Народний самодіяльний ансамбль села.
 


Староста Великого Лугу Іван Волощук (ліворуч) та директор сільського краєзнавчого музею Дмитро Люшненко, у чиєму приватному будинку й відкрито музей, який згодом переведуть у відремонтоване приміщення.

«Як світ складається з атомів, так історія будується з цеглинок. Кожне село — то цеглинка в історії нації. Її потрібно пізнавати і берегти». На цьому наголосив Микола Весельський, відкриваючи зустріч науковців Житомирського обласного краєзнавчого музею та інтелігенції Житомира із представниками громади села Великий Луг Пулинського району.

Сам Микола Весельський — людина в області авторитетна: його знають як науковця, котрий тричі побував в Антарктиді, та як відомого орнітолога. Тож увага до події в залі музею подвоїлася.

А ініціювала цю зустріч старший науковий працівник відділу досліджень музею Людмила Журавська. На Покрову її запросили до Великого Лугу на відкриття Музею історії села. Людмила Григорівна познайомилася із селом, із його людьми, закохалася в ту місцину і вирішила презентувати це все іншим...

Так було

Село Великий Луг розташоване на краю широкої низини, оточеної густими лісами. Село дуже давнє. Хоча перші письмові згадки про нього з’явилися лише 1793 року, але люди жили тут століттями раніше. Про це свідчать численні залишки древніх культур, знайдені на його околицях. І взагалі, вчені світу дедалі більше схиляються до того, що колискою слов’янства було саме українське Полісся. Тут і досі після Великодня запалюють дерев’яне колесо і котять його з гори, відтворюючи таким чином вогненний знак аріїв. Тож люди жили тут давно: працювали, ходили по цій землі босоніж, вбираючи її міць і любов до неї.

Прагнення захищати рідну землю сповна виявило себе в роки Другої світової війни. 73 воїни із села Великий Луг загинули в боях із фашистами; 89 живими повернулися додому; 23 були вивезені до Німеччини. Про це нагадують квіти біля пам’ятника та Музей історії села.

І нині в нас іде війна, хоч би як її називали: АТО чи Операція об’єднаних сил. І нині єдність України відстоює на сході 21 патріот із Великого Лугу.

А так — життя йшло, як життя. Щоби вистояти в лісах, потрібно мати велике працелюбство і потужну силу духу. Все це у селян Великого Лугу є. З давніх-давен вони розводили худобу, вирощували льон і виготовляли з нього дивовижної краси килими, скатерки, вишиванки. Пізніше навчилися доглядати ще й хміль — статистика свідчить, що майже 70% хмелю в колишньому Радянському Союзі вирощували саме на Житомирському Поліссі.

Любов до праці, до людей, до України проявлялися тут завжди. Та найбільший розвиток Великого Лугу припадає на 70—80 роки минулого століття. Тоді тут працювало одне з найпотужніших сільськогосподарських підприємств України, де тутешні селяни отримували найвищі надої, вирощували найбільші врожаї льону та хмелю. Один тільки характерний показник: у цьому не дуже великому селі тоді було вісім Героїв Соціалістичної

Праці: а це — найвища трудова відзнака колишнього Радянського Союзу. Одна з цих героїнь — Параска Григорівна Чухно — була депутатом двох скликань Верховної Ради Радянського Союзу. Крім того, ще 42 трудівники села отримали інші високі ордени, 142 — медалі різних номінацій.

Не тільки великою працелюбністю славен був Великий Луг, а й любов’ю до своєї землі, до дітей, до родини. Понад 40 жінок тут отримали звання «Мати-героїня» — мали по дванадцять, по дев’ять і по шестеро дітей. Цікавий факт: у 12 сім’ях тут народилися близнята.

Про це учасникам зібрання розповіли науковий працівник музею Людмила Журавська та краєзнавець із Великого Лугу, директор Музею історії села Дмитро Люшненко.

Написану поліщуком книгу читають у країнах Середньої Азії, Англії, Німеччині...

— Сім років свого життя я витратив на збирання цих фактів, — казав Дмитро Данилович. — Усі робочі дні просиджував в архівах, а вихідні — в бібліотеках, обласній науковій та в Києві, в бібліотеці імені Вернадського. Все зібране виклав у нещодавно виданій книзі з історії Великого Лугу. Тепер цю книгу читають і в Англії, і в Середній Азії, і в Мюнхені — хоча видана вона українською мовою. Та найбільше, крім нас, читають на Одещині, в селищі Іллінка. Колись наш місцевий поміщик, граф Іллінський, переселяв своїх кріпаків із Великого Лугу на землі Причорномор’я, щоби працювали і там. І нащадки тих переселенців свою прабатьківщину пам’ятають...

— Ох, і важко було писати цю книгу, — продовжував Дмитро Люшненко. — Адже ми пережили і голодомори, і репресії. Вивчаючи архівні матеріали, натрапляв на прізвища тих, хто здавав своїх односельчан. І думав: називати їх чи змовчати? Адже в селі живуть їхні нащадки. І, з одного боку, ті, хто здавав своїх, — чинив злочин. А з другого — хто зна: якби тоді так не вчинили — можливо б, і нащадків не було б: усю родину або розстріляли, або заслали до Сибіру...

Дмитро Люшненко подарував обласному краєзнавчому музеєві цю свою книгу та ще шматок залізної руди, що її видобували в селі 200 років тому.

Так є нині

Про те, як живе село нині, розповів Леонід Корзун, голова Курненської об’єднаної територіальної громади, до якої входить Великий Луг.

— Звичайно, після того як на початку 1990-х було знищено виробництво, села стали занепадати, — говорив Леонід Васильович. — У 80-х роках минулого століття у Великому Лузі було майже півтори тисячі жителів. У 2019-му зосталися лише 576. Але ми тримаємося, й будемо триматися. Бережемо школу — там нині навчається 111 учнів. А як же інакше? Якщо нема школи — немає й села. Нема України... Є також дитсадок, у якому 28 малюків...

Дяка долі, — продовжує Леонід Корзун, що ми утворили об’єднану територіальну громаду. Тепер зароблені нами гроші не йдуть кудись у центр, а залишаються в нас. Це — 40 мільйонів гривень річного бюджету. З них 30 дає держава на розвиток освіти, медицини і так далі, а 10 мільйонів заробляють наші фермери. Тож маємо змогу будувати дороги, розвивати школи, дитсадки, будинки культури...

Коли село занепадало, — з гіркотою згадує Леонід Васильович, — керівник хору, директор Будинку культури роботи не залишали, хоча їм платили 0,25% від маленької ставки, або й взагалі нічого не платили. То як же не підтримати їх сьогодні? Тим більше, що нині, коли ми йдемо в Європу,  одна з небагатьох сфер, де Україна може гідно показати себе, — то наша культура, наша українська пісня. Недарма ж кажуть, що 350 тисяч українських пісень та дум занесено до скарбниці світової культури. От хор села Великого Лугу витримав тяжкі часи і нині співає. Як же його не берегти?..

— Не берегти — не можна, — приєднується до розмови староста села Великого Лугу Іван Волощук. — Там співають моя дружина, моя теща, кума і дві племінниці. Якщо хор не підтримаємо — вони і їсти мені не дадуть, до дому не пустять, — жартує.

І справді, хор села Великого Лугу — явище особливе. Десь у 1980-х роках минулого століття там співали понад 100 чоловік, понад двадцять грали в інструментальному оркестрі. В ті часи цей колектив був не лише одним із найбільших сільських хорів України, а й одним із дуже майстерних. За що й отримав тоді звання народного.

Звісно, кількість хористів тепер значно зменшилася, але співаки свого вміння не втратили, звання народного зберегли. Невеликий виступ хору в обласному краєзнавчому музеї це підтвердив.

Колектив цікавий ще й тим, що й справді є ніби однією родиною: там професійно співають бабусі та внучки, мами і сестри, тітоньки та племінниці. Співають хористи пісні українські народні та сучасні, і — що дуже важливо — велику частину репертуару становлять слова і мелодії, записані в рідному селі від його старожилів: від жінки, яка в 96 років ще співала в хорі, від діда Данила, котрий знав десятки різних пісень, яких ніде більше не співають, та ще від багатьох сельчан. Пісенний вінок доповнюють твори, написані нині в сільському хорі.

— Ой, село кохане, моя юна мріє,

Розквітай весною, мов сади навкруг.

Ти — моя колиско, ти — моя надіє,

Милий серцю, рідний мій Великий Луг.

Усі присутні відповіли на це з щирим захопленням і бурхливими оплесками.

— Ми любимо українську пісню, — сказала автор тексту, керівник хору Раїса Люшненко, — і хочемо, щоби вона жила вічно!..

А як буде далі?

Далі розпочалася цікава дискусія між представниками громади села Великого Лугу та житомирськими науковцями і викладачами вищих навчальних закладів.

— Якими ви бачите дальші перспективи розвитку села? Чи потрібно, на ваш погляд, продавати землю? — запитали із залу. На що голова об’єднаної територіальної громади Леонід Корзун рішуче відповів:

— Землю продавати потрібно обов’язково — але тільки нашій рідній державі. Так, коли розпадалися колгоспи, людям пороздавали земельні паї, і селяни це сприйняли з ентузіазмом. Але час показав, що без потужної техніки з тими паями нічого не зробиш, а такої техніки селянські родини не мали. Тому родючі українські землі або позаростали бур’янами, або були роздані в оренду концернам — добре, якщо добросовісним, а не таким, що заради швидкого прибутку згодні отруїти хімією і землю, і людей...

— Справді так! — підтримали Леоніда Корзуна слухачі із залу. — От у моєму рідному селі віддали землю в оренду на 49 років якійсь зарубіжній фірмі. І вони засіяли все поле ріпаком. У Європі цю культуру вирощувати не можна, вона шкідлива. А для наших, тих, хто давав дозвіл, це нічого не означало. Тож тепер ріпак посипають хімією, половина людей у селі захворіла, багато хто — на онко. А до кінця строку оренди ще далеко. І як бути?..

— Саме тому землю продавати потрібно лише нашій державі, — наполягали і голова об’єднаної громади Леонід Корзун, і сільський староста Іван Волощук. — Нам потрібно відроджувати знищене тут виробництво. Потрібно, щоби колосилася нива, цвіли льони і пахло в літню спеку молодим хмелем. Щоби держава мала сучасну потужну техніку для обробітку наших земель. Щоби знов виросли переробні підприємства: сучасні льонокомбінати та хмелефабрики. Щоби знову потекли молочні ріки. І щоби харчові суміші для наших малюків виготовляли не з хімії, а з натуральних продуктів. Тільки тоді люди матимуть роботу і заробіток, а держава — прибуток. І не ходитиме з протягнутою рукою по зарубіжних фондах, а матиме належний авторитет. Ми знаємо, як це зробити. І докладемо зусиль, щоби так і було.

— А що ви плануєте робити з тими ділянками землі, де збереглися наші прадавні традиції? — запитала одна з працівників музею. — Якщо та ділянка буде продана чи віддана в оренду, новий власник може все те розрівняти бульдозером, щоби мати більше місця для посіву...

— У селі немає карти тих городищ і офіційних документів про їхнє значення. Допоможете нам з цим? — запитали сільські керівники працівників музею.

— Звичайно, все зробимо, щоб допомогти! — пролунала одностайна відповідь. — Разом із вами ми постараємося не позбавляти наших дітей і онуків нашої історії. Цеглинка до цеглинки — і виросте нова, щаслива Україна.

Треба тільки докласти до цього зусиль...

Людмила НАТИКАЧ, заслужений журналіст  України.

Житомирська область.

Фото Людмили ЖУРАВСЬКОЇ  і Олександра КОЛІСНОГО.