1917 року Україну починали будувати буквально з «азів», з абеткових істин. Треба було пояснювати громадянам новонародженої держави навіть те, що, як на наш нинішній погляд, є елементарним та аксіоматичним.

Це добре ілюструє хоча б оця книжка з колекції Книжкової палати. Як бачимо, навіть свого національного Пророка Тараса Шевченка багатьом тодішнім українцям доводилося читати зі словником!..

 

Нинішнього року Книжкова палата України імені Івана Федорова відзначила столітній ювілей. Колектив цієї наукової установи ухвалив рішення щодо широкої популяризації своїх фондів — справжньої скарбниці раритетів (якщо ви не знайдете якесь рідкісне видання в ЦНБ імені Вернадського, то виручить вас хіба що Книжкова палата). Отже, започатковуємо рубрику «З полиць Книжкової палати» — вибірковий порічний огляд книжкового та газетно-журнального фонду. Адже те, що країна друкує і читає, є своєрідним інтелектуальним дзеркалом цієї країни. Спробуємо віддзеркалити настрої нашого суспільства на різних етапах його існування. Сподіваємося, це буде цікаво і пересічним читачам «Голосу України», і науковцям, викладачам, студентам. Бо в нашій історії досі є прогалини та лакуни, забуті чи знехтувані імена та ідеї.

Наша стартова публікація присвячена огляду книжкового фонду 1917 року, від якого почалося накопичення і зберігання друкованої продукції у Книжковій палаті України.

Утім, формування фондів Книжкової палати почалося ще до її офіційного (24.01.1919 р.) утворення. 1917 року уряд України — Генеральний Секретаріат — ініціював надсилання обов’язкових примірників вітчизняних книгодруків до бібліотечного відділу генерального секретаріату народної освіти. За часів Гетьманату Скоропадського функцію збирання друкованої продукції почав виконувати архівно-бібліотечний відділ Головного управління мистецтв та національної культури. Отож на момент утворення

Книжкової палати України у сховищах відділу накопичилося 2396 примірників друкованої продукції, з яких надходження 1917 року становили 661 примірник, 1918-го — 1735 примірників. У 1919-му, коли Книжкова палата вже працювала, на полиці потрапило 2007 вітчизняних новодруків.

Звісно, тоді не було чітких правил, яких дотримуються сучасні книговидавці, надсилаючи в палату по одному обов’язковому екземпляру своєї продукції. На етапі становлення фондів Книжкової палати самого механізму надходжень ще не існувало, про що свідчать різноманітні штампи і печатки на книжках 1917 року. Тогочасні новинки книгодруку потрапляли до палати, побувавши на полицях громадських бібліотек, наукових товариств, приватних колекцій тощо. Новонадходження мали несистематизований характер. Не виключаємо, що перші надходження до Книжкової палати потрапляли як подарунки від авторів, передавалися через знайомих, друзів, гостей Києва. Найщедрішими на подарунки були одесити — одеські видання вочевидь домінують серед надходжень 1917 року. Загалом говорити про повноцінну палітру тогочасного видавництва, представлену в палатному спецфонді, за таких обставин, напевно, не варто. Це був лише початок великої справи. Тим цінніші ті раритети, що попри все пробилися до сучасного дослідника крізь століття.

Попри малий обсяг надходжень, той період розвитку Книжкової палати був надзвичайно важливий, адже він започаткував процес зберігання друкованого слова в Україні, перетворивши останній на обов’язковий ритуал рівня державної відповідальності.

Відтоді культура збереження книгодруків неухильно вкорінювалася у свідомості можновладців, завдяки чому в надрах Книжкової палати досі зберігаються книжки, заборонені диктаторськими режимами. Страх перед «політично небезпечним словом» виявився слабший, ніж усвідомлення державного обов’язку!

Якщо книговидання певного періоду є «дзеркалом» суспільства, то мусимо взяти до уваги, що 1917 року в те «дзеркало» Україна дивилася, ще не будучи суверенною державою, а автори тогочасних книжок ще мислили переважно в межах «всеросійських» категорій. 

Показово, що під першим (вхідним) номером надходжень до Книжкової палати зафіксована казка революційного змісту «Как русский народ добыл себе «Землю и волю» С. Сірого, що вийшла в одеському видавництві «Єднання». У казці діють традиційні для російського фольклору Дід, Баба й троє їхніх синів, наймолодший з яких Іван блукає по світу, шукаючи правди-щастя. Дисонуючою щодо казкового сюжету є проголошена сентенція про рівність жінок і чоловіків — по-революційному вперто звучить віршована констатація «Равны баба с мужиком — держат мир они вдвоем!». Мабуть, питання гендерної рівності було тоді вельми актуальне, про що свідчить праця Л. Гижицької «Положение женщины в настоящем и будущем социальном строе», що вийшла в тому само одеському видавництві майже одночасно зі згаданою казкою.

Символічним є й зміст другої за номером зберігання книжки в секторі 1917 року. Її автор О. Агієнко пише про реформу церкви, навіяну загальною «революцією духу». З руйнацією Російської імперії відбувся злам віками устоєної духовності, що вплинуло на організацію побутового життя, тогочасні форми дозвілля, святкового відпочинку тощо. Автор виступає «за динамічну релігійну форму». На його думку, нова динамічна релігія позбавиться «рабського страху і покори», в основу релігійної віри буде покладено «вільну особистість», церква перетвориться на «всенародну», а релігійні погляди поєднаються з науковими.

Загалом ідеї здобуття волі, облаштування справедливого суспільного устрою, поділу землі та розв’язання проблеми власності на неї стали одними з провідних тем книгодруків усього 1917 року. Їм присвячено понад третину опрацьованих нами текстів.

Земельне питання в різних ракурсах розглядали такі автори, як В. Бошко, що піднімав проблему громадянської правоздатності селян у галузі землеволодіння, О. Амон, який називав приватну власність чумою і схилявся до соціалістичної ідеї «розумної власності», коли власниками є всі, а не лише купка товстосумів, К. Воблий, який у дослідженні земельного питання спирався на статистичні першоджерела, П. Вихляєв, що розмірковував над тим, як урівняти права селян на землю, Качинський, який закликав до першочергового вирішення земельного питання. Особливу активність у земельних справах демонстрували есери, які, як відомо, «подарували» свої ідеї більшовикам, чим забезпечили останнім потужне електоральне поле. Авторами есерівських праць про землю, написаних у 1917 році і збережених у Книжковій палаті, стали такі відомі історичні постаті, як В. Чернов, Л. Шишко. Есерівські про-грами про землю знайшли відображення в авторській брошурі А. Фірсова, безіменних виданнях «Як розподілити землю», «Як пропонує наділити землеробів землею Партія Народної Свободи».

Лютнева революція 1917 року підняла на поверхню питання організації державного управління в умовах відсутності монарха. Про це тоді писали мало не щодня, тож у Спецфонді Книжкової палати зберігаються неповторні свідчення пошуків та пропозицій демократичних моделей управління суспільством. Тогочасних «політологів» цікавив закордонний досвід: К. Кузнєцов аналізував особливості австралійської демократії в контексті укладання нової російської конституції, Н. Кабанов розмірковував над громадянськими свободами у країнах Західної Європи, тогочасна публіцистика цікавилася проблемою становлення Ірландської республіки.

Особливо великий спектр думок стосувався виборчого права, діяльності Всеросійських Установчих зборів, земств, самоврядування в містах тощо. Одесит Е. Леович аналізував актуальну і для сучасної України пропорційну систему виборів, харків’янин І. Алєксєєв і одесити Н. Іванов і Г. Львович досліджували проблему організації «вселюдного, рівного, прямого і потайного виборчого права». Одеське культпросвітнє товариство «Румчерода» розповсюджувало брошуру «Що мусить знати і пам’ятати кожен з нас під час виборів у міську думу». Вона коштувала вісім копійок і, напевно, була найчитабельнішою в тодішній Одесі. Інший одесит, пан Лисянський, написав ґрунтовну працю про Установчі збори та їх завдання. Про завдання Установчих зборів писав і харків’янин Борович, про діяльність земств і народних управ розмірковував киянин В. Бойко.

Найбільш плідним автором із названих питань був Е. Горський. На полицях спецфонду зберігається п’ять його авторських видань 1917 року, два з яких присвячено Установчим зборам і громадянським правам людини, а решта порушують соціал-демократичні ідеї та віддзеркалюють зміст гострої дискусії між прибічниками унітарного демократизму і симпатиками федеративної демократичної республіки. Зіткнення цих думок захопило все суспільство: на запитання, якої ми хочемо автономії і федерації, дав відповідь сам М. Грушевський. Проблема обговорювалася на сторінках суспільно-політичної бібліотеки Б. Усов-ського, що видавалася в Харкові. У наукову полеміку з М. Грушевським вступив одеський професор І. Линниченко. Він писав, що Малоросія, усвідомивши неможливість свого існування «окремою політичною одиницею», приєдналася до православного земляка і з огляду на переконання про спільність походження, відсутність кордонів, єдність побуту не може «плекати почуття і наміри» про свою окремішність та відділення від «єдиного політичного тіла». 

Автономія Малоросії, за висловом Линниченка, істотно послабить міць усієї російської держави, особливо в умовах війни та революцій. Схожі міркування й досі бентежать нашого північного сусіда.

Проблема здобуття української автономії в новій федеративній демократичній російській республіці підкріплювалася різноманітними історичними працями. Виступаючи за відбудову держави українського народу історик Л. Цегельський зазначав, що демократизація Австрії та європеїзація Росії «чимраз більше втягують у політичну боротьбу українські народні маси», і взагалі у ХХ столітті склалися всі обставини для того, щоб «Україна стала самостійною державою». Епіграфом до свого начерку Цегельський узяв поетичний рядок І. Франка — «чи ще ж то ви мало наслужились Москві та ляхові?». З тезами Л. Цегельського солідаризувався священик К. Ванькевич, який зазначив, що «нам стало вільно себе визнавати русинами-українцями», тож за таких умов можна відродити Україну-Русь. Історичним підґрунтям української самостійності стало правдиве трактування подій 1654 року, наведене дослідником В. Пічетою. Останній зазначає, що тогочасна злука не була підданством, адже статті Б. Хмельницького забезпечували Україні «правне становище» і, по суті, означали «інкорпорацію на осібних умовах».

Інтригуючий контент 1917 року — мемуарна література. У спецфонді Книжкової палати є унікальні спогади учасників повстання на броненосці «Потьомкін» у викладенні І.А. Горелика. Тут подана «негероїчна» версія арешту та загибелі одного з керівників того повстання Опанаса Матюшенка. Він спершу втік за кордон, а потім, через ностальгію, повернувся додому. Відвідав Одесу, поїхав до Миколаєва і там знайшов «прикру загибель». Якось Матюшенко крокував вулицею Миколаєва, а торговці вуличної лавки ловили крадія. Той утік, а переслідувачі наскочили на Матюшенка, обізналися, надавали йому стусанів і потягнули до жандармської дільниці. Стражі порядку з’ясували помилку й Матюшенка відпустили, він вийшов на ґанок і наштовхнувся на агента севастопольської поліції. Той заволав: «Та це ж сам Матюшенко!». Втекти Опанасу не вдалося... Укладач мемуарів повідомляє ще одну цікаву деталь, а саме: щоб стерти народну пам’ять про легендарне повстання, царська влада перейменувала броненосець «Потьомкін» на «Пантелеймон», чим потішила весь Чорноморський флот, адже Матюшенко був також відомий як Пантелеймон...

У спецфонді 1917 року художня література за кількістю явно відставала від книжок суспільно-політичного призначення. Серед перших художніх творів, що надійшли тоді на зберігання, — оповідання С. Черкасенка «Маленький Горбань», «Баба Параска та баба Палажка» І.С. Нечуя-Левицького. А також твори С. Васильченка: оповідання «Циганка», п’єса на три дії «Не співайте, півні, не вменшайте ночі!», велика збірка його драматичних творів, що коштувала 2,5 карбованця (багато порівняно з літературою суспільно-політичною, ціна на яку не перевищувала й півкарбованця).

Серед наших раритетів — книжка «Останній самодержець. Історія життя і царювання імператора Росії Миколи ІІ». Сучасного читача вона не дуже вразила б, якби не одна деталь. Річ у тім, що перше її видання побачило світ за кордоном, за п’ять (!) років до зречення Миколи ІІ. Автор невідомий, проте добре обізнаний з «придворними сферами». Задовго до революції він трактував царювання Миколи ІІ як епоху останнього самодержця, наврочивши крах династії Романових. У Росії книжка була вилучена з обігу царським урядом. А в колекції Книжкової палати маємо передрук, здійснений 1917 року харківським видавництвом «Друг народа».

Лариса ДОЯР, старший науковий співробітник Книжкової палати України.

Фото надано автором.