На знімку: Володимир Тимофійчук зі своїми дітьми Назаром, Євгенією та Владиславом (зліва направо).
Що може бути краще від запашних святкових страв на Різдво зі стародавньої печі?! Такі на Івано-Франківщині досі збереглися. Ще дідівська стоїть у будинку Володимира Тимофійчука, народного депутата по 89-му одномандатному виборчому округу. Мешкає він у селі Попельники Снятинського району.
Тож відкриємо завісу приготування до Різдва на Покутті (один з етнорегіонів Прикарпаття), а заодно завітаємо в гості до парламентарія.
Володимир Тимофійчук розповідає, що піч треба розпалити в переддень Свят-Вечора. Зо три години підкидати дрова із твердих порід (бук, граб), аж поки цегла дістає білий фон. Дати осістися кіптяві. Грань аж переливається багряними барвами. Частину її вибирають, решту розсувають. Це все робота ґазди.
Ґаздиня, дружина Анна, тим часом ладує до великих чавунних казанів майбутні страви. Допомагає їх засаджувати до печі ґазда. Узвар, юшка із сушених грибів, поруч у казанку запікатиметься риба із Черемоша: клень, щука, можна й іншу, та навіть трохи оселедця. Почесне місце — для куті з «упиханої» пшениці та начинки із кукурудзяної крупи. Особлива покутська страва — попередньо дрібно нарізані й заквашені білі кормові буряки (!). А ще — холодець на Різдво.
Господар обгортає казани гранню зусібіч та додає ту, що перед тим вибрав. Далі затуляє піч. І так залишає страви пріти на ніч. Володимир розповідає, що колись отвір закривали домотканим мішком та навіть замащували глиною. Розмащують піч спозаранку, дістають казани і складають їх у хоромах (так на Покутті називаються сіни, тобто коридор). Щоб остигали повільніше, перед тим підлогу мостять дошками.
На Свят-Вечір, ще перед появою першої зірки на небі, готують усе для куті. Діти — Владислав, Назар та Євгенія — товчуть волоські горіхи, ґазда макогоном у макітрі розтирає ошпарений і набухлий мак (того дня його називають «насінням», щоб не наврочити урожай). Робота не з легких, адже треба розтерти до молочка. А вже господиня Анна додає запечену й вистуджену пшеницю, приправляє медом.
Тим часом господар заносить під стіл сіно, жмут його кладе й під домотканий обрус із кольорових стрічок, додає кілька гривень. Зверху — миски з дванадцятьма стравами. До тих, що з печі, тут ще вареники та менші їх брати — краплики з маком, вишнею.
Після спільної молитви молодший син Назар кукурікає під столом, «щоб кури неслися». Господар перший бере ложку куті з побажанням «дай, Боже, дочекати відтепер на рік».
«Після вечері традиційно ділилися святочними стравами із хресними батьками та родичами. Колядували в Попельниках на Свят-Вечір. Приміром, у сусідньому селі Джурів — на Різдво. Зазвичай перших пускають до хати хлопчиків. А далі вже долучаються й дівчатка. Ходять колядувати на церкву й братство, часом і жінки. Старші парубки колядують у дівчат. А після опівночі, коли вже знято табу на піст, великим гуртом ідуть до клубу на танці. Там жива музика — бубен, скрипка, цимбали. Тепер настала черга ґаздам. Звичайна справа, коли десь серед ночі колядники під будинком заводять «Нова радість стала», а господарі мають підтримати коляду. Пропустити гостя — велика неслава й образа на все село. Тож треба добре чатувати, щоб когось не проспати. Зате настрою, різдвяної радості та спогадів — на весь рік», — розповів Володимир Тимофійчук.
Івано-Франківська область.
Фото Анни ТИМОФІЙЧУК.
