Прізвище цього молодого офіцера — Балюк (на знімку), тож не дивно, що вже давно побратими його охрестили «Балу». У війську він не так давно, менш як десять літ, але за цей час устиг послужити і у Військово-Морських, і в Повітряних силах, а продовжує служити та воювати у Сухопутних військах. Був фельд’єгерем та санітаром, командував медичним і мотопіхотним взводами, згодом — механізованою ротою. Народний Герой України та кавалер ордену Богдана Хмельницького. Насправді бойова біографія «Балу» більш ніж строката й поважна!
Родом Вадим із Буковини. Народився доленосного 1991 року — в жовтні, невдовзі після здобуття Україною Незалежності, тож Незалежність і Соборність рідної держави для нього — не порожні слова.
Після Новоселицької гімназії закінчив Чернівецький промислово-економічний коледж. Вступив на заочне відділення Національного університету «Львівська політехніка». Але... Мріяв служити у війську! Тож у 2011 році пішов до військкомату, а в жовтні, щойно йому минуло двадцять, був призваний до лав Збройних Сил України.
Після півроку строкової Вадим уклав контракт і до самого початку російської агресії проти України у зловісному лютому чотирнадцятого служив у військовій частині фельд’єгерсько-поштового зв’язку в Криму — тій самій, де ординським снайпером було вбито прапорщика Сергія Кокуріна, який став першою жертвою російсько-української війни й зустрів смерть на бойовому посту... без зброї, як і було наказано зрадниками-командирами...
У Криму він мав службову квартиру, одружився, у подружжя народився син. Виходив з анексованого півострова лише з речовим мішком — молода сім’я покинула і квартиру, і меблі, і побутову техніку, взявши лише найнеобхідніші речі.
— Це була мирна військова частина, в якій мали оружейку на тридцять автоматів, — згадує Вадим. — У нас навіть не було запасів їжі, води. Але натомість був великий архів, який ми палили два тижні. Зрештою, із трьохсот людей, котрі служили в нашій частині, вийшли в Україну лише четверо. Вінницька, Київська, Херсонська області, кримчани — там залишалися люди з усіх регіонів країни...
Вадим зізнається, що був шокований такою кількістю зрадників, тому залишатися служити у ВМС після виходу на материк не бажав...
— Я написав рапорт, що відмовляюся служити у Військово-Морських силах. Саме в 14-му році у мене і контракт закінчувався, — розповідає чоловік.
Тоді контрактника було розподілено до однієї з частин Повітряних сил в Івано-Франківську. Після місяця служби переведено до іншої частини, вже у Львові, на посаду оператора РЛС. Але він не мав потрібної освіти, тому майже одразу військовослужбовця скерували до батальйону територіальної оборони, який формувався в рідних Чернівцях. Вадим нарешті був задоволений тим, адже дуже хотів воювати!
До району проведення АТО Вадим Балюк потрапив у квітні 2015 року. Спочатку — під Зайцеве.
— Мене оформили в медроту, і я став санітаром, — продовжує розповідь. — Відрядили до роти Змєя у 34-му батальйоні. Перше, що я робив там, — витягував із сірої зони тіло загиблого... Доводилося рятувати людей під час обстрілів під Горлівкою. Дехто вважає мою роботу там геройською, алея жодний свій вчинок героїчним не назву. Будь-яка моя заслуга — це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу і МТЛБ, або, як ми її називаємо, «мотолизі». За час моєї служби санітаром жодна людина, яка до мене в руки потрапила, не загинула. Вивозити поранених доводилося броньованою технікою, яка сама по собі — мішень. А броня в «мотолиги» — тонесенька... Але нічого, їхали, бинтували просто під час боїв...
Санітаром Вадим прослужив рік, після чого був призначений на посаду командира взводу. А в січні 2016 року, навіть не попередивши, його подали кандидатом для навчання на офіцерських курсах.
— Командир медроти сказав: «Рости тобі треба!». Так я потрапив до Львова на тримісячні курси...
Молодий взводний щиро зізнається, що за рік війни дуже втомився — і фізично, і морально, тож на захід їхав із легкою душею.
— Рік ходив у формі, яка була в крові. До того ж не моїй, а чиїйсь, — пояснює офіцер. — Але я жодного разу навіть не подумав, що втрачу пораненого. Кожен мав вижити. А вже потім, у Пісках, двох своїх втратив. І сам надавав їм допомогу, втім, нічого не зміг зробити...
Балу розповідає, що курси — дуже сильна школа, яка знадобилася йому на війні.
— Я в Зайцевому стільки не стріляв, скільки під час навчання! Мене навчили стріляти з БМП-1, БМП-2, зенітки, з усіх видів озброєння. Дуже тямущі інструктори у нас були. Мені це все дуже подобалося. Ми спали по три години на добу. У нас була ранкова стрільба, нічна, вдень також. Я був здивований, що у нас в Україні можуть бути такі курси!
Після навчання він очікував повернутися взводним до тієї роти, до якої був відряджений і з якою був на передовій цілий рік. Але потрапив спочатку до іншого батальйону бригади, прийняв командування протитанковим взводом. Та згодом клопотав перед командуванням і був призначений на таку само посаду, але до вже рідного підрозділу.
Відтоді ось уже третю ротацію Балу обороняє Піски.
— У 2017-му мені і моєму головному сержанту взводу довелося освоювати нове для нас озброєння — 82-мм міномет БМ-37 зразка 1941 року та кулемет «Максим», який пізніше був знищений прямим влучанням танка противника, — пригадує старший лейтенант. — Весь 2017 рік вчилися, до прикладу, як покласти 40 мін у квадрат 50 на 50 метрів або витягнути противника на вогневий контакт і при цьому не підставитися самим. Дуже детально довелось вивчати мінно-вибухову справу, адже до цього з настільки замінованою територією не стикалися.
У лютому 2018 року старший лейтенант Вадим Балюк був призначений командиром мотопіхотної роти (пізніше рота переформована в механізовану та отримала нове озброєння). Отож уже під час другої ротації в Пісках освоювали нове для особового складу роти озброєння — БМП-1.
— Вивчили, освоїли. Мабуть, противник оцінив, — посміхається ротний. — Навідники бойових машин 20 гранат на відстань три кілометри кладуть у квадрат 10 на 10 метрів!
У серпні 2017 року Вадим Балюк був удостоєний звання Народного Героя України. А в серпні 2018-го за особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність і самовідданість, виявлені під час бойових дій, високий професіоналізм та зразкове виконання службових обов’язків лейтенанта Балюка Вадима Володимировича нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Високі нагороди не змінили характеру й завзяття молодого офіцера. Він такий, як і був, — бойовий, відвертий та відважний. З лютого 2020 року старший лейтенант Вадим Балюк уже втретє з ротою перебуває на оборонних рубежах біля селища Піски. Обладнують нові позиції, укріплюють опорні пункти та розширюють систему ходів сполучення. І майже щодня перебувають під обстрілами окупантів, даючи їм, як це заведено називати, адекватну відповідь. Налаштовані хлопці Балу по-бойовому: ворога вглиб своєї землі вони не пропустять!
Фото надано автором.
