Ось і весна прийшла, а з нею почали прокидатись проліски. Навіть у душі. Цікаво, яку симфонію народжує перше пробудження природи у таких творчих людей, як Олена Гончарук (на знімку).
Чи мала вона стати композитором? І так, і ні. З одного боку, в родині професійного музиканта гени обов’язково повинні були спрацювати. З другого — ще в дитинстві характер Оленки давав зрозуміти, що для її імпульсивності важливо більше рухатися, а не бути прив’язаною до піаніно. Дівчинці більше подобалось битися з хлопчиками та лазити по підвалах, аніж розробляти пальці на гамах. Однак саме імпульсивність, загострення почуттів і допомогло їй у десять років написати свою першу музичну п’єсу.
Вони тоді жили в Красному Лучі на Луганщині. Якось батько прийшов з роботи і сказав, що його переводять на шахту в інше місто — в Кремінну. Оленка одразу виявила характер: не поїду! Мовляв, тут рідна музична школа, вчителі, місто має розвинену інфраструктуру. «А в Кремінній — річка, природа, ліс, гриби, чудове повітря», — переконував батько. Їй було сумно від того, що доведеться прощатися з друзями, вчителями музичної школи...
Хотілося так багато їм сказати, і в пориві почуттів, що просто заполонили її, вона створила свій перший музичний твір і навіть змогла записати його у нотах. П’єска, звичайно, була простенька — починалася з триольного акомпанементу, а потім переходила в сумну мелодію й мала дещо пафосну назву — «Прощання з батьківщиною». Але в ній було все, що хотіла сказати Олена, і вчителі цей подарунок оцінили.
У Кремінній закінчила музичну школу, потім Луганське музучилище.
Після нього намагалася вступити в знамените Московське училище імені Гнесіних, потім у Київську консерваторію, але невідомій дівчині з глибокої сільської провінції відмовляли, незважаючи на прохідний бал і те, що вона вже мала кілька своїх музичних творів у різних жанрах, які виконувались іншими музикантами. Скажімо, п’єси для фортепіано. Багато хто дивувався: за плечима дівчини не було ні консерваторії, ні належного статусу, а вона, бачте, пхнеться вперед...
Олена розуміла, що їй потрібна вища освіта, бо авторське право, інтелектуальну власність певним чином треба захищати. Проте розмірковувала десь так. Сучасна музика дуже складна. Нові системи техніки музичного письма розраховані на тих людей, яким просто цікаві технології, — набір звуків, гармоній, кластерів. Не всім це цікаво, не кожен може зрозуміти.
— І я вирішила: нехай моя музика буде всім доступна. Я немов опустилася на сходинку нижче, здала позиції», — розповідає Олена. І сміється: «Знаєте, я вирішила не вступати до консерваторії, поки мене туди не покличуть.
І мене покликали, таке диво сталося. З Донецького музичного педагогічного інституту мені надіслали листа: шановна Олено Юріївно, приїжджайте до нас, вступні іспити тоді-то... І я поїхала, відмінно пройшла всі конкурси і у свої 25 років стала здобувати вищу музичну освіту. Можливо, це було запізно, зате я мала великий практичний досвід, тому вчитися мені було легко.
Випускалась Олена в 2003 році, і її дипломною роботою була симфонія, яку виконав Донецький симфонічний оркестр. Пізніше вона зробить нову редакцію твору і він увійде до репертуару Луганського симфонічного оркестру.
У 2016 році Олена написала музику до вистави «Потрібен брехун» у постановці обласного академічного музично-драматичного театру. А ще раніше стала автором гімну Кремінщини.
Районний конкурс оголосили десь років 15 тому. Спочатку поети написали тексти і районна газета надрукувала їх. Вони були різні: і ура-патріотичні, і ліричні, і в дусі СРСР. Для свого варіанта гімну Олена вибрала три вірші.
Один з них був написаний батьком поетеси Ганни Гайворонської, і музика вийшла такою бравурною, маршовою. Решта віршів були ліричні, і Олені захотілося написати іншу мелодію. «То будьмо вдячними і гордими за кожен день, що прожили, хай серце стане кращим орденом за вірність батьківській землі»... Ці слова з вірша місцевої поетеси Світлани Бавики її підкорили і вона написала ще один варіант гімну — ліричний. А чому ні? Одно слово, на конкурс вона надіслала два варіанти — маршовий і ліричний — і виграв другий варіант. Нині гімн Олени Гончарук лунає мало не на кожному районному заході. Автора, звісно, це тішить.
— Узагалі, я пишу в різних жанрах. Є вокальні твори — романси, пісні, є твори для хору, для інструментів симфонічного оркестру — скрипки, віолончелі, — розповідає Олена. І важко зітхає: «Якби в мене були кошти, я б більше створювала музики. Нині все треба робити за свої гроші, а їх у мене немає. Я член Спілки композиторів України з 2009 року, за цей час написала багато творів — десь півтори тисячі, а видати їх важко через брак фінансування. Моєї музики багато в Інтернеті, але хотілося б більшого. Так от, якби в мене були гроші, я б їх витратила на видавництво нот».
До речі, Олена має вдячність від королівської сім’ї Великої Британії. Свого часу весілля Кейт Міддлтон та принца Вільяма надихнули її написати п’єсу «Імпровізація». Цей музичний твір луганський композитор надіслала в Букінгемський палац і отримала звідти відповідь зі словами вдячності за такий подарунок.
Наразі Олена Гончарук викладає у Кремінській музичній школі, яку колись сама закінчила. Пише багато музики для дітей. В її групі семеро піаністів-учнів, яких вона навчає, а оскільки веде сольфеджіо та музичну літературу — то це півшколи, до 80 осіб. Усі вони грають твори своєї викладачки. Особливо люблять п’єсу «Клоунада». Вона така грайлива, весела.
А ось про війну Олена писати не хоче.
— Я не хочу про неї співати, — каже вона. — Щоправда, є в мене «Колискова для солдата». Навіть кліп висить на Ютубі. Вірші самодіяльного поета Олександра Брігаса я побачила випадково в солістки Київської опери
Ксенії Бахретдінової. Вони мені сподобалися тим, що в них немає жорсткості. Там є людяність: «Замовкніть, шалені гармати, хай ваш вогонь не горить, дайте можливість солдату в тиші заснути на мить». Коли я надіслала цю пісню Брігасу в Закарпаття, він відповів, що «в захваті». І сам зробив на пісню кліп, нарізавши кадри про війну. Тепер цей кліп з моєю піснею демонструють на різних заходах військових.
У кабінеті Олени висять портрети світових корифеїв у музиці — Шопена, Бетховена, Моцарта, Рахманінова. І діти часто запитують у викладачки: а де ваш портрет, адже ви теж композитор?
— А я їм відповідаю: вони всі померли. А один учень запитує: «А скільки вам років?» — «98», — жартую. Він подивився на мене з подивом і на повному серйозі каже: «О! Так ви до 100 років доживете».
Олена весело сміється і жартома додає:
— Тож часу на здійснення всіх своїх задумок я маю достатньо.
Луганська область.
Фото автора.
