Ринок землі: ризики та перспективи. Позиція вчених

Які серйозні фінансові, економічні та соціальні ризики може мати запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення та який набір інституційних змін потрібен для того, щоб ринок землі став потужним стимулом для розвитку села, а не призвів до катастрофічних наслідків?

Ці та багато інших «земельних» тем обговорили вчені провідних наукових інститутів Києва, спеціалісти Асоціації фермерів та приватних землевласників, Державного фонду підтримки фермерських господарств на круглому столі в Інституті економіки та прогнозування Національної академії наук. Виділимо три основні блоки питань, про які йшлося на круглому столі.

Варіативність питання

Глава Мінекономрозвитку, торгівлі та сільського господарства Тимофій Милованов запевняє, що уряд робить усе можливе для того, щоб земельні паї викупили фермери, — завдяки пільговим кредитам (під 3—5% річних) і погашенню їх частини державою, а тому угіддя, на його думку, дістануться «всім людям», передусім фермерам.

Доктор економічних наук, членкор НАНУ Володимир Сіденко (Центр ім. О. Разумкова) зазначав:

— Право вільної купівлі-продажу землі — не єдиний можливий стимул для інвесторів, які прагнуть вкласти кошти в аграрну справу. Є інші варіанти запровадження вільного ринку землі. Фермери, які хотіли б купити землю, потрібних коштів не мають. Пільгові кредити їм не допоможуть, бо великий капітал завжди дасть більше, ніж зможе фермер (нині, скажімо, щоб «перебити» право на оренду ріллі капітал дає 200 доларів за га, чого фермер собі дозволити не може). Зате, каже вчений, грошей більш ніж достатньо мають три суб’єкти ринку.

По-перше, це ті, хто тримає кошти в офшорних зонах. Сьогодні, коли великі країни вимагають розсекретити інформацію про власність компаній, зареєстровану в офшорних юрисдикціях, тримати незаконно набуті активи в офшорах стає небезпечно, а тому власники цих коштів прагнуть перевести офшорні валютні авуари в захищені активи.

— Операції з купівлі-продажу землі — ідеальний варіант для збереження статків, — розповідає Володимир Сіденко. — Можливо, тому ми чуємо пропозиції «амністії капіталів», «нульової декларації» та інших «ринкових» механізмів, які вже на законних підставах дають змогу «інвестувати» кошти різного походження в землю.

По-друге, у нас справді є чимало випадків завуальованої купівлі-продажу земельних ділянок. Але тільки в умовах нічим не обмеженого, легального права купівлі-продажу можна проводити масштабні спекулятивні операції — ігри на підвищення вартості землі. Запевнення, що це сформує «ринкові ціни на землю», викликає серйозні сумніви. Адже в наших умовах «великі гравці» матимуть можливість формувати цінові тренди у вигідному для себе напрямі. Замість ринкових цін ми, швидше за все, отримаємо монопольно високі ціни на землю.

По-третє, це іноземні компанії. Наш дрібний і середній аграрний бізнес не має і десятої частки тих обсягів коштів, якими володіють суверенні фінансові фонди держав Перської затоки, Китай чи приватний бізнес США та Росії. Чи зможе Україна протиставити щось апетитам іноземців — запитання риторичне. Вірити ж в ефективність прямих законодавчих обмежень — значить займатися самообманом.

— Якщо ми отримаємо нічим не обмежений і нерегульований ринок землі, ціни на ріллю формуватиме покупець, а не наші фермери, — каже кандидат економічних наук Національного наукового центру (ННЦ) «Інститут аграрної економіки» Юлія Бездушна. — Про цю загрозу попереджають і зарубіжні економісти світового рівня, зокрема Нобелівські лауреати. Адже валютні резерви країн G20 і нафтопостачальних країн арабських шейхів становлять по декілька трильйонів доларів. Для них вкласти «зайві» кошти в українську землю — це добра нагода зменшити наслідки чергової світової економічної кризи. Цю логіку дій уже нині можна побачити з політики пенсійних фондів розвинутих країн, які опосередковано вже вклали кошти в українські угіддя.

Ще відвертіша заступник директора ННЦ, доктор економічних наук Ольга Ходаківська:

— Вільним обігом землі можуть скористатися кілька сімей, орієнтованих на подальшу сировинну експлуатацію аграрної галузі.

Отже, найбільший ризик непідготовленої земельної реформи в тому, що фактично всі угіддя сільгосппризначення скуплять наші й іноземні агрохолдинги і спекулятивний капітал.

Про що говорить світовий досвід?

Але що поганого в тому, що в наш аграрний сектор прийде великий капітал? Це ж інвестиції, яких ми зачекалися! До того ж, купивши землю, ні тіньовики, ні спекулянти, ні іноземці за кордон її не вивезуть. Тож чого боятися?

— Капітал завжди прагне максимізувати свої прибутки, — пояснює доктор економічних наук, професор Любов Молдаван (Інститут економіки та прогнозування НАНУ). — Але в агросекторі зробити це непросто, бо далеко не всі сільськогосподарські роботи можна механізувати. Тому капітал орієнтується лише на ті агрокультури, які найбільше піддаються механізації, адже це набагато дешевше, ніж вирощувати культури, де без ручної праці не обійтися. Тому на полях агрохолдингів домінують монокультури.

Скажімо, рік у рік сіють соняшник і зернові культури.

З одного боку, це веде до катастрофічного виснаження ґрунтів, які втрачають свою родючість, і часто — до «саванізації» землі, коли рілля перетворюється на пустелю.

Цей досвід пережили США у 20-ті роки минулого століття. У західних штатах зернова спеціалізація без сівозмін призвела до ґрунтової перевтоми, накопичення в ґрунті шкідників і хвороб зернових, що спричинило зменшення віддачі вкладень. У результаті компанії пішли з агробізнесу. Щоб привести спустошену землю до ладу, влада задіяла програму переселення в ці штати військових пенсіонерів, яким продавали землю за безцінь (по 75 доларів за га), аби тільки вони тут жили й відроджували родючість ґрунтів. Але на це пішли десятки мільярдів доларів і знадобилося багато років. І коли у 60-ті роки з наростанням економічної кризи ситуація почала повторюватися, влада формально заборонила користуватися землею несільськогосподарським компаніям і підтримала фермерів.

— З другого боку, латифундистська система веде до катастрофічних соціальних наслідків, — продовжує Любов Василівна. — Капітал вибирає два-три види експортоорієнтованих, але найменш трудовитратних виробництва. Як наслідок, ідуть масові скорочення, люди залишаються без роботи й у пошуках заробітку змушені масово мігрувати в міста. Це добре знають у Латинській Америці, де до кінця минулого століття домінувало поміщицьколатифундистське господарство, що за участю зарубіжних компаній вело велике капіталістичне агровиробництво з притаманним йому монокультурним характером. Фермерів тут швидко витісняли з сільської місцевості. В Аргентині на селі залишилося лише 7 відсотків населення! У Бразилії пішли з рідних домівок десятки мільйонів селян. Вони змушені були жити у занедбаних гетто на околицях великих міст, у страшенній бідності.

Безземелля, бідність, фактичне кріпацтво селян, з одного боку, й тиск на міські ринки праці, з другого, врешті-решт змусили уряди країн Латинської Америки провести радикальні зміни в землеустрої. Значна частина земель латифундій підлягала націоналізації чи викупу, а потім угіддя за доступною ціною продавали селянам, причому держава надавала на викуп ділянок пільгові довгострокові кредити. Фермери могли купити землю і в розстрочку.

У Чилі наприкінці 60-х було експропрійовано 3,6 млн га, на яких організували понад 900 сільських кооперативів, де працювало майже 30 тисяч сімей. У Мексиці в 70-ті фермерам передали 30 млн га угідь. У 80-ті роки аграрна реформа прийшла в Бразилію, де експропріювали 18 мільйонів га угідь, на яких створено 285 тисяч фермерських господарств (у середньому кожне має по 117 га), і цей процес триває. На фермерський тип господарювання перейшли у Венесуелі та Болівії. Але для того, щоб зняти в суспільстві соціальне напруження та припинити масову трудову міграцію, знадобилися роки й величезні кошти!

Досвід США 20-х та 60-х років минулого століття та країн Латинської Америки у наш час свідчить про негативні наслідки вільного доступу до сільгоспугідь великих бізнесових компаній. Щоб перемогти волаючу бідність, багатьом країнам Південної Америки довелося пройти шлях від холдингізації землі до її націоналізації та навіть експропріації і повернутися до фермерського типу господарювання, до індивідуальних ферм і сімейних корпорацій.

Два мільйони «зайвих»

У нас приблизно 30% землі належить селянам і невеликим господарствам, а майже 40% — агрохолдингам, які почали поширюватися з середини 2010-х років. У результаті склалися діаметрально протилежні, але однаково згубні для села моделі землекористування — латифундистсько-олігархічна й так звана парцелярна (малоземельна).

— Перша дає змогу концентрувати десятки й сотні тисяч гектарів угідь у руках агрохолдингів, зареєстрованих здебільшого за кордоном. У рамках цієї моделі процвітають тіньові корупційні оборудки із земельними ділянками, масова скупка сільгосппідприємств чи їх рейдерське захоплення, спекуляція правами оренди, — каже Любов Молдаван. — А парцелярні господарства не можуть розширитися, орендуючи додаткові площі, бо холдинги завжди дають більшу ціну. Фермери обмежені й у можливостях купувати техніку, оскільки не мають державної підтримки та не можуть брати кредити в комерційних банках...

Усе це призводить до вкрай негативних трендів.

Уже криком треба кричати про катастрофічне знищення родючості ґрунтів. Повернення поживних речовин, винесених з урожаєм, становить лише 30—50%. Сьогодні в наших чорноземах поживних елементів у 2,5—3 рази менше, ніж у ґрунтах країн Європи, — їх дефіцит становить 120—130 кг на га. А щорічні втрати гумусу сягають 650—700 кг на гектар, а це в 10 разів перевищує припустимі норми. За 20 останніх років у 9—10 разів зменшилося внесення у ґрунти й органічних добрив. Фактично знищено науково обґрунтовану систему сівозмін, коли в певні проміжки часу на полях вирощували гумусоутворюючі культури — багаторічні трави та бобові. На землях агрохолдингів домінує монокультурне землеробство. Так, у структурі посівних площ понад 90% займають зернові й олійні культури. Це неприпустимо! Таке забороняють у всіх країнах Європи.

Негативні й соціальні наслідки домінування латифундій. Якщо ще в 2000 році, за даними Держстату, на сільгосппідприємствах працювало 2,5 мільйона селян, то вже в 2015-му — в межах 500 тисяч. Два мільйони селян стали «зайвими»! Вони тепер «самозайняті», працюють у парцелярних господарствах або змушені переселятися в міста. Додайте, що навіть в агрохолдингах зарплати істотно нижчі, ніж на міських підприємствах, а в малоземельних господарствах — взагалі мізерні, а це посилює трудову міграцію. Не дивно, що в Києві, де найлегше знайти роботу, можна зустріти вихідців уже не тільки з Чернігівщини, Житомирщини чи Полтавщини, не лише з малоземельного Прикарпаття, а й з далекої Волині та навіть із Дніпропетровської та Запорізької областей.

Фактично ми семимильними кроками йдемо до латиноамериканського варіанту.

Для кого чорноземи?

Отож, найперше, що треба вирішити, починаючи земельну реформу, — це визначитися з аграрним устроєм країни, йшлося на круглому столі. Тобто відповісти на запитання: кому має належати земля сільгосппризначення? Селянам і фермерам, людям, які постійно працюють на землі? Чи будь-кому, передусім — агрохолдингам та іноземним компаніям?

Річ у тім, що в нас до сільського господарства ставляться просто як до однієї із галузей економіки, а орну землю вважають лише засобом виробництва. Це абсолютно неправильно!

— Земельні відносини — фундамент, на якому має стояти аграрна політика держави, спрямована на досягнення довгострокових цілей, — зазначає Любов Молдаван. — По-перше, це збереження та підвищення продуктивності сільського господарства, забезпечення продовольчої безпеки та продовольчої незалежності країни. По-друге, створення умов для максимальної зайнятості на селі й підвищення рівня життя селян. По-третє, екологічно-економічне облаштування сільських територій та людності поселень. Досягнути цього можна єдиним шляхом — визнавши, що 

сільське господарство за своєю суттю є багатофункціональним. Критерієм його ефективності мають стати не одні лише економічні показники, а й соціальні та інфраструктурні питання.

Про те, що йти треба саме таким шляхом, свідчить і досвід США, Канади й усіх країн Євросоюзу. Тут скрізь рілля належить лише тим, хто працює на землі!

— В усіх країнах Європи діє селозберігаюча модель сільського господарства, — розповідав на круглому столі членкор НААН України, доктор економічних наук Інституту економіки і прогнозування Ігор Прокопа. — Скрізь його основна одиниця — фермерське господарство.

Вітчизняна академічна наука ще два роки тому сформувала селозберігаючу парадигму ринку землі в Україні. Як програму дій її прийняли на XXVII з’їзді Асоціації фермерів та приватних землевласників України, а також на Раді Аграрного союзу України.

Але чому в наших пенатах слухаються іноземних радників або уважно слухають недовчених політологів, а не вітчизняних учених-аграріїв, на це запитання пропонуємо відповісти нашим читачам.

Вимоги до власників

Визначення з аграрним устроєм диктує і подальший набір регуляторних рішень. Якщо ми не хочемо пережити весь той негативний досвід, через який пройшли США та країни Латинської Америки, треба вибрати фермерську, селозберігаючу модель аграрного устрою та імплементувати регуляторні практики країн Євросоюзу.

— Вимоги до власників орної землі у країнах Європи різні, — розповідав на круглому столі Ігор Прокопа. — У Німеччині кваліфікаційні норми не застосовують, зате діє жорсткий адміністративний контроль за обігом землі. А у Франції та Швейцарії кваліфікаційні вимоги дуже високі. Власник має безпосередньо сам працювати на землі, а тому до того, хто хоче її купити, висувають істотні вимоги — він повинен мати не тільки аграрну освіту й досвід роботи в агросекторі, а й добре здоров’я, вік, який дає змогу працювати в сільському господарстві, та навіть відповідні моральні якості й «волю до самостійного ведення господарства».

Які ж основні вимоги до тих, хто хотів би придбати землю?

Перше. Право на придбання землі під аграрні цілі (купівля чи оренда) надають фізичним особам, які мешкають на території ведення агросправи або недалеко від наділу (в Данії, скажімо, — не далі, як на відстані 25 кілометрів). Є вимоги й до терміну проживання у сільській місцевості (від п’яти до восьми років).

Друге. Нові власники мають самі працювати на землі, їхні функції не можуть обмежуватися тільки управлінням.

Третє. Кваліфікаційні вимоги до власників. Кожен із них повинен мати диплом чи інший документ, що підтверджує освіту аграрного профілю, досвід роботи в агросекторі, власні засоби виробництва. До речі, цим вимогам мають відповідати й спадкоємці власників.

Четверте. Поширені практики — введення норм, які стримують подрібнення фермерських господарств (при спадку землю закріплюють лише за одним членом родини), та ідеологія регулювання ціноутворення на землю — не допускають демпінгових цін і запобігають спекулятивним операціям на ринку землі.

І, нарешті, п’яте та, мабуть, — головне. В усіх країнах, як правило, не продають землю іноземцям. В одних це забороняє національне законодавство (країни ЄС, Австралія, Японія), в інших — регіональні закони (США, Канада).

Найпоширеніші норми, що обмежують продаж землі іноземцям, такі:

іноземець має проживати у країні впродовж певного часу (у Франції — 7 років, у штаті Кентуккі (США) — 8 років);

має відповідати кваліфікаційним вимогам, про які вже йшлося;

іноземець може купити лише вільну землю і тільки з метою ведення аграрної справи (Нова Зеландія);

іноземець може купити чи орендувати землю, але виключно для науково-дослідницької роботи (штат Міннесота).

Але й це ще не все. 

Чи треба обмежувати?

На різних політичних ток-шоу точаться дискусії ще й навколо запитання — чи обмежувати земельні ділянки нових власників землі, а якщо так, то якою має бути верхня планка такого обмеження?

В уряді вже озвучена така верхня планка. Це — не більше однієї третини орної землі на території району в одні руки. Мовляв, тоді монополістів не буде. Але спеціалісти вже підрахували — з таким «обмеженням» усю орну землю в Україні можуть скупити 30 найбагатших сімей!

А що каже світовий досвід?

Виявляється, скрізь, де в основі аграрного устрою лежить фермерська модель землекористування, закон жорстко обмежує продаж землі в одні руки. У Німеччині мінімальний наділ має становити гектар, максимальний — 400—500 га, у Польщі — від одного до 300 га (зі спадком — до 500), у невеликій Данії максимальний розмір — 150 гектарів, а на просторах західних регіонів США обмеження для індивідуальних ферм становить 130 гектарів, а для сімейних — 260.

У багатьох країнах обмеження пов’язують із ефективною зайнятістю на селі. У Швейцарії виходять із того, що мінімальний розмір наділу має забезпечити роботою одного працівника на 75% його робочого часу (це 2100 годин) упродовж року, а максимальний має забезпечити роботою трьох осіб. У Франції мінімальним вважають розмір ділянки, котра забезпечує зайнятість двох осіб, причому їхній дохід має бути таким, що задовольняє їхні потреби й «залишає жити» в сільській місцевості.

Середній розмір таких земельних наділів тут — 25 гектарів. Максимальні наділи — на 30% більші. Якщо ж на землі господарює об’єднання фермерів, то в їхньому розпорядженні може бути земельна ділянка, що не перевищує шести мінімальних наділів.

Здається, світова практика підказує: щоб не наступати на ті ж граблі, на які наступили країни Латинської Америки, впустивши до себе великий капітал і давши змогу утвердитися латифундистській моделі, нам варто імплементувати норми, що обмежують продаж землі в одні руки й фактично не дозволяють продавати орну землю іноземцям та іноземним компаніям. Це логічно!

Але саме обмеження продажу землі стало каменем спотикання. Цілих 11 разів збиралася експертна група, щоб обговорити законопроект про обіг земель, але щойно вчені починали говорити про те, що треба обмежити продаж угідь в одні руки, як іноземні радники та деякі наші «експерти» різко протестували, й обговорення, врешті-решт, зривалося.

То яким буде аграрний устрій у нашій країні?

Скільки коштує гектар?

Наступне ключове питання земельної реформи — вартість ділянки землі сільськогосподарського призначення. Нині озвучують цифру 2 чи до 2,5 тисячі доларів за гектар. До цього говорили про 6 і навіть 12 тисяч доларів.

— Один власник земельного паю казав, що він «за» продаж землі, бо, як підрахував: за свій пай отримає 15 тисяч доларів, — розповідала на круглому столі Ольга Ходаківська.

Виявилося, власник паю «загуглив», подивився, скільки коштує гектар ріллі в Польщі й інших найближчих до нас країнах, вивів середнє арифметичне і...

— Але насправді прийнятна для викупу паю ціна — істотно нижча. Половина опитаних землекористувачів (54%) готова заплатити лише тисячу доларів за га. І тільки кожен шостий (15,3%) — 2,5 тисячі, — продовжує вчена. — Отож, висока вартість земельного паю — один із міфів пропонованої земельної реформи.

Тож перш ніж запроваджувати ринок землі, треба розв’язати проблему справедливого ціноутворення на ринку землі.

— Вартість землі, як і будь-якого іншого ресурсу, що створює національне багатство, давно треба «перекласти» мовою бізнесу — мовою статистики та бухгалтерського обліку, і представити вартість землі в системі національних рахунків, — каже Юлія Бездушна. — У нас оцінені тільки 3% земель і прав їх оренди, у фінансовій звітності це лише 150 мільйонів доларів. Хоча науковці давно пропонують низку заходів, що сформують інформаційну основу для капіталізації природно-ресурсного потенціалу національного багатства країни, зокрема й земель сільгосппризначення.

Учені ННЦ «Інститут аграрної економіки» пропонують застосувати галузеву облікову оцінку угідь, коли вартість гектара ріллі розраховують методом капіталізації рентного доходу. Цей підхід враховує природну цінність і родючість ґрунтів, цінову кон’юнктуру на ринку збуту агропродукції та вартість забезпечення виробництва. Апробували такі розрахунки в 2017 році. І що ж?

— Розрахункова вартість землі зросла втричі! — розповідає Юлія Бездушна. — Із 387 доларів до 1078 (за курсом 27,19 це     29 311 грн). Право за договором оренди на 10 років, розраховане на основі рентного доходу, становило 525 доларів, емфітевзис і право постійного користування — 969 доларів. Якщо держава підтримає наші пропозиції, новий метод розрахунку до певної міри «розігріватиме» капіталізацію землі, а тому вартість земельних активів України постійно зростатиме. Окрім того, капіталізація землі стане ще й вагомим запобіжником тіньових спекуляцій на ринку.

Про необхідність введення методу, розробленого вченими ННЦ, говорить і Постанова бюро Президії Національної академії аграрних наук від 24 липня 2019 року «Капіталізація національного багатства України: аграрний і обліково-оціночний аспекти».

Текст доповіді академія спрямувала в Мінекономрозвитку та торгівлі, проте у відповідь отримала ввічливу відписку. А Мінагрополітики за десять років не спромоглося запровадити «Концепцію розвитку бухгалтерського обліку в аграрному секторі України».

Та й загалом урядові структури, зазначають учені, якось прохолодно ставляться до проблеми капіталізації національного багатства.

Маємо 25 млрд, можемо мати 10 трлн доларів

Тим часом капіталізація землі та методика справедливої оцінки сільгоспугідь — це не якась віртуальщина. Зрештою, судіть самі. Нині всі наші угіддя оцінюють у 25 — максимум 30 мільярдів доларів.

— А за розрахунками експертів Євросоюзу, ринкова вартість наших земель сільгосппризначення становить 50—60 мільярдів доларів, — доповідала Юлія Бездушна. — Ця різниця — і є той підводний риф, навколо якого шумлять сьогоднішні дискусії про ринок землі. Саме спекулятивна частка наших латифундистів — 25—35 мільярдів доларів — формує той просто шалений політико-економічний тиск на Кабінет Міністрів Олексія Гончарука, який і змушує уряд діяти так, як він чинить.

Наскільки правомірний поспіх у земельному питанні?

На круглому столі наводили цікаве порівняння. Капіталізація американської Apple становить трильйон доларів. Виходить, вартість усіх земельних угідь нашої країни (41,5 млн га, із них 32,5 млн га — орні землі) сьогодні становить усього-на-всього 2,5% капіталізації Apple.

Це нонсенс! Насправді, говорили на круглому столі, наші сільгоспугіддя мають коштувати набагато більше. Скільки? Виходячи з того, що скрізь у світі ріллі стає дедалі менше, а перед урядами більшості країн на перше місце виходять питання продовольчої безпеки, ціна орної землі має весь час зростати. Спочатку вдвічі, потім до трильйона доларів. А в перспективі вартість наших чорноземів, за розрахунками зарубіжних учених, має зрости не менш як до 10 трильйонів американських доларів!

Зрозуміло, за умов проведення заходів із її капіталізації. Без цього заклики скоріше перейти до вільного обігу землі виглядають як пропозиція здійснити нерівнозначний обмін землі («матері багатства») на паперові гроші.

Чи, як казала на круглому столі Юлія Бездушна:

— Для України поспішний запуск вільного ринку землі — це економічний жах неминучого нееквівалентного обміну!

Почім кредити?

Третій блок проблем — організаційний.

Мабуть, першим тут стоїть питання кредитування сільського господарства, зокрема й щодо кредитів на викуп землі. В уряді запевняють, що кредити на це комерційні банки надаватимуть за пільговими ставками, окрім того, частину кредитів погасить держава (на 2020 рік виділено 260 мільйонів, а загалом — 4,4 млрд грн).

Але й тут багато ризиків.

Відомий громадський діяч Віктор Жердицький взагалі не вірить у те, що комбанки зможуть кредитувати фермерів. По-перше, вони не кредитують тих, у кого немає кредитної історії, а фермери не мають. По-друге, далеко не всі фермери мають майно під заставу. По-третє, жоден комбанк України не надає «довгих кредитів».

— Але ще небезпечнішою ситуацію робить те, що 99% фермерів не мають досвіду співпраці з комерційними банками, — каже пан Жердицький. — А брати кредити під заставу землі без належного досвіду — може погано закінчитися. А «раптом» підвищаться ціни на пально-мастильні, посівний матеріали або на мінеральні добрива, чи, навпаки, упадуть ціни на агропродукцію, і фермери залишаться без прибутку. Як вони розрахуються з банками?

Великі й фінансово-економічні ризики.

З одного боку, позики під 15—16% річних — це колосальне навантаження на бюджет. З другого, якщо врахувати, що на продаж може бути виставлено одразу від 1,5 до 2,8 млн га (по 2 тисячі доларів за гектар), то зрозуміло: в нашій банківській системі таких коштів немає (їх можна мати хіба що за рахунок емісії). Щоправда, в Україну можуть прийти іноземні комбанки — для надання позик під викуп сільгоспугідь. Однак в обох випадках результат вийде той же.

— Оскільки Нацбанк не має механізмів «зв’язування» зайвих коштів, ні емісійних, ні валютних (від іноземних комбанків), то в разі, якщо за короткий проміжок часу в обіг надійдуть великі емісійні суми, результатом такого кредитування будуть інфляція, ревальвація гривні та руйнація нашого експорту, який стане невигідним, — каже кандидат економічних наук із Київського національного економічного університету Надія Баріда.

Який же вихід із ситуації?

— Специфіка сільгоспвиробництва така, що фермери в усіх країнах не мають потрібного разового капіталу, щоб купити землю, почати власну справу чи розширити господарство, — пояснює професор Любов Молдаван. — На допомогу приходять держава та кооперативні банки. У країнах ЄС кооперативні фермерські банки для купівлі землі надають фермерам позики за ставкою по собівартості. У США на кооперативні фінансово-кредитні установи припадає майже половина всіх позик на купівлю землі.

Решту додає державне Агентство фермерського обслуговування та деякі інші установи.

Професор Любов Молдаван уже 20 років на всіх рівнях доводить, що й у нас треба створити мережу кооперативних банків, які б кредитували селян. Особливо важливо мати такі фінустанови напередодні земельної реформи. Та всі спроби втілити цю ідею в життя щоразу наштовхуються на дуже сильний спротив комерційних банків — конкуренти їм не потрібні.

Нині вчені пропонують, щоб довгострокові кредити фермерам надавав Український державний фонд підтримки фермерських господарств, для цього відповідним чином його реформувавши.

— Інакше в конкуренції із латифундистами наші фермери не мають жодного шансу виграти цю «битву за землю», — підсумовував Віктор Жердицький.

У Кабміні «безмолвствуют».

Хто регулюватиме обіг ділянок?

— У Франції дотримання законодавчих норм контролює SAFER — інституція, що «регулює та орієнтує ринок сільгоспземель», щоб полегшити фермерам початок справи, збільшити площі землекористування фермерських господарств до оптимального розміру, упереджує спекуляції угіддями, — доповідала на круглому столі професор Любов Молдаван. — SAFER для цього наділена досить широкими повноваженнями, аж до скасування угод із купівлі-продажу земельних ділянок. На купівлю землі та її консервацію установі надає пільгові кредити (під 2%) кооперативний банк Credit Agricol.

Цікаво, що фінансування установи на 50% забезпечує держава, інша половина коштів надходить за рахунок зборів із покупців землі.

У Канаді до кінця 90-х регулятором ринку сільгоспугідь виступав Земельний банк, який мав монопольні права на купівлю землі, її продаж, оренду та інші операції.

— У Польщі, — розповідає Любов Василівна, — ринок сільгоспугідь регулює Агентство нерухомості, яке здійснює такі операції, як купівля, продаж, оренда, лізинг, передача в управління тощо. Агентство контролює кожен рух земельних ділянок сільгосппризначення.

Учені пропонують створити Державну земельну фундацію, якій буде надано повноваження у сфері здійснення земельної політики та регулювання обігу сільгоспземель.

Фермери, об’єднуйтесь!

Досі не вирішено й багато виробничо-збутових питань.

Як розповідав на круглому столі в. о. директора Українського державного фонду підтримки фермерських господарств Юрій Апальков, для малих ферм не створено «вікна можливостей» для збуту агропродукції. На них у нас взагалі не зважають, бо суспільство весь час переконують у тому, що успішними можуть бути лише великі, орієнтовані на експорт підприємства.

Світовий досвід свідчить, що проблему великотоварності малих господарств можна вирішити двома шляхами.

— Перший із них — створення об’єднань фермерів на некомерційних засадах для спільного виробництва продукції. Другий — ефективна підтримка формування маркетингових структур для успішного збуту продукції, — каже Любов Молдаван.

У всьому світі саме некомерційні виробничі фермерські об’єднання (партнерства та S-корпорації у США й Австралії, у Франції — GAEC і EARL, чи кооперативи колективного обробітку землі в Італії та Іспанії) дають малим і середнім фермерам змогу сформувати пул земель, на яких можна задіяти потужну техніку й запроваджувати новітні технології.

Збутові кооперативи, їх союзи та інші некомерційні об’єднання фермерів можуть постачати на внутрішні й міжнародні ринки збуту будь-які партії продукції своїх учасників, забезпечивши і цінову, і якісну конкурентність агропродукції.

— У Франції фермери через кооперативи продають майже 70% вирощеного зерна, — наводить приклади Любов Василівна. — Скажімо, кооперативний союз UCAL, об’єднуючи три кооперативи, в які входять 3,8 тисячі фермерських господарств, щороку продає 260—270 тисяч тонн зерна та 34—35 тисяч тонн олійно-білкових культур на суму 43—45 млн євро. Об’єднання SICA-Atlantique, до якого входять 70 збутових кооперативів, які створили 58 тисяч фермерів, реалізує майже 20% усього вирощеного у Франції зерна. У Канаді три степові кооперативи продають великотоварними партіями своє зерно та насіння олійних культур у 20 країн!

А в Україні проблеми малих і середніх господарств і досі — поза увагою урядових та законодавчих структур. Чинним законодавством не легалізована жодна організаційно-правова форма некомерційного (неприбуткового) виробничого об’єднання малих і середніх господарств, яка б сприяла підвищенню їх ефективності та розширенню землекористування. Відсутня також загальноприйнята практика цільових програм підтримки розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів.

Замість висновків

Як бачимо, наша країна не має плану підготовки до ринку землі на засадах купівлі-продажу.

Ми досі не визначилися з моделлю аграрного устрою, а значить — і набором регуляторних принципів, що його забезпечують (продаж ріллі тільки тим, хто працює на землі, обмеження землекористування, заборона купувати землю іноземцям тощо).

Не готові ми й інституційно. Не здійснено заходів із капіталізації землі, а тому вартість паїв критично низька й продавати земельні ділянки їх власники можуть хіба що за копійки. Не створено кооперативних банків чи фінорганізації, що надавала б довгострокові пільгові кредити фермерам. Немає організації, яка б здійснювала державну земельну політику й контроль за обігом землі. Немає ефективного закону про кооперацію фермерів, і немає прикладів об’єднання дрібних та середніх сільгоспвиробників. Перелік можна продовжити, але, мабуть, не варто, і так усе зрозуміло.

Тут треба добряче попрацювати! Бо не можна сподіватися тільки на те, що «незрима рука вільного ринку сама все врегулює», та обмежитися одним лише макроекономічним регулюванням процесу.

— Якщо не буде враховано, що сільське господарство має багатофункціональне призначення, якщо не будуть унормовані правила обігу, зорієнтовані на оптимізацію землекористування, зайнятість селян, інфраструктурне облаштування сільських територій та інші чинники, то, цілком імовірно, Україна повторить шлях латиноамериканських країн. І ціну за помилки нам доведеться заплатити дуже високу, — резюмує професор Любов Молдаван.