Сучасники називали його «богом танцю» та «добрим генієм балету ХХ століття». Він жив і творив у Парижі й зробив для французького балету стільки, що його ім’я назавжди залишиться в історії світового мистецтва. Його малював великий Пікассо, а легендарний де Голль нагородив орденом Почесного легіону. Він очолював трупу паризької Гранд-опера понад 30 років, здійснив майже 200 постановок, був президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО та Французької академії балету, ректором паризького Інституту хореографії і професором Сорбонни. Його звали Сергій Лифар, і усе своє життя він мріяв повернутись на батьківщину, в рідний Київ.

Сергій Лифар народився у Києві 1905 року 2 квітня в українській дворянській родині, яка мала глибоке козацьке коріння. Щороку хлопчик відпочивав у маєтку свого діда по матері Василя Марченка, який часто розповідав йому про героїчне минуле України. Тут, у діда, Сергійко брав участь у сільських святах та народних гуляннях. Усе це не могло не сприяти формуванню його світогляду.

Вдома, у рідному Києві, талановитий, музично обдарований хлопчик співав у Софійському соборі, вчився гри на скрипці та фортепіано. А любов до танцю привела 14-літнього Сергія до балетної студії Броніслави Ніжинської.

Вступав він туди тричі. Мало хто вірив у його балетне майбутнє. Але наполегливий хлопець, одержимий любов’ю до танцю, терпів насмішки, глузування і працював, працював, працював. Ця праця скоро принесла свої результати. Коли Ніжинська емігрувала до Парижа, Сергій ще кілька місяців займався самостійно, старанно шліфуючи техніку. Згодом педагог, яка на той час уже працювала з відомою трупою Дягілєва, запросила туди кількох своїх київських учнів, серед яких і Лифаря. Шлях до Парижа був нелегкий, із різними «пригодами». І врешті-решт Лифар — у Парижі, в трупі самого Дягілєва! Великий Дягілєв одразу зумів побачити потенціал молодого танцівника, і незабаром Сергій став провідним солістом трупи. Паризькі балетомани тепер уже ходили «на Лифаря».

Після смерті Дягілєва трупа розпалася, а 25-річного Лифаря запросили очолити балет основного театру Франції — Гранд-опера (палац Гарньє).

Про геніального танцівника дізналися в СРСР. Сталін через посольство СРСР у Франції запропонував Лифарю повернутись на батьківщину і «взяти в руки весь хореографічний радянський фронт». Той делікатно відмовився.

На звинувачення під час війни у колабораціонізмі та співпраці з фашистами Лифар відповів так: «Франція була моєю другою батьківщиною. Єдиний спосіб не дати вивісити свастику над палацом Гарньє — негайно змусити його функціонувати. Я дав згоду». Адже коли влітку 1940 року нацистські війська ввійшли в Париж, то зайняли всі державні будівлі, які не використовувалися за призначенням. Така доля чекала б і на приміщення театру, якби він не функціонував.

Згодом Лифар залишив Францію, оселився в Монте-Карло, де сформував і очолив балетну трупу. Та невдовзі правосуддя реабілітувало митця, і Лифар із тріумфом повернувся до Парижа.

От тільки повернутись на Батьківщину йому так і не судилося. Україна, Київ до кінця життя залишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний, блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величний Дніпро». До речі, він так і не став громадянином Франції. Казав: «Я — українець, і цим пишаюся».

Єдиний раз Лифарю пощастило побувати на рідній землі лише 1961 року як почесному гостю Першого міжнародного конкурсу молодих артистів балету в Москві. Дивовижно, але йому вдалося інкогніто приїхати до Києва та відвідати могили рідних. Дуже зворушливо Лифар описує свої враження від цих відвідин свого дитинства.

Останні роки життя Серж Лифар мешкав у Лозанні, де й помер 15 грудня 1986-го. На могилі встановлено пам’ятник — Ікар із піднятими руками-крилами, який прагне злетіти в небо. На постаменті скромний напис французькою: «Серж Лифар із Києва». А у передсмертній записці до дружини він підписався «Серж із Києва. Українець до кінця».