Ця історія, що почалася 2005 року і досі триває, нагадує бразильський серіал. Але вона ще раз підтверджує, що в житті немає нічого неможливого. І якщо чогось дуже прагнеш — воно обов’язково здійсниться.

Антоніо

Ще за часів СРСР кубинець Антоніо Перес за програмою обміну приїхав до Баку здобувати освіту в політехнічному інституті. Їх тоді в Союзі було близько десяти тисяч молодих посланників острова Свободи. Антоніо був дуже активним студентом — успішно навчався, був старостою групи, займався фехтуванням і взагалі був «хлопцем, що пробиває лід». Наприклад, замість однієї дипломної роботи написав три й розробив проект автомийки з пропускною спроможністю 60 автомобілів на добу. У ті часи це було дуже круто! Про такого завидного нареченого мріяла не одна дівчина, але Антоніо віддав своє серце Марині. Вони познайомилися на секції фехтування. Спочатку їх об’єднало захоплення, а потім обоє зрозуміли, що розстатися вже не зможуть. Хоча мама й писала йому: «Приїзди, синку, на тебе в Гавані чекає квартира», він віддав перевагу іншому. Йому дорогі були журнальний столик і магнітофон, які купив на зароблені ще студентом гроші, але головне, що тримало його на чужій землі, — це Марина. У Баку вони прожили чотири роки, а потім трагедія Нагорного Карабаху змінила всі плани на майбутнє. Батьки Марини виїхали до Луганської області й оселилися в сільській місцевості. «Приїздіть, тут добре, спокійно. Та й разом жити легше», — писали вони в листах. Подумали Антоніо та Марина, зважили всі «за» і «проти» і поїхали на схід України.

Надія

Надя родом із села Новооленівка Костянтинівського району Донецької області. Свого часу вона поїхала до Одеси навчатися в кулінарному технікумі й закохалася там у молодого моряка-кубинця. Коли зрозуміла, що в неї буде дитина, зраділа, адже вона була від коханої людини, за якою вона готова була їхати на край світу. І поїхала. Але на Кубі в них життя не склалося. Чоловік виявився гультяєм і безвідповідальною людиною, якщо не сказати більше. Через півроку він залишив її в маленькій однокімнатній квартирі разом з дитиною на руках і своїм молодшим братом Ернесто. Надя не знала іспанської мови, не мала роботи, засобів до існування... Інша б розкисла, опустила руки, але Надя цього собі не дозволяла, тому що в неї була дуже сильна мотивація — син Давид. Щоб прогодувати родину, почала працювати в монастирі, доглядала за старими. Бачачи її ретельність, Господь Бог у нагороду подарував їй зустріч з Мігелем Коліно. Він був художником-реставратором, і як творча людина зумів розгледіти чисту душу слов’янської дівчини, її працьовитість і вірність. Мігель залікував її рани.

Зустріч

На своїй батьківщині Антоніо буває часто. Тут, до речі, коріння його нинішнього бізнесу. Мама кубинця, вийшовши на пенсію, зайнялася приватним підприємництвом і відкрила маленьке кафе. Коли Антоніо бував у Гавані й пригощався маминими кексиками, завжди захоплювався їхнім смаком. А потім одного разу подумав: а чому б не відкрити їхнє виробництво у себе, в Луганській області? І відкрив. Сьогодні невеликий кондитерський цех у селі Білому — це його бізнес.

Якось під час чергового свого візиту до батьків мама познайомила його зі своїм приятелем. Луїс працював податковим інспектором і добре знав жителів району Гавани, де жили батьки Антоніо. Він і розповів про жінку на ім’я Надія, що колись жила в Україні, а двадцять років тому опинилася на Кубі. «Землячка», — усміхнувся Антоніо, — познайомте мене з нею». Коли він її побачив і поговорив з нею, одразу зрозумів, що Бог просто поміняв їх місцями. Історія Надії була дуже сумна. За минулі двадцять років жінка зовсім втратила зв’язок з рідними. Вона не знала, чи живий батько, де її сестри і брат, чи живе хтось у рідному домі... Надія не раз пробувала знайти родичів, але не знала, як це зробити за тисячі кілометрів від батьківщини. Історія Наді зачепила Антоніо, і він запропонував їй свою допомогу.

На прохання Надії йому належало знайти село Новооленівка в Донецькій області, і щоб Антоніо мав якісь орієнтири, Надія намалювала йому приблизне розташування колишнього хутора, що знаходився колись між Костянтинівкою і Червоноармійськом. Родичів Наді Улько Антоніо спочатку шукав за допомогою офіційних джерел — через міліцію, міські й селищні ради. Поки він звертався до архівів і перегортав будинкові книги, Надя в Гавані відвідувала його батьків і доглядала за ними. Зв’язок вони не втрачали, однак потішити Надію тривалий час не було чим. Але оскільки Антоніо був «хлопцем, що пробиває лід», то він продовжував пошуки. Купив одного разу карту Донецької області, взяв камеру й поїхав на пошуки хутора, що вже зник з географічної мапи.

Пошуки

Він знайшов цю Новооленівку. Точніше, те, що від неї залишилося. Другий раз йому пощастило, коли зустрів жінку похилого віку, і та згадала родину Улько. Правда, одразу засмутила: будинок їх розвалився, куди всі поділися — не знає. Зовсім, було, засмутився Антоніо, але бабуся раптом згадала, що неподалік живе медсестра, котра колись лікувала багатодітну родину Улько. Нарешті якась зачіпка! Як розповіла колишня медсестра, діти Улько вже давно роз’їхалися. Одна сестра сьогодні живе в Мурманську, друга — у Тольятті, брат — десь у Москві на заробітках, ще дві сестри живуть у Донецькій області й одна з них мешкає неподалік — у Димитрові. Однак ні адреси, ні телефону, ні прізвища по чоловіку жінка не знала.

Але Антоніо знайшов Антоніну. Жінка довго не могла повірити, що ця людина не слов’янської зовнішності й вимовою з акцентом, прийшла з гарними звістками, стверджуючи, що знає її зниклу двадцять років тому сестру. «Ви мене розігруєте?» — заглядаючи в очі несподіваному гостеві, запитувала Антоніна. «Та ось же аркуш, де Надя написала всі імена своїх сестер! Упізнаєте почерк?» — пред’явив останній аргумент Антоніо. І жінка розплакалася...

Їхню зустріч і звернення сестри до сестри Антоніо записав на камеру. До себе в Біле повертався з особливим настроєм. Це було не просто задоволення від добре виконаної роботи. Це було схоже на щастя.

...До Гавани він прилетів уночі. Ще на аеродромі не зміг впоратися з емоціями й поїхав не додому, до батьків, а до Надії. Його нічний дзвінок розтривожив Мігеля, але побачивши сяючі очі Антоніо, він одразу зрозумів, що гість прибув з гарними звістками. Так сталося, що Надя в цей час хворіла на малярію й її мучила висока температура. Але почувши голос Антоніо, вона одразу спустилася з другого поверху. «Антоніо! — з надією в голосі запитувала вона. — Ти їх знайшов?» «Знайшов, знайшов і привіз тобі привіт від родичів». До самого ранку вони дивилися записи, перекручуючи їх знову й знову. На знак своєї великої подяки Мігель подарував Антоніо фігурку Христа з червоного дерева.

Український кубинець і кубинська українка

На батьківщину Надя змогла приїхати в 2009 році. Вона небагата людина, робота менеджером не дає великого заробітку, тому на довгий переліт з Куби до Донецька довелося збирати гроші. Вдалося зібрати всіх сестер — Валентину, Галину, Олену, Антоніну, крім брата. Вийшло так, що виїхавши на заробітки до Москви, Геннадій втратив свого українського паспорта. Як правило, так вчиняють із заробітчанами, щоб закабалити їх ще більше. Відсутність документа позбавляло можливості пересування через кордон. Надя була дуже засмучена. Залишаючи Україну, вона простягнула Антоніо останні 50 доларів і попросила передати ці гроші братові для оформлення нового паспорта. Але Антоніо грошей не взяв. «Надю, — сказав він. — Вони тобі ще знадобляться, а Гені я сам допоможу». Він знайшов час, щоб поїхати до Москви й зустрітися з Геннадієм. Розповів історію дружби з Надією, показав фотографії зустрічі сестер. Геннадій не міг стримати сліз...

Останній тиждень свого перебування в Україні Надія провела в гостях у Антоніо. Вони багато щиро говорили. «Ти хочеш повернутися додому?» — запитав її Антоніо. «Ні, — сумно відповіла Надія. — Тепер Куба — моя батьківщина. Там мій дім, робота, родина. А тут у мене нічого немає». Антоніо її зрозумів. Коли в нього, буває, запитують, чи не хотів би він повернутися на Кубу, він дає схожу відповідь: «Тепер Україна — моя батьківщина». Мабуть, Бог справді поміняв їх місцями.

Луганськ.

Антоніо Перес зі своєю дружиною Мариною.

Фото із сімейного архіву Антоніо Перес. 

ДО РЕЧІ

За інформацією Антоніо, у Луганську проживає близько 50 етнічних кубинців, а в Лутугинському районі — три.

Від першоЇ особи

«Мій син Олександр народився в Гавані, але живе в Луганській області й не говорить іспанською мовою. А син Надії Давид народився в Одесі, але не знає російської. У наших дітей теж дзеркально перевернені долі».