Хотілося б вірити, що всьому виною — журналістський непрофесіоналізм

А наступного дня у Долинському зібрався ледь не стихійний сільський схід. Жителі висловили своє обурення телесюжетом, який вийшов спочатку на одному із бердянських каналів, а потім був продубльований і загальнонаціональним телевізійним ресурсом. Односельців Р. Малюти збурив коментар у сюжеті, зроблений його побратимом та теж колишнім жителем села Максимом Б. Особливо фраза: «І зараз ті люди, що називали нас «бандерами», присутні на його похоронах. Мені важко на це дивитися». «То ми що — всі тут «сепаратисти»? — висловлювали свою незгоду з побаченим і почутим долинчани. Ініціативна група тут же дотелефонувалася до корпункту «Голосу України» і попросила в газети захисту.

Найперше, що приходить з цього приводу на думку, таке: вочевидь мова йде про низький (це дипломатично сказано) професіоналізм автора сюжету. Адже альфа і омега журналістики — це подавати точки зору хоча б двох сторін конфлікту. Тут же слова нацгвардійця Максима стали свого роду вироком цілому селу, яке щиро любило й поважало Романа Малюту. Серед доброго десятка відеоінтерв’ю, які є в розпорядженні «Голосу України», земляки — від його виховательки з дитячого садочка до сусідів і однокласників — називають три найважливіші якості Романа: талант художника, доброту й безвідмовність. А ще патріотизм. Пропонуємо фото звичайних сільських воріт (а вони в селі не одні такі), прикрашених рукою Романа Малюти. Він також чудово художньо оформив і місцевий дитячий садочок — його завідувачка дотепер йому за це вдячна.

Однак Максим Б. сказав на камеру те, що сказав. У нього тут є своя правда. 15 березня 2014 року його, активіста київського Майдану, котрий прибув додому на відпочинок, побили. Судячи із скарги Максима до Генпрокуратури, побили в Бердянському міськвідділі міліції... А потрапив він туди з матір’ю, батьком (щойно прооперованим) та братом-школярем через сварку з одним із учасників київського... антимайдану. Чоловік їздив до столиці чи то на заробітки, чи то по «рознарядці». А вже наступного дня почалася справжня військова операція з автоматниками, із затриманням «екстремістів» та оголошенням про це мало не в усіх ЗМІ України. (Бо, схоже, тоді в міліції екстремістами вважали не сепаратистів-терористів, а тих, хто міг би їм чинити опір). До вечора всіх затриманих — після «виховної роботи» у міськвідділі і з погрозою, «щоб до ранку і ноги їхньої у районі не було», випустили. Люди зібрали все, що змогли, в дві свої автівки, кинули хату і о п’ятій ранку виїхали із Долинського. А о 6.15 запалала їхня домівка...

Кореспондент «Голосу України» відвідав Долинське 8 квітня. Тоді ще не було Слов’янська, не було Донецька, Луганська, Маріуполя, не було й невдалої спроби повторення подій останнього в Запоріжжі (13 квітня). До того ж все село вже було в курсі, що казали сім’ї майданівця у міськвідділі: «Через два тижні тут будуть росіяни...» (За дивним збігом обставин, такі ж точно настанови своїм підлеглим давав один із номенклатурних довгожителів області). Однак наші бесіди з п’ятнадцятьма жителями Долинського засвідчили, що: а) ніхто поганого слова про всю сім’ю не сказав; б) лише один, хто ситуацію знав з телевізора, вважав, що, мабуть, так їм і треба; в) ще один співрозмовник зайняв нейтральну позицію. А ось тринадцять односельців (майже кожен двадцятий житель Долинського) співчували або глибоко співчували сім’ї Максима Б. А 14 квітня в Бердянську відбулася зміна керівництва міськвідділу МВС. Ось такою є друга правда.

А третя правда в тому, що, як і в кожному селі на Запоріжжі, й у Долинському намагаються, чим можуть, допомагати фронту. Не тицятимемо грамотами з військових частин та газетними публікаціями з подякою, наприклад, агрофірмі «Долинське» (а її допомога військам сягає понад 60 тисяч гривень), і просто жителям села за підтримку підрозділів, які контролюють ситуацію поряд з Маріуполем — однією із найгарячіших точок зони АТО. Надамо слово для подяки односельчанам Наталії Степанівні Шкеул, два сини якої служать нині в армії. Вона звернулася з проханням придбати бронежилети та шоломи для своїх хлопців. І фактично всі п’ять сіл Долинської сільради відгукнулися на це прохання. Агломерація, чисельністю менше тисячі осіб, швидко зібрала кошти на суму 12,5 тисячі не зайвих сьогодні в степових селах гривень. За словами долинського сільського голови Віталія Пелешка, окрім всього, його односельці не лише прийняли дев’ять сімей вимушених переселенців з Донбасу, а й надали їм усю необхідну для нормального життя допомогу.

Через те незаслужене, на думку долинців, звинувачення так їх вразило. Вони втратили прекрасного земляка, а тут їм ще з великою легкістю ледь не причепили тавро сепаратистів. Хотілося б вірити, що через не-професіоналізм. А то, може, в якихось «таємних штабах» на весну готується реінкарнація Новоросії? І тут пасажі про сепаратизм у запорізьких, наприклад, селах дуже гарно лягають на чиїсь і так вже скривавлені ноти. Чи не так?

Запоріжжя.