Авфідій — Олексій Богданович, Коріолан — Дмитро Рибалевський.
Цими днями одну з останніх прем’єр театру — «Коріолан» Шекспіра — відзначено одразу трьома нагородами ІІ Всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА»: за кращу чоловічу роль (Дмитро Рибалевський), кращу сценографію (Петро Богомазов) та краще пластичне вирішення (Олексій Бусько). Пропонуємо читачам рецензію на цю виставу.
Червоний від крові. Білий від гніву. Втілена жага свободи — «хоч і накласти головою, а бути все ж самим собою». Це — римський патрицій Гай Марцій Коріолан. Такий він у виставі режисера Дмитра Богомазова.
Щоправда, коли Коріолан-Дмитро Рибалевський — загрозливий і зверхній — з’являється на сцені вперше, він не викликає співчуття: скажено кидається на людей, а вони ж ні в чому не винні, лише й хочуть, що крихту хліба та уваги до своїх бід. Дивишся, як він зневажливо батожить їх словами, і вся шкільна програма (ще та, пострадянсько-постколоніальна) волає в тобі: «Це ж народ! Це ж бунтівники! Вони ж за справедливість!». І ти щиро намагаєшся прийняти їх як своїх. І не можеш. Бо вони так дріботять, скавчать і пригинаються, що назвати їх народом чи борцями не повертається язик.
Протистояння полководця-патриція Коріолана та городян-плебеїв починається одразу на високому градусі. Городяни в малюнку режисера і взаємодії акторів — то єдиний цілісний організм. Це нагадує колонію одноклітинних, поєднаних у тимчасову цілість. Або зграйку рибок, де всі рухаються в унісон. І навіть коли хтось із них отримує власний голос, то все одно виголошує позицію «колективного розуму». Коріолан же поряд із цією зграйкою здається велетнем. І не тільки тому, що фізично вищий. Уся його лінія побудована так, що інші дрібніють поряд. У нього скульптурні м’язи та обличчя, а його рухи й слова пристрасні, поривчасті, так, ніби всередині цієї людини живе вулкан, а «мармурова» оболонка тіла хоч і стримує кипіння, та не може вгамувати повністю.
Арена боротьби — простір суворий, наче фортеця чи казарма десь на відлюдді (сценограф і художник костюмів Петро Богомазов). Лише строгі лінії, жодних оздоб чи деталей, які б не працювали. При всій лаконічності, цей простір багатовимірний.
Так само багатовимірні костюми вистави. Вони оманливо-конкретні. До прикладу, спершу одяг на плебеях і патриціях нагадує десь так 1920-ті роки: силуети френчів на сенаторах, безформні піджаки, ватники й кепки городян і виразний костюм-трійка Мененія. До речі, візуально цей персонаж нагадує Михайла Грушевського, а тональність, яку актор (Богдан Бенюк) обирає для розмови з Коріоланом або городянами, посилює враження справжнього батька нації: мудрого, виваженого, більше філософа, ніж борця. А ось мілітарі-стиль вольськів асоціюється з сучасністю. Отак на самому лише візуальному рішенні виникають мінімум три часові площини: Давній шекспірівський Рим, революційна Україна минулого століття і сучасний нам зріз. Це якщо не вгадувати в костюмі й окремих деталях інших історичних алюзій...
Усі ці перетини дають змогу не лише провести очевидні паралелі між сюжетом п’єси та реальними подіями нашого теперішнього й минулого, а й перенести дію на рівень одвічних проблем. Тож головний конфлікт має не тільки і не стільки політичний характер, як світоглядний. Особистість і юрба. Адже біда Коріолана не в тому, що він — «занадто гордий» і не хоче «говорити лагідно, як слуга народу», а плебс — хороший, просто голодний. Ідеться вже про те, що людина з гідністю в принципі не може лицемірити чи плазувати перед юрбою, щоб отримати нагороду за свої чесні досягнення. А юрба, у свою чергу, не здатна ні дорости до рівня особистості, ні пробачити їй, особистості, прагнення свободи і власного вибору. Направду — трагічне протистояння.
Та сам автор вистави уникає визначення «трагедія» чи будь-якого іншого, щоб вузькість жанру не зв’язувала рук. Тож він умисно зіставляє в одній картині прийоми трагедійного та комедійного, а героя-максималіста — з фарсовими персонажами. Так, у фарсовому ключі вирішені антагоністи Коріолана — народні трибуни (Остап Ступка, Іван Шаран). Їхній етюд із табуреточками — дуже виразний символ і справжня міні-комедія, в якій персонажі міцно тримаються за свої «крісла» та водночас почуваються не на своєму місці. І звідси мотивація їхніх дій. Ці народні слуги поводяться, як цілком впізнавані сучасні гопники, та розмовляють з полководцем у стилі дворової «розбірки». Тієї ж фарсової природи — «римська лазня» трибунів і фальшива патетика городян. Тож Коріолан, вирішуючи питання життя і смерті, весь час потрапляє в середовище... коміксу. Звідси народжується відчуття абсурдності подій та невідворотності трагедії. Адже ніщо так не підкреслює жаху від масштабів прірви, як клоунада на її краю.
Власне, відчуття прірви висить в атмосфері від самого початку. Прірва чатує на Рим і римлян, на Коріолана і на тих, кого не згадують прямо, але про кого насправді ця постановка. І наче за законами фатуму, кожен крок героя чи антагоністів наближає прірву. Коріолану останній крок «допомагають» зробити найближчі люди: друг-батько Мененій, мати Волумнія (Наталя Сумська) і дружина Віргілія (Марина Кошкіна), які маніпулюють почуттями Коріолана та вмовляють зректися своїх переконань задля умовного «загального блага». При тому що вистава тримає в напруженні протягом усієї дії, сцени з матір’ю замішані особливо густо.
Коріолан мусить обирати: зрадити себе / честь воїна / батьківщину / слово полководця / любов до матері... Так чи інакше, постане зрада. І зрада, мабуть, ключове слово в розумінні трагедії Коріолана. Вона переслідувала його від самого початку. І навіть його ворог Авфідій (Олексій Богданович) здобув нагоду знищити Коріолана лише тоді, коли став другом. Тобто — заприсяг і зрадив. Вдуматися тільки! Ворог — могутній і вправний — не може здолати так, як союзник і друг.
Фінал зрозумілий і передбачуваний, навіть якщо не знати п’єси. Але є відчуття, що цей фінал — зовсім не фінал. Тобто сюжет вичерпався і завершився «так, як слід»: розриваючись між кількома обов’язками та кількома почуттями, герой робить вибір. І з воїна-вовка перетворюється на ягня, котре приносять у жертву задля спасіння Риму. Це сюжет. А що з понадсюжетним прошарком вистави? З тими, про кого насправді вона? Відповіді нема. Є лише одна сцена, яка чомусь вгризлася в пам’ять: на багряному тлі чорні силуети вольськів, які ритмічно чеканять кроки. Поставлена рік тому, ця вистава багато в чому виявилася пророчою — аж до цілих реплік та епізодів. І є величезне бажання, щоб вона не стала пророчою в усьому.
Фото з сайту театру.
