Рустем УМЄРОВ, секретар Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополь, національних меншин і міжнаціональних відносин (фракція «Голос»):

— 20 лютого 2014 року найважливіше було в Криму — зробити заяви, і не тільки від певних осіб, а й від інституцій. 25-го Меджліс ухвалив рішення, а 26-го попросив жителів зібратися під будівлею Верховної Ради АРК для того, щоб не дати можливості провести сесію й референдум щодо сепаратизму. Тому що тоді на порядку денному було два питання: про політичну ситуацію в Криму й, здається, звіт Кабінету Міністрів перед Верховною Радою АРК. І 26 лютого досить багато людей вийшло, щоб не провести (референдум. — Ред.), а потім вийшли проросійськи налаштовані люди, проукраїнськи налаштовані теж стояли. Десь о 15-й годині мала розпочатися нарада, але коли почалися зіткнення, Верховна Рада вся розбіглася, багато хто з депутатів пішов.

Для мене в той час було важливо, щоб хтось виходив і анонсував щось, усі боялися, думаючи: щось скажу, а в Києві не зрозуміють, тут не зрозуміють. І тоді Меджліс прийняв публічну заяву, що він проти сепаратизму, за територіальну цілісність і попросив скликати прибічників територіальної цілісності під будівлю Верховної Ради Криму.

Коли стверджують, що тоді це були тільки кримські татари — це маніпуляції. Хочу повернутися в 2014 рік і сказати: хто зробив публічну заяву за територіальну цілісність як інституцію? Інституціоналізація державності дуже важлива. Так, злагоджено вийшли кримські татари, лояльні громадяни за територіальну цілісність і закликали жителів Криму інших національностей приєднатися. І потім мешканці Криму приєдналися. Але переважно це були кримські татари.

Я не вважаю, що треба казати: «необхідно повернути Крим до порядку денного», ми завжди є на порядку денному. Актуалізація питання Криму повинна бути в політичному, дипломатичному дискурсі. Крим або окупована територія — це питання національної безпеки, територіальної цілісності. Ми повинні насамперед самі себе поважати, щоб наші партнери поважали. Ми постійно моніторимо права людини в Криму, порушуємо ці питання в комітеті, у Верховній Раді, Парламентській асамблеї Ради Європи, ООН, Організації ісламського співробітництва тощо.

Ахтем ЧИЙГОЗ, голова підкомітету з питань етнополітики, прав корінних народів та національних меншин Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополь, національних меншин і міжнаціональних відносин (фракція «Європейська солідарність»):

— На той період у Севастополі уже всі організаційні моменти з відторгнення від України було проведено за активною участю російських військ і не тільки тих, які згідно з договором з Україною базувалися тут. Це була і приватна військова компанія Вагнера, і всілякі козацькі підрозділи з території Росії, з Кубані. І на блокпостах по периметру севастопольського регіону стояли «феески» і на них патрулювали професійні російські підрозділи військ, вони були в чорному одязі. Водночас по всьому Криму пересувалися колони російських військ Чорноморського флоту. А основні події відбувалися з 20 по 27 лютого на території всього Криму. Константинов, на той період голова Верховної Ради Криму, виїжджав до Москви й проводив там консультації з керівництвом. Потім готувалося те нещасливе засідання Верховної Ради Криму, де вони повинні були прийняти політичне рішення про «допомогу» з боку Путіна, Російської Федерації. Ми, Меджліс кримськотатарського народу, 25 числа ввечері зібралися й прийняли звернення щодо проведення пікету-мітингу біля Верховної Ради Криму. І це була єдина політична сила, яка в той період приймала такі рішення, метою яких було протидіяти будь-яким процесам сепаратизму з боку державних органів Криму на той період.

Росія трактує як кримінальну справу «26 лютого», фігурантом якої став я сам як організатор тих мітингів. Я був засуджений до 8 років і 3 роки провів у в’язниці в Сімферополі. Мені багато чого пропонували, але я не приймав жодних пропозицій. Ще добре пам’ятаю дії тодішньої влади в Криму, яка повинна була представляти Україну, але представляла здебільшого державу-окупанта — Росію. Наприклад, на той період прем’єр-міністр Могильов, у якого були повноваження розпочати низку дій з координації всіх силових структур, фактично виконав незаконне рішення уже не Верховної Ради Криму — адже 27 лютого 2014 року ця сесія відбувалася під автоматами спецпідрозділів Росії, які ввійшли в ніч із 26-го на 27-ме. Тобто 26-го ми не дали провести цю сесію, були зіткнення, були організовано привезені на подвір’я будівлі Верховної Ради Криму сотні російських представників, у т. ч. і згідно з матеріалами моєї справи, — приватна військова компанія Вагнера, кубанське козацтво, місцеві сепаратисти, очолювані

Аксьоновим, російська громада Криму — з’їхалися й намагалися забезпечити проведення цих політичних рішень Верховною Радою Криму. Ми, у т. ч. фізично, протидіяли цьому, а Могильов уже 27 числа після захоплення всіх адміністративних установ Криму спецпідрозділами Росії чомусь вирішив, що йому потрібно виконати незаконні рішення незаконного об’єднання колишніх депутатів Верховної Ради Криму й подав у відставку добровільно.

Ніхто й досі не знає, і в тривалому судовому розгляді моєї справи ми також не могли добитися ані протоколів того засідання, ані кворумів, ані реєстраційних листів, які підтверджують, що таке засідання депутатів відбулося.

Але Могильов вирішив, що він його виконав, і, на моє глибоке переконання, сприяв своїми діями узаконенню й просуванню окупації в Криму.

Сьогодні маємо говорити не про повернення, а про визволення Криму, що передбачає інший набір механізмів та інструментів.

Єлизавета БОГУЦЬКА, член Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики (фракція «Слуга народу»):

— Я б не фіксувалася саме на цьому дні — 20 лютого, адже події розвивалися не миттєво, не одразу в один день увійшов Путін, не одразу окупував Крим. Фактично це було розтягнуто в часі, і вже з 20-го числа по 27-е — тоді вже до Верховної Ради Криму вночі пройшли бойовики російські, ГРУ та ФСБ, і вони окупували усередині саму Верховну Раду й Кабінет Міністрів, наш — кримський. І відтоді почалися активні дії з вторгнення в Крим російських військових і окупації Криму.

Я тоді жила в Сімферополі. Передумови того, що станеться, були набагато раніше 20 лютого, десь ще з листопада, грудня. І в нас, кримчан, єдиним інструментом був тоді Фейсбук і соціальні мережі, через які ми били на сполох. Водночас ми розуміли, що в Києві триває Майдан, але вся ця проросійська ситуація в Криму, що нагніталася, мало кого цікавила в Києві тоді. І коли це все почалося в Криму, Київ не зрозумів, що там відбувається. Не тільки Київ, а громадяни України. Влада якраз добре розуміла й ховалася за всіма майданівськими подіями, тому активно не брала участі. У мене взагалі відчуття таке, як у прислів’ї: «Синку, не бійся, що тебе ворог завоює, тебе свої продадуть». У багатьох кримчан була деяка впевненість, що нас просто продали, подарували, здали Путіну. Путін заходив у Крим не в одну мить — це спочатку були такі тихі кроки, наміри. І коли не було жодного активного опору безпосередньо в Криму, і українська влада нічого не робила для того, щоб активізувати опір, Путін дедалі зухваліше й інтенсивніше почав заходити. Аж до 27 числа, коли вже справді розпочалися активні російські воєнні дії в Криму. 

У вересні 2014 року мене заарештували за мою проукраїнську позицію. Але ж не тільки я така: було багато людей, які не прийняли Росію, і зараз живуть у Криму, до речі, досить велика кількість проукраїнськи налаштованих громадян, яким не подобається все, що там відбувається, політично. Економічно складно сказати, краще чи гірше, приблизно так само, як було за України. Але політично стало гірше, і це оцінюють навіть багато тих, хто голосував за Росію. Вони очікували пирогів з маком, а одержали залежані сухарики.

В односторонньому порядку повернути Крим неможливо. Адже всі активні дії, які були потрібні від української влади, треба було проводити тоді, коли все це починалося. Зараз, коли шість років окупації Криму, анексії, коли усередині Криму діє російська юрисдикція, в односторонньому порядку Україна не зможе зробити нічого. Єдине, що не можна категорично робити українській владі, — вестися на всі провокаційні закидання вудок з боку Росії, мовляв, дайте нам воду, тоді ми підемо з Донбасу, або віддайте нам повністю Азовське море разом з українським узбережжям... На це вестися в жодному разі не можна, тому що вони нікуди не підуть, не подінуться нікуди із Криму. Питання з водою має бути тільки в одному ключі: повертається Крим — до Криму подається вода. А все інше — це санкції. Вони повинні бути, не можуть зніматися, поки Крим не повернеться в Україну.