Новоявлені «батьки народів» пнуться знову і знову накинути, якщо не на весь світ, то хоча б на значну його частину, зашморг своєї безгрішної праведності. Такий попередній висновок можна зробити з праці Володимира Литвина «Разрушители СССР и устроители постсоветского пространства», яка готується до друку.
Якщо узагальнити точки зору на наслідки розвалу СРСР, то вони об’єднуються у дві позиції.
Перша — це велика геополітична і цивілізаційна катастрофа.
Друга — це благо для багатьох народів.
Очевидно, усереднену позицію висловлював польський журналіст і громадський діяч Ю. Мерошевський, який казав, що сумнівно, щоб у Москві могли винайти «еліксир імперського безсмертя». Водночас визнавав безглуздими та неефективними силові методи боротьби проти СРСР.
Володимир Литвин звертає увагу на важливість саме такого підходу до вивчення причин розвалу Радянського Союзу. Однак констатує, що науковці ще не дійшли до дослідження долі СРСР у повному обсязі, а обмежуються хронологічним періодом 1985—1991 років.
Отож, занурившись у глибали наукової літератури, публіцистики Володимир Литвин робить кілька узагальнень.
Перше. Вчені, політологи, журналісти фіксують увагу на перебудовній, фактично фінальній стадії існування Радянського Союзу. Звичайно, як головні дійові особи виводяться Михайло Горбачов і Борис Єльцин.
Однак Володимир Литвин акцентує увагу на тому, що проблема укорінена значно глибше. Можливо, в часи Хрущова, Брежнєва.
У своїх спогадах головні дійові особи, представники їхніх команд розмежовуються по лінії визначення причин і винуватців краху союзної держави.
Володимир Литвин бачить у цьому бажання тих політичних діячів гарантувати собі місце в історії в якості позитивних персонажів.
Важко з тим не погодитися. У своїй роботі В. Литвин наводить слова високопоставленого партійного діяча тих часів і дипломата В. Фаліна, що цугцвангова ситуація (останній період існування СРСР. — Ред.) є наслідком, а не першопричиною деформації всієї конструкції, яка перетнула критичні позначки.
Спроби деяких лідерів, які пережили свою країну, знову набути владу, досить небезпечні. Часом кумедні і викликають огиду й ненависть у рідній країні. Що й сталося після участі Михайла Горбачова в рекламі PizzaHut.
Тобто, як часто трапляється в історії, руйнівники державних утворень і систем не є будівничими нових. До таких можна віднести не лише М. Горбачова, а й Л. Кравчука, С. Шухевича та й того-таки Б. Єльцина — резюмує Володимир Литвин.
Друге узагальнення під час розгляду проблеми в рамках 1985—1991 років — руйнація СРСР здійснювалась зверху. Крах радянської імперії в розрізі геополітичних змін мав продовжитись у розвалі РФ на автономні утворення. Такий сценарій розглядався протягом останніх десятиліть Російською академією наук.
Науковці, політичні експерти називають і обґрунтовують різні шляхи розпаду Радянського Союзу. Однак Володимир Литвин звертає увагу на те, що трансформація здійснювалася цивілізовано. Процес «розлучення» республік відбувся зовні безболісно, тому що за формально федеративного устрою Союзу вони мали, хоча й декларативно, структури влади.
Варто врахувати й таку важливу обставину — адміністративні кордони республік були більш-менш визначені. Наскільки вони були справедливі, важко сказати.
Це небезпечно в наш неспокійний час. Ідея анексії, яка доволі довго табуювалась у міжнародній політиці, знову починає обговорюватись.
Показовою є ситуація 2014 року з Кримом. І це за мовчазної згоди значної частини світу.
Якщо початкові оцінки розвалу СРСР значною мірою були емоційні, то пізніше прийшли серйозні дослідження і масив публікацій, зокрема зарубіжних авторів.
Загострена увага приділялася тому, як відбувався демонтаж Союзу в результаті параду суверенітетів республік, багато в чому спровокованому своєрідним російським сепаратизмом.
Володимир Литвин стверджує, що деякі праці на цю тему породжують більше запитань, ніж мають переконливі відповіді.
Можна згадати ще різні конспірологічні теорії змов проти СРСР та різноманітні зрадництва від найвищого керівництва.
Очевидно, що на проблему розвалу країни треба дивитись не окремішними періодами, а на всю сукупну історію СРСР і політику влади.
Користуючи цей підхід, Володимир Литвин виокремлює і вибудовує в логічний ряд доволі відомі моменти, явища, події, процеси, які руйнували, здавалося б, монументальний державний організм.
Серед причин виокремлюються криза ментальної сфери радянського суспільства, «холодна війна». Очевидно, не останню роль відіграла відсутність лідера, який зміг би утримати країну в єдності.
Власне, Володимир Литвин, досліджуючи історичний відтинок від «більшовизму» до Горбачова—Єльцина, залишає читачу можливість самому зробити певні висновки.
Зачепивши минувшину, кожен дослідник обов’язково підійде до однієї з найтрагічніших сторінок раньорадянського періоду — голодомору 1932—1933 років. Твердження, що це лихо було не лише в Україні, а й на Кубані, Дону, в Казахстані, не зовсім коректне. Володимир Литвин зазначає, що для України це було не лише знищенням села, а руйнацією генетичного коду всього народу, оскільки селянство на той час було найґрунтовнішою частиною суспільства. Україна досі не вийшла з постгеноцидного стану, лещат страху голоду і невпевненості в майбутньому.
Багато в чому звідси виходить інше: лояльна слухняність, а також уже традиційна недовіра владі та авторитетам, що автоматично екстраполюється і на державу. На СРСР і навіть на нинішню Україну.
Окреміша роль у руйнації СРСР належить війнам. Не в плані поразок на полі бою, а в ментальному.
Анексія СРСР (Росією) територій, як частина бойових дій, здійснювалась у два етапи: спочатку — створення військових баз, а потім — анексія. Так було у 1939 році з прибалтійськими країнами. Такий само підхід реалізовано у Криму в 2014 році.
Узагалі, проблемі Криму Володимир Литвин приділив значну частину своєї роботи. З урахуванням усіх особливостей приєднання півострова до України висновок є об’єктивним: питання Криму у 1954 році вирішувалось на підставі ділової доцільності і попри спротив українського керівництва, яке розуміло, який важкий тягар з відновлення півострова ляже на республіку. Це тепер, через 60 років дехто прагне в будь-який спосіб, зокрема, ставлячи під сумнів процес передачі Криму, заднім числом виправдати агресивні дії Росії 2014 року.
Ще один серйозний удар по, здавалося б, монолітному СРСР завдала Друга світова війна. Тоді зіткнулися дві цивілізації — західна і радянська. Червоні бійці і командири були шоковані від побаченої в Європі якості матеріального життя. А за цим прийшли заздрість, образа, розчарування, почуття меншовартості і злість.
Люди, яким десятиліттями розповідали про переваги колгоспного життя, в тій-таки Німеччині побачили дещо інше. Селянські будинки, як палаци, шосейні дороги, чистенькі ферми.
Одно слово, свідомість тих мільйонів військовиків змінилась. З’явилася здатність критично мислити.
Солдати та офіцери розуміли, що офіційна радянська пропаганда просто морочила їм голову. Тож цілком природно, що почалися «погані» розмови про ціну війни і перемоги, про соціальну справедливість і привілеї чиновників, про причини голоду і злиднів.
У частини народу формувалося розуміння, що вони невільні, живуть далеко не в найкращому суспільстві. Звідси виростала потреба змін, що, подібно тому, як вода точить камінь, підривало комуністичну систему і врешті-решт привело до її краху і розвалу СРСР.
Побутує думка, що руйнація СРСР розпочалась у квітні 1985 року. Реально незворотний процес демонтажу комуністичної системи стартував у лютому 1956-го на ХХ з’їзді КПРС. Тому надзвичайно важливо, як стверджує Володимир Литвин, звертатися до таких складних, суперечливих часів, подій, фактів і дат, які формували критичну масу перемін у радянській державі і привели до її краху. Мали вплив на подальші долі великої кількості країн.
Величезний масив матеріалів, які охоплюють столітній період історії, залучений Володимиром Литвином до своєї роботи та глибоко вивчений і проаналізований із масштабними висновками, заслуговує на уважне прочитання.
Така можливість з’явиться, коли наукова праця буде оприлюднена.
