Народна артистка України, кавалер ордена святої княгині Ольги Валентина Саввопуло провела своє дитинство на Полтавщині. А все своє свідоме життя пов’язала з Черкащиною. У Шевченковому краї вона реалізувала себе як артистка, педагог, громадський діяч.

Голос Валентини Саввопуло — лірико-драматичне сопрано — більш як півстоліття зачаровує земляків своєю красою. У репертуарі співачки — понад 2800 творів світової вокальної класики, українських народних пісень та народів світу.

А починала випускниця консерваторії з драмтеатру в Черкасах. Утім, «розгону» для творчості не було. Вона — одна оперна співачка, був тенор, але пішов. Давали ролі в масовках: то бабусею закутають, то ще кимось.

Переманила філармонія — вдвічі більшою, 250 карбованців, зарплатою, квартирою.

— У філармонії тоді ще не було нікого з консерваторською освітою. Я пропагувала академічну класичну музику, чого до мене ніхто не робив. Співала Баха, Пуччіні, Генделя, Ліста, Веделя, Лисенка. Всю класику переспівала.

Мовами оригіналу: італійською, німецькою і латиною.

Її помітили в столиці — взяли гастролювати по лінії Укрконцерту, кликали підміняти оперних співаків.

— Наприклад, я на виступі в Корсуні, а мене викликають. Бо квитки продано, а солістка захворіла. Збираю валізи, їду на Київ, Одесу, Донецьк чи Харків.

Виступала і на тракторних станах о 8-й ранку, де механізаторів збирали перед роботою. І на фермах, і в осінньому степу, де жінки чистили купи припорошених снігом буряків. Якось на полі було так холодно, а вона в оксамитовій сукні... Голова колгоспу хотів накинути піджака — відмовилася. Треба тримати фасон: народна ж артистка... Часто бувала з концертами на Полтавщині. За багаторічну працю задля земляків їй присвоєно звання почесного громадянина Нових Санжар.

Співала і в найпрестижніших залах — як то палац «Україна» в Києві. Такі гастролі вона називала «польотами в космос». У Національному будинку органної та камерної музики концерти за її участі йшли протягом 24 років.

Власне, у багатьох містах саме Валентина Саввопуло у 1980-х відкривала своїми концертами забуті за радянських часів органні зали. Мала нагоду співати у 1983 році в приміщенні парламенту Канади. Незабутньо співала дуетом з неперевершеним Іваном Козловським... З талановитим композитором Степаном Сабадашем виводила «Очі волошкові», «Пісню з полонини». Разом вони дали на Черкащині шістдесят концертів! Тепер, ділиться із смутком, немає вже навіть стін тих клубів, де виступали, наче війна прокотилася селами. З Володимиром Верменичем («Чорнобривців насіяла мати») концертів тридцять було. Як то людям — зустрітися з композитором, автором улюбленої пісні!

Пригадує, як часом доводилося навіть фізично непросто: по шість концертів на день. Співала в залах на дві тисячі осіб і без мікрофонів.

— Наприклад, у першому відділенні концерту — Чайковський, творів десять, і в другому стільки само. У нас нині немає таких співаків, які б виступали без фонограм, без підсилювачів. Не тягнуть. Немає здоров’я. Мабуть, у цьому винен Чорнобиль. Ще років сім тому київська подруга, яка працювала в театрі, казала: «Валю, у нас якщо йде опера, то три Тетяни на підміні сидять. Одна співає одну дію, на другу виходить друга, на третю дію — третя». Бо проспіває — «сів» голос. Раніше рідко були ситуації, щоб задіювали підміну. А тепер по три «комплекти» героїв. І в чоловічих партіях теж.

Як гастролювала, маючи трьох дітей? Бабусі-дідуся не було. Батьки Валентини загинули від землетрусу в Ашхабаді... Допомагав чоловік — Борис Іванович. Він зі студентських років був її підтримкою і «професором» у музиці. Працював диригентом симфонічного оркестру, дружина їхала на гастролі — сам дбав про дітей. Улітку брала одне дитя із собою, щоб чоловікові було легше. Тепер у них шестеро внуків, один правнук.

У народної артистки є безцінна можливість передавати свої музичні знання і досвід обдарованим дітям, а в них — брати ці скарби. Валентина Саввопуло паралельно з концертами 48 років викладає вокал у музучилищі — нині Черкаському музичному коледжі імені С.С. Гулака-Артемовського. Ставить юним голос, допомагає спрямувати до академічного співу, розкрити талант. Щоб правильно вибрали далі шлях: після коледжу хтось піде на диригування, хтось — на фортепіано, на співака, естрадника, звукорежисера. Приміром, мало хто хоче працювати з народними голосами. Ось була така викладачка, яка казала студентам, що «вирве з корінням» цю навичку.

А Валентина Яківна, навпаки, допомагає здібній студентці з народною манерою співу опанувати пісні Раїси Кириченко, щоб дівчину прослухали в Черкаський заслужений український народний хор.

На фортепіанному відділі Валентина Саввопуло вчить майбутніх музикантів акомпанувати — хору, інструменталісту, вокалісту. Піаніст повинен знати весь вокальний рядок вокаліста, ще й грати свої два.

Нині п’ятеро її студентів навчаються у профільних вишах. Серед її випускниць — заслужені артистки України Наталія Каданцева та Оксана Лебідь.

— Пані Валентино, яка музика сьогодні потрібна Україні?

— Я слухаю гурти, працюю в журі пісенних конкурсів. Є гарні голоси, але все, на жаль, підпорядковано одній меті — щоб було шоу. Класика мало кого цікавить. Та і як її можуть зрозуміти діти, якщо нині і співів у школі немає? У мене двоє онуків навчаються у престижній черкаській школі, тож знаю, що кажу. А це — непробуджені вчасно таланти. Я пам’ятаю, як у другому класі вчителька Ольга Федорівна доручила мені вийти на сцену і за-співати «Ой на горі жито, сидить зайчик...». І після того не було жодного свята, щоб я щось не співала. А ще вчителька, було, проходить поміж рядами в класі і погладить мене по голівці... Це на все життя...

Працюючи у філармонії, я виступала у школах з тематичними концертами, навіть сама їх організовувала. Скажімо, в Шевченківські дні діти читали вірші, а я ці тексти одразу переспівувала. І розучувала якусь із цих балад з дітьми: я диригую — і співаємо хором. Пам’ятаю, як в одинадцятій школі Черкас після ремонту не встигли поставити стільці і старшокласникам дозволили сидіти з рюкзаками просто на новенькому ковроліні. І так слухали, що ніхто й не ворухнувся.

На початку березня невтомній артистці, авторитетному педагогу Валентині Яківні Саввопуло виповнилося 75 років. Вона встигла до початку карантину провести чудовий мистецький вечір у рідному музичному коледжі. Співала разом із вихованцями, показала, «чого їх навчила»...

Фото з архіву Валентини Саввопуло.