття чогось більш реального та більш важливого для когось із нинішніх «тіньових» можновладців? Як, наприклад, у нещодавньому минулому провокації з моряками прикривали оборонпромівський бізнес тодішнього глави держави? Як то кажуть, у каламутній воді й рибку легше ловити...

Та йдеться не про це. Проблема продажу землі сама по собі варта значно більш глибоких роздумів, ніж усі разом узяті міркування прибічників і противників так званого ринку землі.

Прибічники ринку землі взагалі мало думають над теорією, їм важлива «практика». Та непродумана практика може обернутися негативом. Адже відомо: хто добре мислить, той добре діє. Добре діяти, бути добродіями. «Практика» ж без голови часто обертається злодійством.

Найбільш «убивчими» аргументами противників розпродажу землі є емоційне: «не можна позбавити народ останнього, що в нього залишилося!», або щось схоже на наукове: «земля — особливий товар, не такий, як будинок чи машина». А за тим лунають пропозиції: «спитати у народу на референдумі...», «підготувати необхідні попередні умови обігу земель...» тощо.

Не переконує! Як казав К. Станіславський: «Не верю!» Народ не можна позбавити того, чого в нього насправді немає. Це колись більшовики обіцяли: «Землю — селянам!» і, до речі, виконали обіцянку, відібравши її у поміщиків. Проте вони не казали, що залишать землю у власності селян. (Так само як нинішній Президент України як кандидат на виборах обіцяв стати для його попередника «вироком» і не уточнив: обвинувальним чи виправдувальним).

Для тих, хто забув або не знає, пригадаємо: Конституція України, за якої була ухвалена Декларація про державний суверенітет України, встановлювала соціалістичну власність у формі державної та кооперативно-колгоспної власності (ст.10). У ст. 11 Конституції було сказано, що державна власність — загальне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності. І далі: у виключній власності держави перебувають: земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва...

А щодо колгоспно-кооперативної власності у ст. 12 Конституції було зазначено таке: власністю колгоспів та інших кооперативних організацій, їх об’єднань є засоби виробництва та інше майно, необхідне їм для здійснення статутних завдань. Земля, яку займають колгоспи, закріплюється за ними у безоплатне і безстрокове користування. Колгоспи, як і інші землекористувачі, зобов’язані ефективно використовувати землю, бережливо ставитися до неї, підвищувати її родючість.

Такою була економічна основа України на початок  90-х років, яку закріпила Конституція і яка забезпечувала її перебування у п’ятірці найбільш розвинених країн Європи.

А тепер нагадаємо Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яка мала на меті «утвердити суверенітет і самоврядування народу України». У розділі ІV «Економічна самостійність» записано: «Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, ... весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Відтак, декларувався перехід власності на землю від держави до народу.

Спеціально для політиків, урядовців та юристів нагадаємо: 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову про проголошення незалежності України, в якій, між іншим, встановлювалося: «З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки. 1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акту проголошення незалежності».

Як відомо, той всеукраїнський референдум абсолютною більшістю голосів громадян підтвердив вказаний Акт. Таким чином, народ однозначно визначився не лише щодо дії положень Декларації про державний суверенітет, а й щодо дії згаданих статей Конституції стосовно проголошеної в Декларації загальної власності Українського народу як основи суверенітету України.

Який ще потрібен референдум про «ринок землі», тобто про її товарний обіг, коли всеукраїнським референдумом вирішене головне питання — про власність на землю, від якої (власності) залежить характер функціонування і навіть сама наявність товарного ринку?...

Тим, кого здивує таке розуміння співвідношення власності й ринку, доведеться зануритися в глибини політичної економії, яку наші невігласи-»декомунізатори» за вказівкою не надто розумних олігархів прибрали подалі від людських очей, особливо молодих і допитливих.

Що таке земля в політико-економічному сенсі? На це питання давав відповідь більш як півтора століття тому К. Маркс у «Капіталі», вивчивши десятки томів праць класиків політичної економії на цю тему.

Простими моментами процесу праці, писав він, є доцільна діяльність, або сама праця, предмет праці і засоби праці.

Земля (з економічної точки зору до неї належить і вода), попервах забезпечуючи людину готовими життєвими засобами, існує без будь-якої дії на неї людини як загальний предмет людської праці. Всі предмети, які праці залишається тільки вирвати з їх безпосереднього зв’язку з землею, суть дані природою предмети праці. Наприклад, риба, яку ловлять, відділяють від її життєвої стихії — води, дерево, яке рубають у незайманому лісі, руда, яку дістають з надр землі. Предмет праці, профільтрований попередньою працею, ми називаємо сировиною, наприклад, уже здобута руда, яку промивають. Усякий сирий матеріал є предметом праці, але не всякий предмет праці є сирим матеріалом, а лише той, що був змінений шляхом праці. Як первинна комора їжі людини, земля є також і первинним арсеналом її засобів праці. Сама земля є засобом праці, однак її функціонування у землеробстві, зі свого боку, передбачає низку інших засобів праці і порівняно високий розвиток робочої сили. У більш широкому сенсі до засобів процесу праці належать усі матеріальні умови, необхідні взагалі для того, щоб процес міг здійснюватися. Прямо вони не входять в нього, проте без них він або зовсім неможливий, або може відбуватися тільки у недовершеному вигляді. Такого роду загальним засобом виробництва є знову-таки сама земля, тому що вона дає працівнику locus standi [місце, на якому він стоїть], а його процесу — сферу дії. Прикладом такого самого роду засобів праці, але уже попередньо опрацьованих, є виробничі будівлі, канали, дороги тощо.

З цього очевидне загальновиробниче, універсальне значення землі. Якщо сказати словами героя однієї кінокомедії, земля — це «и кузница, и житница, и здравница». У такому її загальному значенні для людини як суспільної істоти земля не може не бути об’єктом загальної власності всіх людей, об’єднаних у конкретне суспільство.

Це — об’єктивне відношення, з якого починалося людське суспільство, що було, як відомо, первісно-комуністичним. Суспільна власність на землю об’єднувала суспільство, забезпечивши колективне виживання ще слабкої у виробничому відношенні людини в її боротьбі з силами природи; при цьому індивідуальні засоби праці були у приватній власності самих працюючих індивідів, навіть йшли з ними в могилу.

Наступне товарне виробництво не змінює характеристики землі як засіб виробництва та об’єкта власності, котра завжди є тільки загальною. Однак змінилися суспільні умови виробництва, його мета і значення в ньому засобів виробництва. Якщо просте товарне виробництво здійснювалося за формулою «товар — гроші — товар», то капіталістичне підпорядковане іншій формулі: «гроші — товар — гроші+».

Альфою і омегою цього виробництва стають гроші, а не матеріальний (природний) та, навіть, не людський фактор. Земля разом з працівниками сприймається капіталом крізь призму грошей, тобто викривлено, залежно навіть не від їхньої справжньої цінності для суспільного виробництва і життя, а від тієї ціни, яку за них можна дати чи отримати. А як впливає на ціни попит і пропозиція, конкуренція, реклама чи просто примхи багатія — це наші люди уже побачили. Шахтар, учитель, лікар, учений можуть цілим колективом не «потягти» в очах олігарха тієї плати, яку він готовий заплатити якомусь бразильському футбольному вундеркінду... 

Та який стосунок має все сказане про землю і власність на неї до демократії? — Саме пряме. Якщо земля і люди є специфічними факторами виробництва, універсальними продуктивними силами, то характером власності на них визначається весь суспільний лад. Рабовласництво з феодалізмом ґрунтувалися на власності на землю й рабів або кріпаків. Відповідною була і демократія у цих суспільствах (демократія для рабовласників або феодалів). Доки земля залишалася панівним засобом виробництва, власність на землю давала владу в суспільстві землевласникам, а держава консолідовано захищала їхні інтереси від експлуатованих ними людей праці. Тобто власність на землю і людей залишалася формально загальносуспільною, виступаючи у юридичній — державній — формі. Яскравим свідченням такого характеру є феодальний абсолютизм як форма державної організації земельної власності. Ідеологічною «державою в державі» на той час була церква, міцно пов’язана з державою прикріпленням селян до земельної власності.

Не те при капіталізмі, коли земля втрачає значення головного засобу виробництва, а на перший план виходить, як уже сказано, капітал у грошовій формі. Саме цей капітал усе підкоряє згаданій формулі наживи з експлуатації людини і природи, втягуючи всі ресурси в ринковий обіг, не оглядаючись на специфіку природних і людських факторів виробництва, «одягаючи» їх у товарну форму. Хоч по суті своїй ні людина, ні земля не є товаром через їхню унікальність. Що таке «товар»? — Це суспільна форма продукту, виробленого спеціально для продажу. І людина, і земля не є таким продуктом. Проте гроші — як товарний еквівалент — на ринку зводять до примітивної кількісної оцінки у доларах, фунтах, гривнях тощо значення всього, що там опиняється: від виробленої іграшки до батьківської хати, орденів і навіть таких людських якостей, як совість, честь тощо. Бо ринок — це лише система відносин продавців з покупцями. Перші відчужують своє заради отримання грошей, а другі привласнюють за гроші потрібну їм річ. Для продавця купівля-продаж означає, що споживча вартість того, що він виніс на ринок, його не цікавить, він готовий зробити об’єкт продажу чужим, віддати його в чужі руки, бо об’єкт йому дорогий лише як мінова вартість, для нього важливіші гроші. Навіть, якщо гроші злодійські (гроші ж «не пахнуть»!).

З цієї точки зору так зване відкриття ринку землі для її розпродажу насправді відкриває справжнє моральне обличчя так званого лібертаріанства, ставлення доморощених лібералів до землі як національного багатства. Ця ідея є наскрізь фальшивою з усіх боків.

Насамперед, земля є природним ресурсом, обмеженим поверхнею нашої планети, на відміну від населення, яке невпинно зростає. З кожним роком землі на душу населення залишається дедалі менше, а через це її споживча цінність зростає. З другого боку, прибутки від сільгоспвиробництва нецікаві капіталу, у багатьох навіть розвинених країнах воно дотується державою (що, до речі, свідчить на користь загального характеру земельної власності). Що це означає з точки зору згаданої формули капіталу? — Що на українську землю, яку продають, налетить, немов зграя шулік, спекулятивний фінансовий капітал, якому значно вигідніше спекулювати землею з прибутком, ніж займатися неприбутковим сільгоспвиробництвом. 

Розмови про обмеження доступу іноземців на ринок за умов існування світового ринку і його залежності від долара (який друкується тим самим фінансово-спекулятивним капіталом) не витримують критики.

Як казав популярний радянський сатирик А. Райкін: если от «наше» отнять «ваше» — уже будет «моё». Для ліберала «наше» — це «совок», йому гріє душу «моё». Але жлобство аморальне, на ньому далеко не заїдеш. Бо є небезпека перетворитися в очах виборців на «потураєвщину олігархії». Можливо, тому заводять розмову про зміну ідеології, про «компроміс лібертаріанства із соціалізмом». Однак в ідеології та науці не місце компромісу, на відміну від політики. Як дотепно зауважила О. Бондаренко, це схоже на компроміс борделю і монастиря.

На компроміс капіталу із соціалізмом ще століття тому вказав лідер більшовиків: це державний капіталізм, сучасну інтерпретацію якого пропонує компартія Китаю. Тільки це не якась нова ідеологія, це соціал-демократія на сучасному історичному етапі.

Державний капіталізм спирається на стійкий економічний фундамент державної власності на основні засоби виробництва і на землю у власності всього народу. Такою є політико-економічна база соціальної демократії. А нас деякі безграмотні, але балакучі, політики та експерти з екранів телевізорів вчать, що «демократія — це насамперед поважання прав меншості». Якщо так, то в Україні найвищий у світі рівень демократії: ніде так держава не поважає права олігархічної меншості, як у нас.

Шановні, не забивайте людям голови такими дурницями! Демократія — це право більшості. Право, в основі якого перебуває загальна власність і державний капіталізм на сучасному етапі розвитку.

А державний капіталізм — це планова економіка, яку так не люблять прибічники «вільного ринку». Звертає на себе увагу заява у парламенті при вступі на посаду нинішнього Прем’єр-міністра про те, що «ми відмовимося від планування». А що таке Державний бюджет України як не фінансовий план, призначений забезпечувати заплановані доходи і видатки?

Варто згадати відому байку «Свиня під дубом» з її мораллю:

«Невежда так же в ослепленье
Бранит науку и ученье
И все ученые труды,
Не чувствуя, что он вкушает 
их плоды».

Навіщо руйнувати фундамент, на якому тримається суспільне життя?..

«Ринковий вітер» у головах лібералів зруйнував фундаментальні знання про суспільство за допомогою надто прудких «декомунізаторів», залишивши після себе «інтелектуальну пустелю». А без фундаменту, на «ліберальному піску» демократичну, соціальну і правову державу не звести, як би «успішно» не «штампували» закони в парламенті «кнопкодави».

Це стосується і згаданого закону про відкриття ринку землі. Як уже сказано, всеукраїнський референдум підтвердив дію Конституції в частині загальнонародної власності на землю. Те регулювання земельних відносин, яке мало місце в радянський час, свідчило про розуміння владою загальної природи земельної власності. Це розуміння ще зберігалося на час прийняття нової Конституції України, яку Верховна Рада України ухвалила від імені Українського народу.

Нагадаємо статтю 13 Конституції: земля є об’єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

А тепер запитаємо себе: де тут сказано про здійснення прав власника ще якимись суб’єктами, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, причому здійснення цих прав від імені народу та ще й у виключно конституційних (а не також і законних) межах? Виключно тільки публічна влада уповноважена здійснювати права народу як власника землі. А що громадяни? — Український народ визначив: кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Право кожного громадянина на землю Конституція обмежує правом користування.

Отже, на так званому ринку землі виступати продавцем і покупцем землі в Україні дозволено тільки органам публічної влади від імені народу і виключно в межах, визначених Конституцією України.

Якими є вказані межі? У Конституції існує спеціальна стаття 14, в якій встановлено: земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Оскільки земля є об’єктом права власності Українського народу, то гарантується право власності на землю саме народу. Це означає, що ніхто, в тому числі держава, не може у будь-який спосіб позбавити народ його права власності на землю і статусу реального, а не номінального власника землі. Тобто, органи публічної влади зобов’язані здійснювати права власника землі виключно таким чином, щоб право народу на землю було гарантованим, в тому числі гарантованим від продажу землі та її переходу до інших власників. А іншими є всі власники, крім Українського народу, в тому числі окремі громадяни чи їх групи або організації та об’єднання.   

У зв’язку з цим постає питання: як же розуміти останнє речення ст. 14 Конституції стосовно того, що право на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону? Чи немає суперечності цих конституційних положень з попередніми? Усе залежить від того, як трактує законодавець термін «здійснення права власника землі» та терміни «набуття права власності» і «реалізація права власності». Здійснюючи право народу на землю, органи публічної влади в тому числі набувають і реалізують це право самостійно або з участю юридичних осіб та громадян. Проте всі вони не набувають статусу власника землі, а є всього лише учасниками правовідносин власності. Інакше виникає юридична колізія, коли один і той самий статус власника землі мають і усі громадяни разом — як народ, і держава, і юридичні особи, і окремі громадяни. За такого трактування врегулювати юридично відносини власності неможливо.

Справа в тому, що економічний інститут власності — це система багатьох різних суспільних відносин з приводу володіння певним об’єктом власності, користування, використання, споживання, збереження, переміщення його чи передавання від одних суб’єктів іншим, управління об’єктом власності тощо; і всі ці суспільні відносини комплексно врегульовує правовий інститут «право власності». Як учасники суспільних відносин власності, громадяни, юридичні особи й держава набувають і реалізують частково право власності на землю, що відповідає ступеню їх участі в цих відносинах. Проте їх право не виходить за визначені Конституцією межі здійснення права народу на землю від його імені органами публічної влади.

За такого розуміння набуття і реалізація громадянами, юридичними особами та державою права власності на землю здійснюється уже відповідно до закону, який має конкретизувати вказані положення Конституції України. З цього виникає необхідність мати у системі національного законодавства спеціальний органічний закон про власність, не обмежуючись визначенням права власності у Цивільному кодексі України. Право власності — інститут не самого тільки приватного права, він є міжгалузевим, його норми містять не лише Цивільний, а й Земельний, Водний, Господарський, Бюджетний, Сімейний та інші кодекси України.

Необхідність в окремому законі про власність підкреслював академік В. К. Мамутов. Принагідно нагадаємо, що одразу після прийняття Конституції України була розроблена Концепція розвитку законодавства України на 1997—2005 рр. і, як додаток до неї, Орієнтовна програма законопроектних робіт в Україні на 1997—2005 рр. У цій програмі серед законів, які мали бути прийняті відповідно до Конституції України, у підрозділі «Власність. Майнові і господарські та пов’язані з ними особисті немайнові відносини» на 1997 рік першим стоїть Закон України «Про власність». Дещо з тієї програми було прийнято, а багато залишилося не реалізованим, в тому числі так і не ухвалено закон про власність, він навіть не розроблений. Видно, не дуже зацікавлена в ньому олігархія, і можна здогадатися, чому саме...

Між тим, Цивільного кодексу для регулювання права власності на землю недостатньо. Власність Українського народу — не приватна сфера, так само як і здійснення права власника землі публічною владою. На основі лише цивільного законодавства купівлю-продаж землі регулювати складно, таке регулювання викривляє суть відносин, а тому є неадекватним. Якщо Конституція встановила, що власник землі — народ, а народ — це усі громадяни України, то, отже, всі ми співвласники землі. А продаж об’єкта власності вимагає згоди співвласників, для цього приватної волі окремого громадянина (наприклад, власника земельного паю) мало. Відтак, дозвіл законодавця на продаж землі громадянином уявляється досить суперечливим рішенням з юридичної точки зору, а вся юриспруденція щодо права власності на землю зводиться на  піску.

І не тільки права власності на землю. Через невизначеність інституту права власності взагалі «пливе» все законодавство і юридична практика. Публічно-правові інститути «заражені» приватним «вірусом», а через нього наша політична система підтримує важку «олігархічну хворобу». «Пливе» все податкове, підприємницьке, трудове законодавство, а Кримінальний кодекс наповнюється такою кількістю статей, що кримінально-правова доктрина може цілком вміститися в формулу: «Була б людина, а стаття знайдеться». А після цього уже про боротьбу з корупцією можна забути: практично кожний отримав можливість поповнити ряди «корупціонерів». Як казав ще один герой ще однієї кінокомедії: «И они еще борются за звание дома высокой культуры...».

Можна не сумніватися, що з такою юриспруденцією на піску інвесторів в Україні доведеться чекати довго, навіть якщо заманювати їх землею. Хто у здоровому глузді ризикне сьогодні купувати землю, якщо завтра закон про «ринок землі» визнають неконституційним, яким він і є насправді? Навіть вітчизняні земельні олігархи визнають це...

То, може, досить черговій «новій» владі гратися з правом, а нарешті взятися невідкладно за розробку юридичної доктрини, на засадах якої оновити чинну Конституцію України з ухваленням її на всеукраїнському референдумі, а уже на цій вдосконаленій конституційній основі розпочати необхідні політико-правові реформи? Народовладдя зачекалося...

Олексій ЮЩИК, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, народний депутат України ІІІ скликання.