У незалежній урешті державі ми дедалі голосніше озвучуємо гордо-болісне і крилате: нашого цвіту — по всьому світу. Відкриваються нові славні імена видатних співвітчизників у всіх сферах життя світової спільноти. На жаль, найчастіше — далеко за межами рідної землі, привласнені і прописані на скрижалях історії інших держав та народів. Такою була гірка наша бездержавність: талановиті представники українства шукали там змогу реалізуватися. Тож видатних особистостей українського походження вважали і досі вважають вченими російськими, польськими, американськими, німецькими та радянськими.

Про це йшлося в листопаді 2017-го на презентації четвертої книги «Нехай не згасне світ науки» доктора фізико-математичних наук Василя Шендеровського. Тоді він представив широкій громадськості розповіді ще про 30 мало- або й зовсім невідомих досі на рідній землі геніальних співвітчизників, довівши число виведених із чиєїсь тіні славетних наших земляків майже до 200. Серед них: психолог Степан Балей; математик Ігор-Орест Богачевський; фізик-теоретик Дмитро Іваненко; історик українського права Лев Окіншевич; мікробіолог Василь Омелянський; історик античного світу Михайло Ростовцев; гідролог, Нобелівський лауреат Євген-Зенон Стахів, до речі, син спаплюженого О. Фадеєвим молодогвардійця Євгена Стахова; інженер-аеронавт Михайло Яримович.

Як повідомив автор, велике число талановитих українців лише наприкінці XIX — на початку ХХ століття, у силу історичних обставин, опинилися за кордоном. Там розквітав їхній талант, там вони отримували світове визнання. То чом же ми обділені Нобелівськими лауреатами, запитає читач, осягнувши досягнення і світову славу наших співвітчизників? Певно, ця думка свого часу виникала і у відкривача природи Х-променів, уродженця Тернопілля Івана Пулюя. На що авторитетний Альберт Айнштайн (Ейнштейн, як прописала його російська граматика) зауважив: а хто за вами стоїть? Яка культура, які нації? А за Рентгеном — уся Європа...

Та презентація навіювала думку, що невтомний літописець вітчизняної науки Василь Шендеровський підбиває підсумок зробленої ним за чверть століття пошукової та пропагандистської роботи, яка не відірвала його і від прямих службових обов’язків у Інституті фізики Академії наук України.

А почалося все з повернення славного імені видатного земляка Івана Пулюя — фізика, електротехніка, математика, астронома, теолога та педагога. Він тривалий час працював у Віденському університеті, був засновником першої кафедри електротехніки в Європі. А ще — разом з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким зробив переклад «Біблії» українською мовою, один з найкращих на той час у слов’янському світі. Це про нього все той самий Пантелеймон Куліш сказав: він просвітив розумом науку і духовність.

Робота в багатьох архівах, знайомство з «Енциклопедією українознавства» В. Кубійовича, плече ще одного ентузіаста цієї справи В. Козирського розширили рамки пошуків унікальної інформації, якою вже можна було поділитися із широкою аудиторією.

Бо настали часи горбачовської «перебудови», відкрилися шлюзи раніше забороненої та прихованої радянською владою літератури. Дихнуло свіжим подихом Українське радіо. Доля звела там В. Шендеровського з ведучою цікавих пізнавальних передач Еммою Бабчук. І народився цілий цикл таких під промовистою назвою «Нехай не згасне світ науки». Понад п’ять літ він будив гордість за незнаних досі українських світочів науки. Прозвучало понад 200 радіопередач, які дістали схвальну оцінку просвітлених і вдячних за це слухачів. Та, на жаль, «мудре» керівництво Українського радіо сказало: досить. Треба говорити про живих.

То був кінець ХХ століття. Коли й «живі» масово ринули на Захід та за океани, рятуючись від незатребуваності їхнього розуму в рідній державі. Тож варто було широко відкрити їм очі на гіркий досвід роботи за кордоном попередників. Довести, що навмисно забуті, знищені чи просто замовчувані знамениті земляки є, за висловом Григорія Сковороди, нашими духовними орієнтирами, вчителями, нашою духовною опорою і гордістю перед усім світом. То як же не говорити про них?

Василь Андрійович не сумнівався: треба повернути із забуття імена вчених чи то знищених в умовах переслідувань під гаслом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», чи то свідомо вилучених з енциклопедичних видань та наукових джерел.

А також імена вчених, які, рятуючись від переслідувань у своїй рідній країні, змушені були емігрувати, зберігаючи в серці те, про що так крилато скаже видатний француз Луї Пастер: «Наука не має Батьківщини, але не буває без Батьківщини вченого, і те значення, що його праці можуть мати у світі, він повинен віддавати своїй Батьківщині». 

Вони й віддавали. Ними захоплювались, але не відзначали преміями Нобеля, бо перед вихідцями з України, зокрема з Галичини, щоразу поставало гірке: а хто стоїть за вами, рутенійцями? І якщо Європа та Америка все ж були вдячні українцям за внесок у їхню науку, то царська Росія і більшовицький Союз нагороджували справжніх синів України «путівками» до Сибіру, на Соловки, у Сандармох та Биківню, де серед майже 5000 «ворогів народу» завершився земний шлях багатьох великих науковців, зокрема й академіка-меліоратора родом з Київщини Євгена Оппоківа. За підрахунками В. Шендеровського, радянська деспотична система знищила понад 30 тисяч науковців України.

Про все це треба було говорити на повен голос, будити затуманену та принижену свідомість, пояснювати, що незалежність України не впала з неба — її джерела, замулені імперською Росією, очищали саме такі науковці та духівники. На жаль, керівництву Українського радіо чи то забракло глузду зрозуміти це, чи то в деяких головах ще сидів страх щодо повернення минулого та ностальгія за ним.

У цих умовах Василь Андрійович шукав і знаходив інші шляхи донесення подібної інформації до найширших верств населення. Він стукав у двері багатьох видань, зокрема й «Голосу України», і йому відчиняли — як у Києві, так і в далеких районах, які хотіли знати правду про своїх великих земляків.

Значного розголосу набули організовані В. Шендеровським тематичні виставки та відеоматеріали до них. Скажімо, експозиція «Трагічні скрижалі української науки» обійшла увесь світ. Не менший успіх мала й виставка «Доля дванадцяти» до сторіччя НАН України, де серед персоналій не можна не згадати полтавця Миколу Пильчиківа — українського винахідника, основоположника радіотелекерування та електрофотографії, знищеного російською імперською сваволею від науки 1908 року. З болем сказав про нього автор передач «Нехай не згасне світ науки»: «Світ знає винахідника американця Едісона, який став лауреатом Нобелівської премії у 1915 році. Світ знає серба Ніколу Теслу, якому Георг Вестінгауз віддав без зайвих запитань мільйон доларів за пакет із сорока патентами, а не менш талановитий винахідник, українець Микола Пильчиків був знищений і забутий навіть у себе на Батьківщині. Треба, щоб український народ знав своїх геніїв».

Саме це й породило з 2003-го по 2017 рік аж чотири книги В. Шендеровського «Нехай не згасне світ науки». Їхня популярність була такою великою, що вони перевидавалися дев’ять разів упродовж останніх 15 років. Але попит на цю інформацію не згасав.

Сам автор уже не мав жодного примірника першої і другої книг про славетних українців. До того ж він натрапив ще на безліч нових деталей з біографій обнародуваних персоналій та оцінок їхнього наукового подвижництва. І врешті на порозі осені поточного року з’явилося об’ємне узагальнювальне видання «Вчені України у світовій науці».

Цей майже 1000-сторінковий фоліант було нещодавно презентовано широкій публіці в конференц-залі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Скажу відверто: подібної великої та авторитетної людності я не бачив часом навіть на презентаціях творів майбутніх лауреатів Шевченківської премії. Науковці, літератори, мистецтвознавці шикувалися в ряд виступаючих, аби сказати добре слово про автора та його, певно, завершальний твір про світочів науки, імена яких свідомо замовчувались або не асоціювалися з українською нацією. І щиро подякувати В. Шендеровському за подвижницьку працю та неоціненний внесок у наукову й духовну скарбницю надбань рідного народу.

Збентежений автор на завершення оглянув заряджений цим дійством великий зал, зокрема ті ряди, де надибав зором молодих науковців, і вкотре повторив: «Буду дуже радий, якщо моя праця впродовж чверті століття прислужиться справі духовного відродження України і сприятиме утвердженню гордости кожного українця, кожного громадянина Україна за українську землю, що дала людству стільки видатних вчених».

Микола МАХІНЧУК для «Голосу України».

Фото надано автором.