Про діячів Української Центральної Ради є досить поширена думка: мовляв, вони були проти створення власної армії, і за цю легковажність мусили розплачуватися гімназисти і студенти під Крутами в січні 1918 року, коли почався перший наступ московських більшовиків на Україну.

В основі своїй думка слушна, а в деталях — вимагає уточнення. Тодішні очільники України були не проти створення армії, їм ішлося про ідею армії нового типу. Якого саме? Відповісти на це запитання допоможе тогочасна військова періодика, що зберігається у фондах Книжкової палати України.

Понад століття тому Україна перебувала в ситуації «розбудови армії з нуля».

Інституалізація влади Української Центральної Ради, утворення Генерального Секретаріату з посадою генсека з військових справ загалом передбачали розбудову власної армії. Однак соціал-демократичні переконання політиків заперечували необхідність утворення регулярної армії. Через те у проголошеній 7 листопада 1917 року Українській Народній Республіці міцних збройних сил створено так і не було, а Київ від наступу більшовиків пішли захищати гімназисти.

Отож Голова Центральної Ради М. Грушевський і Голова Ра-ди Народних Міністрів В. Голубович вирішили компенсувати відсутність власних збройних сил запрошенням в Україну німецько-австрійських військ. Утім, «вдячні союзники», прийшовши в Україну, вигнали звідси не тільки більшовиків, а й хлібосольних господарів — 29 квітня 1918 року в Києві з ініціативи німецького генштабу відбувся державний переворот, який скинув владу УЦР на чолі з М. Грушевським.

Короткий (березень-квітень 1918 року) другий період правління Центральної Ради позначився появою вельми оригінальних ідей щодо створення збройних сил України. Вочевидь, керманичі Української революції 1917 року нарешті усвідомили свої прорахунки.

Підтвердженням цих змін стала поява, по суті, першого в українській історії військового періодичного видання — журналу «Військово-науковий вісник Генерального Штабу УНР». За правління УЦР вийшов тільки перший номер цього журналу. Але він існував і за гетьманату Скоропадського — скоротили лише його назву. Другий номер журналу під назвою «Військово-науковий вісник Генерального Штабу» (на знімку) зберіг формат, контент і навіть символіку свого попередника — на титульних сторінках обох журналів уміщено Герб України роботи Георгія Нарбута, на якому одночасно зображено і озброєного козака, і тризуб.

Журнал видавався у друкарні Генерального штабу Української Народної Республіки (колишнього штабу Київського військового округу), яка розміщувалася в будинку № 11 по вулиці Банковій.

Розпочинаючи видання журналу, редакція наголосила на тому, що «Вісник...» є безпартійним органом, об’єднує всі партії і тому «не буде торкатися питань внутрішньої політики». Постійними відділами журналу були: офіційний (де оприлюднювали накази і розпорядження); хронікальний (висвітлення нагальних питань української армії і флоту); закордонний (огляд закордонного досвіду); бібліографічний (огляд періодичних видань з військової тематики українською та іншими мовами); відділ військово-технічних новин; відділ листів.

Цікаво, що Гетьманат Павла Скоропадського не тільки продовжив видавати заснований республіканцями журнал, а й солідаризувався з ідеями, що були висловлені противниками-попередниками з приводу утворення української армії. Узагалі, того-часних вітчизняних політиків захопила швейцарська модель державної оборони, на основі якої було розроблено систему місцевого поповнення армійських лав. Популяризатором цієї програми на сторінках «Військово-наукового вісника...» і за правління Центральної Ради, і за влади П. Скоропадського був М. Мамонтів. Перетворення військової справи на загальнонародну відстоював прибічник гетьманату І. Смольянинів.

Організацією громадського життя у Швейцарії свого часу цікавився видатний український мислитель Михайло Драгоманов. Швейцарську модель захисту держави він вважав доцільною з точки зору раціонального використання держбюджету, адже Швейцарія не утримує постійне військо, а спирається на озброєний народ: на кожного громадянина відводиться 175 франків на рік, що, за підрахунками Драгоманова, дорівнювало 65 карбованцям (станом на кінець ХІХ століття). До того ж військова служба здійснюється шляхом проведення тимчасових навчань, що, безумовно, зручно для призовників і малозатратно для держави.

Висновки Драгоманова використали і розбудовники армії УНР. Оновлене військове відомство УНР у березні 1918 року підкреслювало необхідність «в найкоротший строк наспіх розробити надзвичайно складне питання організації української народної армії». Розмови про те, що Україна не потребує регулярного війська, а вдовольниться лише нечисленною міліцією, яка ловить розбійників і грабіжників, були названі «ворожими до українського народу».

Програма розбудови української армії ґрунтувалася на традиціях давньоруського ополчення та на передовому європейському досвіді, а саме: швейцарській моделі оборони держави. Тогочасні теоретики відкидали ідею кількарічної строкової служби, коли робітника і селянина гнали за тисячу верст і замикали в казармі, відсторонюючи їх від звичної роботи. На думку військових діячів УНР, до нового українського війська мусили записуватися усі без винятку громадяни УНР. Місцева система поповнення його передбачала, що кожен громадянин проходить короткий курс навчання у своїм повіті, фактично неподалік від своєї хати, а раз на три-чотири роки бере участь у військових маневрах у своїй же місцевості. Як зазначав М. Мамонтів, така система значно економить державні кошти, полегшує процес військового навчання, а головне — що військові з’єднання, складені із земляків, є міцними, найбільш згуртованими у захисті як малої батьківщини, так і всієї України.

Вагомою перевагою такої системи комплектації армії було названо «постійний зв’язок армії і населення, зручність служби «у себе вдома», зв’язок начальника зі своїми козаками, швидкість і простота мобілізації, зменшення видатків на утримання армії і таке інше». За підрахунками розробників програми, Україна щороку мала б 312 тисяч призивних осіб, що при 30 строках служби, як у Швейцарії, давало б 9 мільйонів 360 тисяч осіб, навчених військової справи і військовозобов’язаних своїй державі і народу.

Програма передбачала рівні права козаків у ранговому підвищенні — підставою для останнього мають бути лише «особисті заслуги, здобута освіта і бойовий досвід».

Задля втілення швейцарської моделі оборони на українських теренах, на думку тогочасних теоретиків, треба одночасно рухатися у двох напрямах: 1) забезпечувати обов’язкову загальну народну освіту; 2) забезпечувати загальну позапризовну військову підготовку населення. Реалізуючи останнє, треба розвивати мережу військово-спортивних товариств.

Керівництво Генштабу УНР зазначало, що у справі організації армії «усе приходиться починати з самого початку»: формувати штатний розпис піших та кінних полків, легкої, гаубичної і важкої артилерійських батарей; складати схеми розміщення війська, комплектування штабів і установ; складати інструкції командирам корпусів з обрахунку і призову новобранців; утворювати посади губернських і повітових комендантів з необхідним штатом співробітників; збирати статистичні відомості щодо призовників; рахувати кількість коней і возів.

При Генеральному штабі УНР почала діяти комісія, яка займалася підготовкою україномовних підручників, статутів, положень, укладених «по зразку закордонних видань і з урахуванням досвіду сучасної війни».

Істотною новацією армійського будівництва стало одночасне функціонування Головного і Генерального штабів УНР. Якщо останній опікувався військовими діями, то Головний штаб готував кадровий склад армії, зокрема, збирав для нової української армії старшинський (офіцерський) склад. Важливим завданням Головного штабу було вироблення «проекту нових умов проходження служби відповідно до нового укладу військового життя в Україні».

Обов’язком Головного штабу був контроль за рухом особового складу: спеціальне управління відстежувало призначення та звільнення військовослужбовців, їх відрядження до інструкторських шкіл тощо. На момент виходу першого числа «Вісника...» співробітники штабу почали укладати докладний алфавітний список — довідник з особового складу. Окрім того, у складі установи діяло пенсійне управління, яке опікувалося встановленням пенсій самим військовослужбовцям та призначало пенсії й одноразові допомоги їхнім родинам.

Отже, розбудова національної армії стала ключовим сегментом державного будівництва в постреволюційній Україні столітньої давнини. Учасники процесу запропонували чимало цікавих і економічно обґрунтованих ідей.

Але Історія не захотіла чекати, поки ці ідеї буде втілено в життя.

Лариса ДОЯР, старший науковий співробітник Книжкової палати України.