Урятований від смерті... вовчицею

Сьогодні капітан першого рангу Микола Дубровський живе в Сімферополі, де вийшов на пенсію. Але пам’ять дедалі частіше повертає ветерана в далекі сорокові. Там, на Сумщині, у роки війни та повоєнного лихоліття минули його дитинство і юність. Коли в жовтні 1941-го німці зайняли Суми, Колі Дубровському виповнилося вісім років. За завданням партії батько залишився на окупованій території, у тилу ворога. Група з 18 осіб улаштовувала диверсії на дорогах і залізничній станції, збирала інформацію, допомагала червоноармійцям, які потрапили в оточення, пробитися до партизанів Сидора Ковпака. До останнього, доки фашисти не вистежили підпільників, у їхньому будинку на вулиці Привокзальній, 32 була конспіративна квартира.

Колі Дубровському ледве виповнилося дев’ять років, коли його як найменшого і найспритнішого почали відправляти на бойові завдання. Хлопчик пробирався через лаз під колючим дротом на німецький склад, а радянські військовополонені, які там працювали, допомагали йому прикріпити на гумовому поясі під одягом по декілька боєприпасів. Їх він і носив партизанам. Улітку 1942 року такі вилазки були в нього майже щодня, а часом і двічі на день. Якось в ящиках замість снарядів Коля знайшов схожі на мило якісь рожеві брикети. «Мило тоді було дефіцитом, я вирішив захопити кілька брикетів для мами, думав, для прання знадобиться», — згадує з усмішкою Микола Федорович. А коли приніс їх додому, виявилося, що «милом» були толові шашки, які могли вибухнути будь-якої миті. «Пам’ятаю, мати ридала на грудях у батька: що ти робиш, дитину на неминучу загибель посилаєш! — згадує ветеран. — Але батько був непохитний, відповідав, що зараз уся країна в небезпеці, час такий». Потім Колю Дубровського посилали на німецький склад уже за цими шашками. Партизани використовували їх для диверсій на залізничних гілках Суми—Конотоп і Конотоп—Курськ.

На початку квітня 1943 року на хутір, де ховався Коля з молодшою сестрою Вірочкою і матір’ю Анастасією Артемівною, нагрянули поліцаї. Жінку з дітьми заштовхали до комори, яку обклали соломою і підпалили. «Йшов дрібний дощик, і мокра солома ніяк не хотіла розгоратися, але сильно диміла, — згадує Микола Федорович. — Цей дим і помітили партизани». На хуторі розпочався бій, і коли поліцаї відступили, сусідський дід Іван Ганабов виламав двері комори. «Мати схопила нас із сестрою за руки, і ми кинулися бігти що є духу. Зупинилися тільки за кілька кілометрів, на березі озера», — розповідає ветеран.

Біля води ріс старезний дуб, а у величезному дуплі біля самого коріння дерева скавучали троє вовченят. Анастасія Артемівна віднесла вовченят у копицю соломи, що стояла неподалік, дітей сховала в дуплі, а сама подалася шукати човен. «Було страшно, — згадує Микола Федорович. — Ми з сестричкою боялися, що прийде вовчиця — і нам кінець. Але мама сказала: нам нічого боятися, вовчиця відчує своїх щенят у копиці й піде туди». У нестерпному очікуванні діти провели кілька годин, як раптом побачили двох поліцаїв і німця з вівчаркою. Собака йшов по їхньому сліду просто до дуба.

І ось, коли здавалося, що кінець уже невідворотний, сталося щось незвичайне.

«Мама мала рацію, — немов дивлячись у минуле, розповідає ветеран. — Вовчиця і справді знайшла своїх дітей у копиці, та так, що ми із сестрою й не помітили, як вона туди пробралася, і ховалася з ними там». Коли фашисти наблизилися, звір, відчувши собаку, несподівано кинувся на вівчарку. Собака і вовк сплелися в смертельному двобої просто під ногами поліцаїв. Цієї миті німець чогось вирішив підійти ближче до копиці, й вовчиця, залишивши вівчарку, кинулася на нього. Поліцаї зчинили безладну стрілянину, вбивши і собаку, і звіра, але без вівчарки вийти на слід утікачів вони вже не могли.

Так, за велінням долі, вовчиця врятувала Колю Дубровського і його сестру Віру від неминучої загибелі. Потім хлопчик дізнався, що їхня мама була вже близько й теж бачила цю сцену. Якби не вовчиця, яка випередила її, вона також точно так само кинулася б рятувати своїх дітей ціною власного життя.

На початку осені 1943 року в їхнє село увійшли передові частини Червоної Армії. Німці відступали, поспіхом спалюючи врожай дозрілої пшениці. Зате будинок Дубровських у рідний Червонівці вцілів, хоча і з вибитими шибками та дверима. За участь в антифашистському опорі червоноармійці передали родині партизана теличку та козу. Батько не дожив до цього дня. Після двох місяців катувань, 24 липня 1943-го, фашисти стратили його, закопавши живцем. Йому було 36 років. Іменем Федора Дубровського в Сумах названо вулицю.

А після війни Коля Дубровський пішов до школи. Семирічку закінчив за шість років, змінивши за цей час п’ять шкіл. В одній з них — у Тернах, його вчителькою математики була мама майбутнього Президента України Варвара Тимофіївна Ющенко. Педагоги рано помітили неординарні здібності хлопчика до точних наук і його феноменальну пам’ять і направили Миколу до школи для обдарованих дітей при Новосибірському академмістечку. Але вчитися там йому не судилося. Через місяць приїхав його старший двоюрідний брат, який вже служив на флоті, і забрав Миколу в Ленінград, вступати до Вищого військово-морського інженерного училища ім. Дзержинського.

Співбесіду з абітурієнтом Дубровським проводив сам професор Анатолій Патрашев, який уже тоді був одним з батьків-засновників радянського підводного флоту. «У тебе — дві кулі одного об’єму, однієї ваги, однакового кольору, але одна буде золотою, а друга — срібною. Як дізнаєшся, яка з них золота, а яка — ні?» Я кажу: «За питомою теплоємністю. Покладу їх на лід, під срібною кулею лунка розтане швидше, але буде неглибока, а під золотою лід танутиме повільніше, але вона опуститься глибше», — з усмішкою згадує іспит Микола Федорович. «Добре, а якщо ти в пустелі, немає там льоду», — не вгавав професор. «Тоді знайду схил і пущу обидві кулі. Золота скотиться швидше». В академію М. Дубровського прийняли.

Потім була служба на Далекому Сході, де молодого офіцера помітив майбутній міністр оборони СРСР Дмитро Устинов. А в той час він був заступником голови Ради міністрів СРСР і керував комісією з військово-промислових питань. Помітив і призначив секретарем держкомісії з прийому на бойове чергування новітнього надсекретного корабля, що отримав серед військових моряків прізвисько «Золота рибка». «Так його назвали через те, що кожен кілограм цього корабля коштував країні дорожче, ніж кілограм золота», — пояснює Микола Федорович.

Між наддержавами розгоралася гонка озброєнь, і новітній тральщик мав убезпечити радянські бойові кораблі на воді й під водою, виявляючи будь-які цілі. Тоді, на початку 1960-х, його корпус робили з дерева, а все начиння було з немагнітних матеріалів. Напередодні нового 1964 року корабель проекту «257 ДМ» держкомісія прийняла в дослідну експлуатацію.

«Золота рибка» все-таки виконала єдине бажання Миколи Федоровича — з Далекого Сходу його перевели служити в рідну Україну, де він зміцнював оборонну промисловість країни спочатку на Закарпатті, а потім — у Криму. Цього року ветеранові виповнилося 80 літ. У нього є син і дочка, троє онуків і правнук. Старший онук Юрій — успішний програміст, живе і працює в канадському Торонто. «Успадкував мої математичні здібності», — з гордістю каже дід. Правнук Сашко вже розмовляє чотирма мовами. Нині йому вісім років, рівно стільки, скільки було Миколі Федоровичу, коли його дитинство обірвала війна. Про неї правнук знає з розповідей прадіда.