Криза в Росії сягне апогею в 2020-му й триватиме два роки

Уродженець Луганщини історик Валерій Соловей гадає інакше: путінський режим може протриматися до 2022 року, але рудимент «імперії зла і брехні» збережеться. Його логіка проста. На противагу СРСР, що складався із 15 «союзних республік» як квазідержав, нинішня Росія гомогенна, бо національні автономії — штучні утворення, а в більшості з них росіяни переважають. Інших відцентрових тенденцій (а вони очевидні) він, доктор історичних наук, не хоче бачити, що засвідчує упередженість висновків, адже в автономних республіках і навіть краях незадоволення соціальним становищем неодмінно злютовується з національними проблемами. У цьому переконує не тільки боротьба татарського, чеченського та інших кавказьких народів. Зрештою, сам вчений зазначає як світову тенденцію нинішній «реванш національних держав», а Російська Федерація — багатонаціональна за своїм складом.

Мабуть, доконечно брати до уваги особливості формування світогляду вченого, адже за попереднього режиму він відчув присмак імперії: впродовж певного часу з батьками проживав навіть на Кубі, на території якої існував режим, залежний від Москви як імперського центру. Історик зізнається: «Я не в восторге от распада Советского Союза». Доконечно зазначити, що в такому твердженні йдеться не про силовий, штучний розвал, а про розпад, що може бути лише натуральний. Доцільно наголосити на ще одній події в житті професора: кілька місяців тому Соловей був звільнений від викладацької посади в московському виші з політичних причин, начебто «за розповсюдження антидержавної ідеології, яка підриває політичну стабільність у Російській Федерації».

Чим зумовлений такий крок? Очевидно, на перший план вийшло негативне ставлення вченого до путінського режиму. Як наголошує Соловей, нинішній президент РФ міг залишитися в історії як «великий правитель», якби відмовився від найвищої посади в 2008-му чи 2015 році, коли проявив імперіалістичний норов війною проти Грузії й «поверненням до рідної гавані» Криму, цебто захопленням українського півострова. Тепер становище змінилося, бо розпочався «занепад державної могутності» Російської Федерації, а її си-туація оцінюється як «передвоєнна», обіцянка «улучшения жизни» сприймається скептично, як за тоталітарного режиму перспектива комуністичного майбутнього. Історик виходить з того, що Російська Федерація москвоцентрична й побудована на вертикалі влади. Серед тамтешньої владної еліти помітний розкол: її частина намагається домовитися з народом за рахунок іншої частини.

Політична криза в Росії, як переконує Соловей, сягне апогею в 2020-му й триватиме два роки. Ще 10 серпня 2019 року вчений наголосив, що «дни Путина сочтены». У Російській Федерації офіційний пропагандистський образ не відповідає реальності.

Навіть Путін не розуміє внутрішнього становища держави, бо підлеглі малюють йому ідеальну картину. Вчений зазначає, що «окружение эффективно манипулирует Путиным». У нерозумінні керівником держави внутрішніх і світових проблем впевнилася Ангела Меркель ще в 2014 році. Суспільні настрої в РФ нагадують ті, що панували перед розпадом СРСР. Прибутки населення падають упродовж шести останніх років, а «старий порядок розсипається». Зміни у свідомості громадян зумовили низку локальних конфліктів, хоча розпаду рудимента «імперії зла і брехні» історик не допускає.

Як виходець із силових органів, Путін схиляється до порад про доконечність репресивних заходів, але політична еліта пропонує мирно залагодити незадоволення мас, до чого спричинилися, зокрема, протести, пов’язані з пенсійною реформою, скориставшись політичними технологіями. Образно уявляючи, політичне становище в нинішній Росії нагадує піраміду, яка стоїть на вершині, але вже почала розхитуватися. Раніше не було протестів населення проти Путіна. Тепер відчувається «усталость от вождя», підтримка якого падає, хоча начебто в Московії 30—35 відсотків населення завше підтримуватиме чинну державну владу.

В. Соловей переконує, нібито вчорашня втома населення переходить у роздратування, що підтверджують останні вибори підтримуваних владою губернаторів, третина з яких опинилися в програші. У державному апараті набуває епідемії своєрідна форма «російського саботажу», коли чиновники лише імітують виконання своїх обов’язків, бо знають, що «всіх не пересадять», адже тоді в державі настане хаос. Основна суперечність між політичною владою і суспільством зводиться до того, що влада намагається зберегти статус-кво, а суспільство прагне докорінних змін.

Офіційна пропаганда вже не спроможна компенсувати хиби реальності, що фактично спрямовує її проти влади. Як зазначає Соловей, російська державна пропаганда фальшива й лицемірна: вона не може змагатися з альтернативним інформаційним полем, яке представляє Інтернет. Про мілітаризацію суспільства засвідчують фільми про Другу світову війну: нині їх більше, ніж було за часів СРСР. Про гуманізацію і трансформацію суспільного життя в Російській Федерації не може бути й мови. Як додаток до фальшивої пропаганди влада приготувала 300 тисяч «верных дубинок». Однак така опора доволі сумнівна, бо поліціянти бояться не лише свого начальства: над ними висить страх перед можливою публічністю своїх дій.

Чи можна перетворити «банду разбойников» в нормальну систему правоохоронних органів? 

В. Соловей відповідає на таке запитання негативно, бо суспільство має справу зі злом, відмова від спротиву якому перетворюється на його потурання.  Доконечний тривалий громадянський протест. Щоби дозріти суспільству, історик передбачає два роки, але заявляє, що люди готові до опору, треба лише забезпечити їхню організацію.

У таких умовах політична еліта задумується над створенням моделі «транзита власти», бо наявні всі ознаки кризи нинішньої її вертикальної структури. Вчений переконаний, що «персональний спадкоємець не можливий», тому допускає перехід найвищої влади до колективного органу на кшталт Державної Ради.

Порівняно з Києвом, де відбулися революції в повному розумінні, в Москві доводиться все починати із самого низу. В. Соловей переконаний, що в Російській Федерації вже формується активна меншість, хоча громадянське суспільство, яке перебуває в зародковому стані, готове до блискавичної мобілізації. Оскільки в державі відсутні опозиційні партії — їх має замінити масова громадянська непокора. Звісно, вчений нехтує висновком, відомим ще з минулих століть: така непокора москвинів неодмінно перетворюється на кривавий бунт.

Претендуючи на роль ідеолога і не заперечуючи своєї майбутньої участі в президентських виборах, В. Соловей вважає, що слід відмовитися від синдрому безпорадності, подолати комплекс власної самотності. Насамперед треба утвердити національну ідентичність, без чого не може бути мови про національну гідність. Для цього громадянам доконечно стати під національний прапор, бо панівна еліта начебто відмовляється від національних кольорів, протиставляє їм георгіївську стрічку. З такої ідентичності випливає категоричний імператив для виборців: голосуй за будь-яку партію, крім «Единой России»! Отож ідентичність набуває протестного характеру. Щоправда, історик НЕ сумнівається, що вибори в Російській Федерації можуть щось дати, адже вони вичерпалися! Навіщо тоді брати участь у голосуванні!

Влада шантажує населення страхом перед невизначеним майбутнім. Для російської еліти страх переважно ірраціональний. Упродовж віків її бунт зводився до того, що вона ставала на коліна і просила: «Царь, обрати на нас внимание». Тепер інакше: спочатку треба об’єднатися на провінційному рівні, щоби навчитися впливати на регіональний розвиток. Лозунг ясний: «Хватит помогать братьям в Сирии! Давайте помогать Воронежу!». Відтак створюється всеросійська коаліція, яка формувати-
ме майбутнє. Щоправда, В. Соловей не може сказати чогось достеменного про майбутнє своєї держави, крім того, що владу треба змінювати. За 10—15 років Росія стане іншою країною. Відтак історик згадує національну ідею, але не розкриває її суті.

Нічого дивного немає: нинішня Московія має лише імперську ідею, що витіснила національну ідею для москвинів.

Новій владі треба зосередитися на внутрішніх проблемах, розпочати реформування країни. На-зрілі реформи В. Соловей поділяє на дві групи: одні з них нагальні, а інші вимагають тривалого часу. До перших він відносить гарантії для дрібного і середнього бізнесу й судову реформу. Водночас доконечно розпочати реформи, розраховані на тривалий час, бо в російському повітрі запахло громадянською війною. Проведення реформ, засвідчує історик, забезпечить підтримка навіть трьох відсотків населення. Хоча Російська Федерація дійшла до свого порога терпіння, доля держави буде розв’язуватися в Москві як столиці. Не варто демонізувати сили влади — таке застереження вченого. 

Зміна орієнтації на внутрішній розвиток неодмінно впливає на зовнішню політику Кремля. В. Соловей пропонує пошук історичного компромісу, бо Путін неначе «живет в другой стране». Вчений доходить висновку: «Россия готовится к большой войне».

Нині зруйновано систему контактів, що існували між США й СРСР за часів холодної війни.

Як зазначає В. Соловей, Путін може погодитися на такий статус України, незалежність якої дуже обмежена, подібно до Білорусі, і яка ніколи не стане членом Європейського Союзу й Північноатлантичного альянсу. Водночас вчений зазначає: «Россияне не откажутся от Крыма». Від півострова не відмовиться навіть найліберальніший і найдемократичніший уряд. Проте вихід із Донбасу — на користь Російській Федерації.

Кремлівську зовнішню політику В. Соловей називає «стратегічним очікуванням», бо лише вона матиме позитивні наслідки для Російської Федерації, позаяк із часом Захід буде змушений перейти на співпрацю з нею на умовах, вигідних для Московії.

З цього логічно випливають висновки. Насамперед доконечно зважати, що навіть крах путінського режиму не приведе до влади в Російській Федерації антиімперіалістичної сили. Лібералізм у російському розумінні не передбачає свободи поневолених Московією народів. І голуби, й яструби в тамтешній політичній еліті не допускають розпаду імперії. Забезпечити її існування може лише політика насильства, що означає подальшу мілітаризацію і надалі загрозу світовій безпеці. Звідси і немає жодних сподівань на зміну політики Кремля щодо України після краху путінського режиму, бо кожен російський уряд не відмовиться від традиційного ставлення до нашої держави. У цьому полягає реалізм зовнішньої політики українського уряду без маніловщини і хлєстаковщини.

Олег ГРИНІВ, професор.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.