Валерій Прокопчук пишається тим, що донька Ольга замінила його в строю.

Щоправда, в іншому підрозділі — вона служить стрільцем у військовій частині Нацгвардії України 3008, що дислокується у Вінниці.
Коли батько привів Ольгу на співбесіду в частину, донька його розчарувала. Детально дізнавшись про умови служби, відмовилася від пропозиції стати військовою.

— Тато давно казав нам зі старшою сестрою, що нам личила б військова форма, — розповідає Ольга Кукуруза, стрілець військової частини 3008 Нацгвардії України. — Коли зустрічали на вулиці жінку у військовому однострої, не раз казав: «От якби це ти служила!».

Старша донька Прокопчуків проживає за кордоном. Тому батько не міг її так часто агітувати, як Ольгу.

Донька з мамою слухали ті слова, але не сприймали всерйоз таку пропозицію. Валерій пройшов війну в Афганістані. Рідні вважали, що це звідти в нього пристрасть до військової служби. Тому й доньок хотів долучити до важливої справи.

Ольга стала педагогом, працювала за фахом. Щоправда, згодом змінила професію. Не на військову — цивільну. Батько за кожної нагоди продовжував нагадувати їй про армію. Його наполегливість спонукала до роздумів.

Інколи вона справді уявляла себе у військовій формі. Але не зі зброєю в руках. Казала, що зброя не для неї.

Із парку поверталися з візитівкою гвардійців

Торік улітку вдома гостювала старша сестра. В один із днів у Центральному парку культури і відпочинку було свято. Військові і волонтери організовували фестиваль польової кухні імені Тараса Сича. Це вінничанин, який загинув під Дебальцевим. Був пацифістом. Не брав до рук зброї. Готував харчі для військових.

В організації фестивалю брав участь Валерій Прокопчук, представляв волонтерську організацію «Мольфар». Обидві доньки також пішли до парку.

Там зустрілися з татом.

— Навпроти стояли військові Національної гвардії, — розповідає Ольга. — Тато підвів нас до них. Узяв візитівку, там були контакти, куди звертатися, якщо хтось виявить бажання йти на службу за контрактом.

Коли Валерій подав візитівку Ользі, вона відповіла: «Тату, не жартуй! Ти ж знаєш, що я не хочу йти служити».

Однак саме після того випадку, коли Ольга особисто побачила гвардійців, серед яких були жінки, дівчата, замислилася: «Можливо, справді дослухатися до татової пропозиції?».

І ось вони на співбесіді у в/ч 3008. Тато охоче виявив бажання супроводжувати доньку. Почувався радісним. Назад повертався засмученим — Ольга відмовилася від пропозиції проходити подальші випробування, аби потрапити на службу. Батько змирився з її рішенням: значить — це не її покликання.

Днів через десять після того донька приємно здивувала тата:

— Мене взяли на службу! Пройшла випробування на фізичні нормативи, можливість служити підтвердили лікарі на медичній комісії... Одне слово, уже підписала контракт.

У пана Валерія слів забракло від почутого.

— Тепер тато розповідає всім знайомим, що в нього донька служить у Нацгвардії, — каже Ольга. — Дуже пишається цим. Не перестає хвалитися. Інколи краєм вуха чую про це його розмову по телефону. Мама спочатку бідкалася: що це буде, що донька стала військовою, а тепер теж дивиться на мене з гордістю. І тільки сестра, як і раніше, проти такої затії. Кожному своє. Я б ніколи не поїхала з країни і не змогла б жити за кордоном, як живе вона.

«У мене троє малолітніх внучат»

Коли почалися бойові дії на Донбасі, Валерій Прокопчук тричі ходив у військкомат, щоб взяли на службу. Йому пояснювали, що вік уже не той. Мобілізували чоловіків не старших за 50. У Прокопчука на той час було «зайвих» три роки.

Ситуація в зоні бойових дій загострилася, і старшині, колишньому афганцю, дали добро. Його мобілізували в 128-му гірсько-піхотну бригаду. Їхній підрозділ дислокувався на Закарпатті.

Валерій згадує, що перед тим як вирушити в АТО, їх вишикували на плацу. Командир запитав, у кого вдома залишилися неповнолітні діти. Уточнив: має бути троє неповнолітніх. Таким наказано повернути додому.

— У мене троє неповнолітніх онуків, — сказав Валерій Прокопчук.

— Діди залишаються в строю, дідів це не стосується, — відповів командир.

Відтоді його прозвали «дідом».

Троїцьке, Чорнухине, Дебальцеве. Це ті населені пункти, де вела бої 128-ма бригада. Найдовше, понад півроку, тримали оборону Дебальцевого. Найскладнішим був останній місяць. Звільнився у вересні 2015-го зі Станиці Луганської.

Найстрашніші бої тривали за Дебальцеве. Там Прокопчук втратив п’ятьох своїх побратимів. Наймолодшого звали Роман. Перед тим його відпустили додому. Просився з конкретною метою — заручитися з дівчиною.

Повернувся щасливий. Розповідав, що дуже хоче мати сина. Навіть ім’я йому придумав.

— Не знаю, як ми вийшли з того пекла, — розповідає Валерій. — Можливо, молитви наших дружин, матерів допомогли врятуватися.  Бо там усе горіло. Ми були в оточенні. Втрати могли бути менші. Не вистачало досвідчених командирів. Бійці не всі були навчені. Я чому пішов? Бо знав, що там гинуть молоді хлопці. Я ж уже нюхав порох в Афганістані. Тому не міг залишатися вдома. Боявся тільки одного — аби не опинитися в полоні. Під Дебальцевим це особливо відчував. Там могло все статися.

Своїм донькам Валерій завжди радив іти служити, бо не має сина. Був би хлопець, він би слухав такі поради, але...

— Хтось же має державу боронити, — каже старшина. — Я не про патріотизм, а про конкретні речі. Чекати, коли вони прийдуть сюди? Коли зруйнують наш дім, який я будував 20 років? Я вже бачив таке і в Афганістані, і на Донбасі. Де війна — там горе, кров, сльози, нещастя, злидні.

Чоловік не приховує: якби зараз покликали, він знову став би в стрій, взяв до рук зброю й пішов захищати рідну землю.

Вінниця.

Коментар

Коли загинув чоловік, вирішила служити дружина

Анна Лазуренко прес-офіцер в/ч 3008 Нацгвардії України:

— Це не єдиний приклад сімейних династій у нашій частині. Найбільш вражаючий, і не тільки для мене, випадок, коли після загибелі в зоні бойових дій чоловіка, на службу прийшла проситися його дружина. Пройшла всі належні процедури й нині є бійцем нашої частини.

Так само патріотичним є вчинок сина, у якого війна на Донбасі забрала батька. Він став у стрій замість тата. Є достойним військовим, сміливим, добре підготовленим.

Ще більше прикладів сімейних династій. Коли поруч у строю стоять рідні люди — чоловіки, дружини, сини, доньки — вони мають сильніше відчуття ліктя. Горою стоятимуть один за одного у важкі хвилини. Такий чинник зміцнює колектив. Робить його ще дружнішим.

На мою думку, що більше сімейних династій, то боєздатніший підрозділ. Такий висновок роблю з конкретних фактів, що їх бачу у нашій військовій частині.

Фото надано прес-офіцером в/ч 3008 Анною Лазуренко.