Роман та Анна Микитюки (в центрі) з дочками, зятями і внуками.

Про добрі справи депутата обласної ради Романа МИКИТЮКА, члена постійної комісії з питань міжнародного співробітництва, зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій багато начувся від його земляків з Турійського району. Захотілося побачити, який вигляд має і що робить депутат поза сесійним залом.

Люби свій край

Уже з перших хвилин перебування у Турійську зрозумів, що Роман Микитюк —фігура у районі помітна і як бізнесмен, і як депутат.

— У нас з Романом Володимировичем повна взаємодія і як з депутатом облради, і як з бізнесменом, — розповідає селищний голова Турійська Олексій Безсмертний. — На рівні обласної ради є лобіювання інтересів громади.

За шість років, як він є депутатом, ми за його підтримки відремонтували приміщення і привели до порядку території дитячих дошкільних закладів «Сонечко» і «Дзвіночок». Обидва робилися за умов співфінансування з державним і обласним бюджетами. Плюс його спонсорська допомога, як мецената. Або взяти школу, де він колись навчався. У минулому сіре, малопривітне приміщення не впізнати. Пофарбований у яскраві кольори фасад, утеплений дах. А на подвір’ї повноформатне футбольне поле зі штучним покриттям, баскетбольний майданчик із синтетичним мощенням, тренажерна зона. Попід самими стінами навчального закладу — ігровий майданчик для найменших школярів. Усе це зроблено за кошти Державного фонду регіонального розвитку за пайової  участі місцевого бюджету. А домігся їх виділення, допоміг реалізувати проект саме Роман Микитюк. У Турійську раніше було три чи навіть чотири череди корів, до 200 голів, не менше. Люди перестали їх тримати — і ті місця, де раніше випасали корів, почали заростати чагарниками. А це майже центр Турійська (тільки там низина). Ми почистили це місце, облаштували ставок, набережну, збудували оригінальну сцену. Це задумка голови районної ради Ольги Черен, а втілювали вже разом із Романом Володимировичем. За його кошти в лютому встановили пам’ятник загиблим воїнам-афганцям, а ще раніше — монумент землякам, які віддали своє життя за незалежність України. Мені добре працювати, коли поруч є такий помічник і меценат. 

У Радовичі у пошуках радості

Для зустрічі ми з Романом Микитюком вибрали суботу, день нібито вільний. Але не в таких ділових людей, як мій співрозмовник. Масштаби його багатогалузевого господарства просто вражають.

За кілька годин ми встигли побувати на пекарні «Хлібний край» в селі Соловичі, яка забезпечує хлібобулочними виробами понад сто магазинів області, на будівельному підприємстві, яке спеціалізується на складанні будинків з дерев’яних брусів, асфальтовому заводі, оглянути готельно-ресторанний комплекс «Турійське подвір’я» у мальовничому лісовому масиві, оленячу ферму майже на 300 голів, осяяну ілюмінацією «Садибу Михайла Морозка» (щось на кшталт осідку Санта Клауса в Лапландії). По- справжньому шокували Музей ретроавтомобілів та реплікарів. У двох величезних ангарах зібрана техніка починаючи з довоєнних часів і ще старіші кінні карети.

Експонати на колесах використовували навіть для зйомки художнього фільму «Червоний. Без лінії фронту» (автор сценарію Андрій Кокотюха, головний режисер Тарас Ткаченко). Поруч із ангарами — діюча злітна смуга для малої авіації.

А село Радовичі (яка красива назва!), взагалі здивувало своєю унікальністю. Тут на невеликому клаптику землі розташовані старовинний православний храм, Музей села, корчма-музей «Пилипова хата», споруджений ще понад півстоліття тому Будинок культури з прекрасно умебльованим глядацьким залом, розкішними шторами і кінозалом для перегляду фільмів у 3D-форматі, теплою затишною бібліотекою з новинками літератури.

Фіналом нашої поїздки стало відвідування суперсучасної молочної ферми в Радовичах із доїльним залом на 16 корів.

Читачів напевно вже втомив сам процес перерахування всіх цих об’єктів. Але скажу, що це ще не все. Величезне господарство, яким опікується Роман Микитюк, включає ще елеватор, комбікормовий завод, потужну свиноферму, мисливське підприємство «Веста-М». Усі ці заклади, окрім Будинку культури і бібліотеки (хоча і вони стали такими завдяки старанням мого співрозмовника), створені Романом Микитюком. На них працює понад 600 чоловік.

Завжди разом дивляться українські фільми

Масштаби діяльності Романа Микитюка вражають. Цікавлюся, чи залишається у нього після всього цього час на приватне життя.

— Ви бачили мою дружину, ще ж не лякається мене? — віджартовується він. — Працюємо практично в тому самому режимі. Вона — директор хлібопекарні «Хлібний край», я — директор будівельного підприємства ТзОВ «Аміла» і голова фермерського господарства «Аміла». У нас є ще підприємство «Веста-М», яке спрямоване на полювання і туризм. Маємо дуже різні напрями роботи. Основний — це сільське господарство, виробництво м’яса і молока, вирощування зернових культур. Печемо хліб і годуємо тварин з власного врожаю. Займаємося ще додатково лісівництвом. Колись, двадцять років тому, почали садити ліс на малопродуктивних землях, які взяли в оренду на 49 років. Їх тоді ніхто не хотів брати. Склали проект консервації цих земель методом заліснення. Всього 800 гектарів. Сьогодні в цьому лісі маємо вже ділову деревину, а коли займаємося освітленням і очисткою лісу, отримуємо ще і дрова. Всі наші підприємства, всі наші котельні, пекарня забезпечуються дровами з власного лісу.

Господарство «Аміла» орендує три тисячі гектарів сільгоспугідь і має замкнутий цикл виробництва. Тваринництво дає змогу підвищувати родючість бідних на гумус земель. Кожен рік вносимо приблизно десять тисяч тонн гною. А оскільки маємо також потужний свинокомплекс, вносимо і гноївку.

— Але все-таки, чим живе сім’я Микитюків у позаробочий час?

— Удома займаємося дітьми. Маємо двох дорослих дочок Юлю і Яну, зятів, двох внуків. Найменшій донечці Олі 11 років, вона ще навчається в гімназії. Приносить нам радість і дрібні клопоти. Сьогодні все дозвілля практично пов’язане з дітьми та внуками. Приїжджають до нас, то ми щось видумуємо. Чи на природу поїдемо, чи десь раз у рік на лижі станемо.

Фільми завжди дивимося разом. Жодного українського кіно не пропускаємо. Їздимо в приватний кінотеатр у Ковелі. Там фільми показують одночасно з Києвом і Львовом. Ходимо до себе в кінотеатр 3D-формату в Радовичах.

Там всі школи Турійського району проводять уроки з біології, природознавства. Хочу зняти фільм про чотири пори року Турійського краю. У нас на мисливському господарстві створили туристичні маршрути: один по річці Турії, а другий по природі Турійщини. Облаштували дороги по маршруту. Можна 40 кілометрів проїхати лісом легковим автомобілем, на велосипедах, пройти пішки, покататися на конях.

З Турійським лісгоспом проклали ще один туристичний маршрут по Свинаринському лісі, по стежках Української повстанської армії, яка народилася в урочищі Вовчак у 1942 році. Я там почав музей будувати, потім у районі створили комунальне підприємство, яке зараз опікується тим музеєм, розвиває його.

Цікавлюся історією. Бачите, лежить переді мною видана ще 1903 року книжка Миколи Теодоровича про Ковельський повіт. Зараз читаю про село Тагачин, де народилася моя бабуся по мамі — Ніна Федорівна. Там ми орендуємо у людей землю і проводимо кожен рік День села. Спілкуємося з сім’єю колишнього голови облдержадміністрації Бориса Петровича Клімчука, зустрічаємося на свята. Ось остання фотографія. У нас уся його родина була. На жаль, уже немає серед нас цього мудрого керівника.

Хай вчиться у нас Європа

Все ж недаремно прибув у Турійськ у суботу. Цього дня традиційно приїжджає сюди до дітей і внуків мама Романа Микитюка — Галина Пилипівна. Вона така ж енергійна, як і її старший син.

— Роман багато чого запозичив у діда Пилипа, мого тата, — розповідає Галина Пилипівна. — Той обожнював свого внука. Роман навіть зараз говорить прислів’ями діда. Коли закінчував щколу, я запитала: «Синку, ким хочеш бути?». Тільки військовим. Закінчив Далекосхідне вище загальновійськове командне училище в Благовєщенську. Рік прослужив у Німеччині. Потім перевели в місто Слонін у Білорусі, а вже після пішов на митницю.

Господарська жилка у нього від діда. Він молодець у цьому плані. Пам’ятаю, як обирали Ющенка в 2004 році, то моя мама каже: «Ось якби такого президента, як наш Роман, то, може б, толк би був».

Якщо вже береться за справу, то обов’язково її доводить до кінця. Подивіться, який у всьому порядок. Він усе бачить. Дуже відповідальний у всьому. Я прожила життя так само. Сімнадцять з половиною років була в Турійську головою селищної ради. Газифікація, школи, дороги... Що тільки можна було за радянської влади, все у нас було. Після того голова облспоживспілки Сарновський забрав мене керувати найбільшим в області консервним заводом у Колках. Це 1994 рік, купони, кредити, взяті під 300 відсотків. Ви уявляєте, що це? Але викрутилася. Всі заводи стоять, а ми одні працюємо. В ті важкі часи жодної людини, з 200 працюючих, не звільнила. Отакий і син. Перейшла потім в облдержадміністрацію начальником управління праці. Зараз очолюю обласну організацію профспілки працівників соціальної сфери.

— Галино Пилипівно, а який Роман як батько?

— Він крім того, що люблячий син, хороший чоловік і добрий тато. Дітей своїх обожнює. Особливо найменшу донечку Олю. Він живе нею. Розумієте, в молоді роки старалися, щоб діток хтось поглядів, хотілося відпочити, поспілкуватися. А зараз доганяє все це. Коли мені було сорок років, а він ще вчився в училищі, останній, напевно, рік, сусіди мені таке побажання зробили: намалювали, що пані Галина мріє, щоб син Роман став генералом. І він став! Очолював кілька митниць України. А менший Ігор — полковник СБУ. Був у Волновасі в 2014—2016 роках.

Хочу сказати і про свою невістку, яка у всьому допомагає і найбільше розуміє та підтримує у всіх ситуаціях свого чоловіка. Дякую донечці Анні Ігорівні за те, що вона така є!

День, проведений у Турійському районі, дав мені змогу побачити, яких результатів можна досягти вміло господарюючи, відкрити для себе Романа Микитюка, не лише як депутата облради, а ще як люблячого батька, турботливого чоловіка, умілого менеджера... А ще як людину, яка, окрім всього, ще опікується збереженням духовних цінностей, турбується, щоб земляки мали де працювати і змістовно відпочивати. Побачив, що і в нашому українському домі багато чому можуть повчитися наші сусіди з Євросоюзу.

Луцьк — Турійськ — Радовичі, Волинська область.

Фото з архіву  родини Микитюків.