Науково-популярне видання має три розділи:

Перший — «Особистість в історії: теорія, практика й нові парадигми».

Другий — «Лідерство в новітню добу: оцінки й самооцінки, умови для політичного становлення».

Третій — «Українські президенти: сходження до влади (штрихи до біографій)».

Очевидно, що автор залучив до своєї роботи потужний масив історичної, філософської спадщини, мемуарної літератури.

Якщо додати, що Володимир Литвин був активним учасником розбудови сучасної незалежної України і достеменно знає всі відкриті та потаємні механізми влади, можна впевнено казати, що його праця є не лише концентрованим аналізом входження у владу, розпорядження нею і відхід від активної політичної діяльності, а й зрізом суспільного вітчизняного буття за останні десятиліття.

Надамо слово автору.

У «Вступі» Володимир Литвин каже:

«В «Уроках влади» колишній президент Франції Франсуа Олланд зауважує: «... Люди вважають, що знають про владу все. Не помічають головного. У сум’ятті дрібних справ не розрізняють великі. У безперервному потоці подій забувають про головні питання, виклики, драми, що становлять саму суть управління народами». Ілюзорні уявлення та спрощені бачення й оцінки вічної (з наукового й практичного поглядів) теми влади й політичного лідерства справді все ще домінують у суспільному сприйнятті.

Тоді як на різних історичних етапах, особливо в сучасному світі, вони позначені відмінними базовими установками й трактуваннями, що знайшли відображення в наукових роботах, експертних заключеннях і публікаціях, включаючи велику кількість мемуарної літератури. Взагалі вже можна говорити про індустрію лідерства, яка складається з масиву книг, дисертацій, статей, лекцій, семінарів, конференцій, тренінгів із цієї проблематики. Так, запит на слово «лідерство» в пошуковій системі, що спеціалізується на науково-дослідницькій літературі, видає 4 млн 160 тис. посилань. У самому Google Scholar їх 4,41 млрд, Amazon реагує на цей термін 60 тис. сторінок (дані на червень 2019 року).

Особливий інтерес становлять творіння відомих особистостей, які все частіше вдаються до літературного жанру, щоб застовпити за собою місце в історичному процесі, переконати нинішні й прийдешні покоління в безальтернативності, правильності та успішності політики в їхньому виконанні, визначити наперед оціночні орієнтири для дослідників. Тобто зосереджуються на розповідях, що функціонування державних інститутів та їхню діяльність потрібно оцінювати саме так, а не інакше. За таких обставин за «кадром» часто-густо залишаються проблеми трансформації влади, розмивання її кордонів, розширення критеріїв лідерства, ідеологічної сутності політики й політиків. Фактично те, що в нинішні часи можна назвати множинністю влади, яка у свою чергу вимагає глибших підходів до осмислення питання «особистості в історії».

Людям узагалі властиво бачити себе у кращому світлі, а тому вони навіть інстинктивно схиляються до світських проповідей і натхненних переказів про історії героїчних вождів, до байок включно, які звучать переконливіше, ніж сухі факти й оцінки. Ті ж, відповідно, намагаються творити із себе привабливі образи, «власну» реальність, аж до того, що згодом уже самі практично не можуть відрізнити правду від продукованої ними «правди». Якщо у такий спосіб можна ввести в оману себе, тоді набагато легше робити це з усіма іншими.

А якщо мати на увазі й те, що лідерство значною мірою ґрунтується на суспільних очікуваннях, ніж на їхніх назрілих потребах, на бажаному, а не на фактах, на уподобаннях, а не результатах, то таке некритичне сприйняття політиків не дає змоги бачити й розуміти реальність, оцінювати її, впливати на формування порядку денного країни.

Тому це спонукало мене звернутися до теми лідерства — у теоретичному й практичному вимірах. Особливо з урахуванням того, що політичний авангард, як правило, постає перед людьми вже сформованим, зрілим, наділеним виключно чеснотами, а його діяльність оповита ореолом правильності й незамінимості. У кращому разі на другому плані залишається головне — те, що формувало погляди, світогляд і життєві установки цих постатей, які накладають істотні відбитки на їхню державно-політичну діяльність. Як, утім, і на життєві орієнтири будь-якої людини.

Відмінність між ними полягає лише в тому, що тільки окремі стали відомими й визнаними в лідерстві, зуміли вийти за межі повсякденності й опанувати найвищі посади. Деякі з них без очевидних на те підстав. Просто в потрібний час опинилися на потрібному місці. Можливо, їм поталанило, можливо, допоміг збіг обставин. Проте ними потрібно було скористатись, і в цьому вони виявилися на висоті, продемонстрували інстинкт на владу, вміння вирізнитися та домовитись із суспільно значущими фігурами, і не лише у своїй країні, налагодити не просто ділові, а взаємовигідні взаємини. А головне — зуміли привернути до себе народ, заручитися його підтримкою. І люди найняли їх для вирішення своїх проблем. Згодом з’ясувалося, що окремі державні діячі ставали проблемою для суспільства.

Україна, яка тривалий час лише епізодично мала державний статус, століттями виборювала незалежність, отримувала та втрачала шанси на державність, була одним із найбільш неспокійних бараків у радянському таборі, витворила й відповідну школу політичного лідерства. Її родимі плями наклали свій відбиток на сучасне вітчизняне лідерство, що особливо простежується в діяльності українських президентів. А літопис новітньої доби України — це багато в чому історії президентів. Економічні, соціальні, політичні й міжнародні засади держави значною мірою визначали їхні позиції та рішення. Більшість громадян — безпосередні учасники та свідки змін, які здійснювалися волею перших осіб. Отже, мають власний погляд на результати їхніх творінь. Тому, перефразовуючи думку відомого польського філософа Т. Котарбінського, що минуле, яке зберігається в пам’яті, є частиною сьогодення, можемо впевнено стверджувати, що минуле цих політиків залишається частиною нашого спільного сьогодення. Звідси необхідність відкрити куліси, за якими проглядається все те, що основоположним чином вплинуло на світогляд, ідеологічні орієнтири, життєві установки й моральні засади цих особистостей, оскільки саме вони багато в чому визначали зміст їхньої державної політики.

Тим більше, що компліментарностей і критики на адресу перших осіб вистачає, а водночас бракує розуміння того, як вони прийшли до влади, в силу чого сповідували властиві для них бачення організації країни, характер їх думання, мотиви дій та оцінки зробленого. Іншими словами — ким і чим вони були до того, як стати тим, ким вони стали. Звісно, таке непросте завдання ускладнюється необхідністю уникати спокуси як героїзації, так і оціночного свавілля в аналізі фактів і подій, що супроводжують формування, становлення та, власне, життя людини, яка на певних відрізках історії поставала уособленням держави й народу.

Слід зважати й на ту обставину, що відомі особистості так чи інакше не відсторонюються від суспільно-політичного життя після відходу від посад, більше того — намагаються впливати на нього оцінками роботи влади, мають своє коло шанувальників і послідовників. Для мене є очевидним: вони живуть, думають, оцінюють себе не з позицій колишнього діяча. А тому оцінюють і приміряють дії наступників із позицій власного досвіду, болісно реагують, коли їхні думки не беруть до уваги, ігнорують. А якщо відсторонюються від проблем країни, то в цьому також виявляється їхня позиція. Сповідувані ними цінності нікуди не ділися, за умови, що вони не поділяли того, що сповідували.

Але як у такому разі розуміти українських президентів, якщо кожен із них так чи інакше заявляв про розрив із минулим, відмову від спадщини попередника і навіть цілих історичних етапів. Адже вже сам факт таких демонстрацій виглядає як приниження країни та зневажання людей, які, виходить, краще розуміють неперервність життя й незалежність цього процесу від чергового глави держави. У президентів пожиттєво залишається відповідальність, і вона вимагає від них солідарно демонструвати прагнення завжди бути корисними країні, постійно звітуючи в такий спосіб за роботу, яку виконували, незалежно від часу й обставин.

Добре усвідомлюю всю складність і навіть ризикованість заявленої теми. Жодним чином не претендую на єдину правильність її бачення й осмислення, аксіоматичність висновків та оцінок. І жодним чином не розглядаю пропоновану роботу як спробу зведення якихось рахунків. У мене ні до кого немає жодних претензій. Це моє бачення еволюції теорії й практики політичного лідерства, процесів становлення знакових постатей новітньої української історії, з якими доводилося працювати, мати службові відносини, спостерігати за ними в різних політичних і життєвих ситуаціях».

Сподіваємось, що ці відверті роздуми Володимира Литвина спонукають до прочитання усієї роботи «Президенти. Політичне лідерство: світові реалії, українська практика».