П’ять років тому Володимир Путін підписав указ про день невідомого солдата в Росії. Це сталося після анексії нашого Криму й початку бойових дій на сході України. Ще один міф у скриньку «патріотичних скріп» Кремля: 3 грудня — день пам’яті про невідомих російських воїнів, що загинули в бойових діях на території РФ або за її межами. День, який став черговим дном і виправданням убивць. Кремлівські люблять витягати з кадебешного підвалу совкову вату й забивати нею голови. Господи, та війна нічого не спише. Ні ненависть до «путінського миру». Ні тим паче кров українців, зруйновані будинки, сльози матерів!

Катерина ДЬОМІНА (Москва, режисер, співавтор творчих проектів, художник):

— Дуже важко писати на цю тему, тому що війна — це нестерпна рана, кожне слово може заподіяти біль почуттям людей, що й так страждають. Коли почалася війна з Україною, мої кращі друзі вийшли на Красну площу із плакатом «Путін — зло», тому що президент відповідає за зовнішню політику держави.

Так я й ставлюся до цієї війни. Нині за такий плакат загрожує реальний карний строк, ну а тоді вони відбулися затриманням і штрафом.

Для мене сам факт того, що з Україною йде війна, нестерпний, тому що дорожчого й ріднішого народу для себе я не уявляю! Мітинги і протести проти війни, в яких я брала участь, нічого не змінили, були просто знехтувані. Але я продовжую бачити, як акторка в театрі може виступати зі значком України, хтось свідомо одягає кольори України... Усі вони ризикують, але продовжують свій тихий, але наполегливий протест...

Я не дивлюся телевізор, тому не в темі пропаганди, але знаю, що багато хто по-справжньому обманутий нею... Хоча, слава Богу, серед мого близького кола таких людей немає. 

Я закохана в Одесу, найдорожчі мої друзі родом звідти, а в Києві живе моя дорогоцінна подруга Іра, вона була в мене на весіллі 20 років тому й ми дотепер близькі, радіємо з того, як ростуть наші діти. Якось, коли відбувалася всесвітня кампанія зі звільнення Олега Сенцова й інших полонених українців, Іра сказала мені: «Катю, ти розумієш, у вас навіть правозахисники майже нічого не кажуть про війну з Україною, для вас усе це нереально. А ми щодня чуємо, скільки людей загинуло, бачимо обличчя загиблих. МИ ЖИВЕМО НА ВІЙНІ!». І вона права, в Росії немає реальної інформації взагалі... Олег Сенцов, українські моряки й інші полонені — от, що ми довідалися й за кого боролися, кожен, як міг... Але це зовсім не допомогло, якби не Зеленський. І обмін... Нікого б не відпустили. Я думаю: я обов’язково приїду в Київ, щоб обійняти Іру й поплакати разом із нею! Для мене Україна — це вона, її родина! Це картини Євгенії Гапчинської, це квітучі каштани!

Живи, дорога Україно! Миру тобі! Будь незалежна!

Іван ЧЕЧЬОТКА (Чита, геолог):

— Що для мене Україна й Українці? Україна для мене — «Земля обітована», батьківщина моїх предків. Українці — мої співвітчизники. Наприкінці XIX століття мої предки вирушили з Одеси на теплоході «Росія» до берегів Далекого Сходу шукати нового життя.

У Примор’я й Приамур’я з України переселилися понад 276 тисяч людей, 57 відсотків усіх переселенців. Українські селяни заселяли південь Примор’я й Зейську долину біля Амуру, які за природою й ландшафтом дуже нагадували лісостепові райони Чернігівщини й Полтавщини. Космополітичний Владивосток початку XX століття оточували суцільно українські села, і, за свідченням очевидців, усіх сільських жителів краю городяни називали не інакше, як хохлами. Українці породили в Примор’ї масу географічних назв на честь міст і місцевостей України — річка й село Києвка, селища Черніговка, Чугуєвка, Слов’янка, Хороль та інші... Території Приморської й Амурської областей, найбільш компактно заселені вихідцями з України, в українській етнічній свідомості запам’яталися під назвою «Зелений Клин». Походження цієї назви пов’язується з буйною зеленню рослинності Примор’я, а також географічним положенням Південно-Уссурійського краю «клином». І завжди Українці підтримували свій життєвий уклад, що був у них удома.

Стосовно українських поселенських земель на півдні Далекого Сходу поряд із назвою «Зелений Клин» використовувалися також найменування «Нова Україна», «Далекосхідна Україна», «Зелена Україна». У краєзнавчій літературі зустрічається назва «Далекосхідна Україна».

Самі українські селяни-колоністи на околицях Владивостока, за свідченням етнографів, називали свій новий край «Приморщина» — за аналогією з Чернігівщиною й Полтавщиною.

Тож у нас є дуже багато схожого, а розбіжності тільки у великій відстані від Батьківщини.

Усе моє дитинство моя прабабця співала нам пісні Українською мовою. І коли я чую пісні Українською мовою, серце наповнюється теплом любові до України.

Україна для мене — це воля!

І наостанок.

Незважаючи на те, що я народився й живу в Росії, мені не все одно, що відбувається в Україні. І я бажаю добра цій прекрасній землі і щастя українському народу.

Я люблю Україну й Українців!!!

Олена НІГРІ (Москва, поет, редактор газети «Свет Марии»):

— Я корінна москвичка, котра все життя прожила в центрі Москви, але ніде мені не було так добре, як на українській землі, в Києві, на батьківщині моїх предків. Хоч як дивно, але всі вони звідти: мій прадід родом з Білої Церкви, володів миловарним заводом, редагував «Вестник мыловарения». Бабуся й дідусь — кияни, дідусь закінчив Київський університет, медичний факультет, працював лікарем під час Першої світової й громадянської воєн. Після його смерті, бабуся вийшла заміж за іншого, Ніколаєвського Льва Соломоновича, якого призначили міністром харчової промисловості України, а в 1938 році розстріляли... У Києві вони мешкали на Інститутській вулиці, будинок 40, — саме там, де точилися найзапекліші зіткнення під час Майдану.

Тато мій, одеський грек, теж переїхав до Києва, де вони й познайомилися з мамою й навчалися в одній школі.

До Києва я приїжджала дівчинкою до своїм рідних, гуляла вздовж Дніпра, Хрещатиком... Приїжджала й дорослою, лежала під вербами, під мирним тоді ще небом. І так не хотілося їхати в Москву! Після Чорнобильської аварії всі мої родичі переїхали до Штатів. Тепер там нікого не залишилося з рідних, але Україну й український народ люблю всією душею! Коли хворів тато, то доглядали його дві українки, і вечорами вони співали українські пісні, і тато молодів душею. А як вони його смачно годували!

Галушки, сирнички, борщі. І нас пригощали, коли ми приїжджали до батька. Спасибі Україні!

А почалася війна з Україною й полилася брехня з екранів телевізорів, не могла залишатися байдужою — ходила на пікети «Христианское действие», ділилася думками із друзями...

Ігор РОЗДОБУДЬКО (Москва, історик, активіст Громади українців Росії)

— Історична проекція

Наші козацькі літописці розповідають, що через кілька років після початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького поляки нарешті зрозуміли, що, загубивши дружбу українців та ввергнувшись у багатолітнє криваве протистояння з колишніми братами, вони дуже швидко можуть загубити і свою Річ Посполиту, яка не в стані витримати таку тривалу й виснажливу боротьбу. Тоді польський уряд відправив поважних послів до українського гетьмана з надією відновити стару дружбу. Старий гетьман уважно вислухав посланців, а замість відповіді розказав їм одну притчу, яку почув з уст народу. Цю притчу наводить у своїй ґрунтовній праці «Богдан Хмельницький» наш великий історик Микола Костомаров. У літературній обробці її можна прочитати й на сторінках роману Павла Загребельного «Я, Богдан». Ось її текст.

«Давно, кажуть, жив селянин, дуже маєтний, усі заздрили йому. У нього в домі був вуж, що нікого не кусав. Хазяї усе давали йому молоко в діру, і він часто лазив поміж родиною. Одного разу дали маленькому хлопчакові, хазяйському синові, молока. Приліз і вуж і став хлебтати з горнятка, хлопець ударив його ложкою по голові, і вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько, і вуж устиг сховати в нору голову, а хвоста не встиг. Батько відтяв йому хвіст. Хлопець умер, а вуж зостався калікою і не виходив з нори. Незабаром хазяїн дуже збіднів, побіг до знахарів і став питати: «Скажіть мені, чого се давніше було в мене багато волів, корови щедро доїлися, кобили гарних лошат приводили, вівці пишну вовну мали, на пасіці роїлась бджола; бували й гості, і я мав чим помогти бідним. Усякого добра було доволі, та ось за скільки років усе розлізлося, і я став біднішим од усіх, хоч як роблю, а проте ніщо не йде мені на користь, що день — то гірше. Скажіть, чи не можна мені помогти?». Знахарі йому відповіли: «Поки ти гарно обходився зі своїм вужем, він брав на себе всі нещастя, що загрожували тобі, а тепер, коли пішло ворогування, всі біди впали на тебе. Коли хочеш знову щастя, погодься з вужем». Жінка понесла вужеві молока, але вуж молоко з’їв і втік. Тоді хазяїн став закликати його на дружбу. «Даремно ти заходишся, — відмовив вуж. — Як погляну я на свій хвіст — одразу вертається пересердя, та і ти, як згадаєш про сина, зараз закипить у тобі обурення. Через те досить дружби. Живи ти в своїм домі, як тобі любо, а я житиму в своїй норі».

Отак і між Україною та Росією. Посваритися було легко, а помиритися, переступивши через ріки пролитої крові, дуже і дуже важко. Чому ж про це не думав Путін 2014 року?

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.