Вітчизняна легка промисловість протягом останніх двох десятиліть перебуває, висловлюючись медичною мовою, у нестабільно тяжкому стані: переважно падаючи й лише зрідка показуючи зростання. Донецька область переживає це гостріше, ніж країна загалом: спад виробництва на місцевих підприємствах галузі в рази вищий порівняно з іншими регіонами. В яких умовах доводиться працювати «легковикам» і чи є в них приводи для оптимізму? Про це в донецькому прес-клубі говорили виробники й експерти.

Велетні подрібнішали

Ще двадцять років тому легка промисловість була однією із пріоритетних галузей Донецької області: в 1990 році на швейних, трикотажних і взуттєвих фабриках регіону працювали до 60 тисяч осіб, 80 відсотків із них становили жінки. Потім «жіночий сектор» економіки захопила неоптимістична динаміка. Як розповіла аналітичний оглядач Головного управління статистики в Донецькій області Лариса Гонтар, 

наприкінці 80-х років минулого століття питома вага продукції легкої промисловості становила 7,4 відсотка — п’яте місце в регіоні, одразу за основними «чоловічими» галузями. Нині цей показник становить лише 0,2 відсотка, а кількість зайнятих на виробництві разом із малим бізнесом дорівнює 3,8 тисячі осіб.

Свого часу підприємства будувалися з розмахом: величезні цехи, площі яких вимірювалися десятками тисяч квадратних метрів, а персонал — тисячами працівників. Наприклад, на Шахтарській швейно-трикотажній фабриці працювали до чотирьох тисяч осіб. У гірняцькому місті з п’ятдесятьма тисячами мешканців «трикотажка» давала роботу чверті економічно активного жіночого населення, а також створювала робочі місця в соціальній сфері. Нині від велетня, який випускав 25 мільйонів трикотажних виробів на рік і постачав свою продукцію для учасників московської Олімпіади 1980 року, залишилося два малі підприємства: ТОВ «Лемуа» і «Шахтарський трикотаж».

Директор першого з них Євген Лебеденко розповів про важкі часи фабрики, на якій він почав працювати в 1978 році: «З розвалом СРСР з’ясувалося, що такі потужності не потрібні, настав період занепаду. В 1999-му на підприємстві налічувалося близько 600 осіб, із них швачок — лише 40, а решта — тимчасово найняті. Щоб якось вижити і зберегти фахівців, ми виконували замовлення за давальницькою схемою. Працювали тільки в теплі місяці, бо котельня вийшла з ладу й не обігрівала величезні цехи загальною площею понад 18 тисяч квадратних метрів. У фабрики було вже більш як три мільйони гривень боргів».

«У так звані нульові роки (з 2000-го по 2009-й. — Авт.) вдалося дещо зробити зі збереження колективу й обладнання. Продовжуючи виконувати замовлення за давальницькою схемою для Франції, ми вже розуміли, що це тимчасовий захід і треба переходити на український ринок. Почали випускати такі само трикотажні вироби для вітчизняних споживачів. Дуже вчасним виявився той крок: значно збільшився обсяг продажів на внутрішньому ринку», — поділився директор.

Звісно, немає сьогодні великооптових замовлень на товари легкої промисловості, які робили раніше центральні універмаги, але добра слава про шахтарські трикотажні комплекти для дітей жива, вони мають попит. Обізнані люди їдуть сюди з усієї області.

Нині на ТОВ «Лемуа» працюють лише 50 людей. За словами заступника директора зі збуту Людмили Боговик, у Шахтарську дуже складна ситуація із зайнятістю: чимало шахт закрито, а, крім швейно-трикотажної фабрики, підприємств із переважно жіночою працею немає. «Є дитячі садки, школи, лікарня, але для роботи в них треба мати спеціальну освіту. В «Лемуа» всі вакансії зайняті, але є побоювання, що в майбутньому з’являться труднощі з комплектацією персоналу. Раніше в місцевому училищі набирали на наші спеціальності по 100—120 осіб. Тепер підготовку швачок і механіків устаткування закрили. Вчать на барменів, офіціантів, адміністраторів кафе й ресторанів — уподобання частини молоді змістилися саме в їхній бік. Попереду забовваніли гострі проблеми з фабричними кадрами», — занепокоєно зазначила заступник директора.

На попит впливають тепла зима й бідність населення

Іншим підприємством, яке уникнуло долі бути ліквідованим через труднощі перехідного періоду у вітчизняній економіці, є Макіївська взуттєва фабрика «Аспект». Її біографія розпочалася у 1941 році, за кращих часів тут випускали понад чотири мільйони пар взуття на рік. З початком ринкових перетворень у країні фабрика намагалася пристосуватися до нових умов, але в результаті в 2002-му була оголошена банкрутом і виставлена на торги. Як і багато інших підприємств, на неї могли очікувати розпродаж устаткування й розбирання будівель на будматеріали. Але сталося інакше.

У 2005 році у фабрики з’явився новий власник. «Коли ми прийшли, на підприємстві налічувалося лише п’ятеро осіб, — згадує директор Андрій Морщагін. — Понад три тисячі одиниць старого обладнання ми здали на металобрухт. Водночас викупили й артемівську взуттєву фабрику, з персоналу на якій був один директор, а чеське устаткування продали до нас».

Сьогодні на фабриці встановлено італійське обладнання. За кожною з машин зосереджено нарізають за лекалами шкіру, зшивають елементи, шліфують краї або запресовують взуттєві заготовки працівники — переважно жінки. «Виробництво взуття — це ручна робота. Все, що можна, автоматизували. Машина може виготовити просту модель із трьох-чотирьох деталей. А для того, щоб зробити балетки, туфлі або чоботи — потрібні людські руки, знання і досвід», — зазначає керівник підприємства.

Працюють на макіївській фабриці нині 170 осіб, а на артемівській — 100. За словами директора, ще рік тому співробітників було на 20 відсотків більше. Але через те, що перша половина зими 2012—2013 років була м’яка, населення не квапилося купувати тепле взуття, і ринок значно «просів». На фабриці залишилися нерозпроданими значні запаси зимових моделей, довелося йти на скорочення персоналу. До того ж ситуацію ускладнила економічна криза. «Люди практично перестали купувати собі «другу пару» — взуття, яке раніше тримали для прогулянки в гарну суху погоду», — зауважив Андрій Морщагин. Однак, за його словами, багато хто зі скорочених співробітників не влаштовується на нову роботу, чекають на поліпшення ситуації, щоб повернутися на колишнє місце.

Якісні шкіряні товари на всі сезони виготовляються на макіївській фабриці за давальницькою схемою для потужної італійської компанії «Prіmіgі», що виробляє дитяче взуття. Предметом професійної гордості співробітників і керівництва «Аспекту» є три слова, вибиті золотими буквами на внутрішній частині кожного виробу — «Made іn Ukraіne». Це свідчить, що підприємство може виробляти продукцію, яка відповідає жорстким європейським вимогам і є цілком конкурентоспроможною.

Зупинити нелегальну торгівлю і створювати бренди

Від колишньої потужності української легкої промисловості залишилася десята частина. І це чітко видно за внутрішнім ринком. За словами Лариси Гонтар, питома вага товарів вітчизняного виробництва на українському ринку — лише 10 відсотків. І може ще знизитися. 

«Тільки в 2010 році в Донецькій області спостерігався приріст у легкій промисловості — на один відсоток. В 2011-му обсяг виробництва знизився на 15, у 2012-му — на 20 відсотків. А за вісім місяців поточного року падіння становило 29 відсотків. Водночас із січня по вересень 2013 року загальноукраїнський легпром «просів» лише на 5,9 відсотка. До того ж інвестиції у підприємства галузі в області просто мізерні: за весь минулий рік — дев’ять мільйонів гривень, а за поточний — тільки три мільйони», — констатувала аналітик.

Однією із причин такого падіння головний фахівець департаменту розвитку базових галузей промисловості Донецької облдержадміністрації Олена Вороніна вважає відсутність в Україні власної сировинної бази. «Бавовну доводиться закуповувати в Середній Азії. А її ціна зросла на 50—100 відсотків. Це робить вітчизняні готові вироби ще дорожчими й тим самим зменшує коло покупців, готових платити більше», — наголосила Олена Вороніна. Однак за якістю продукція українських «легковиків» ні в чому не поступається провідним світовим виробникам. «Наші підприємства можуть успішно конкурувати із французькими та італійськими виробниками і мають там великий попит. Наприклад, макіївська фабрика «Аспект» виготовляє взуття для італійських дітей, шахтарська фабрика ТОВ «Лемуа» шиє дитячий одяг на французький ринок (за давальницькою схемою. — Авт.)», — зазначила Олена Вороніна.

Але високі ціни на сировину — не головна проблема, вважає виконавчий директор Всеукраїнського об’єднання роботодавців легкої промисловості «Укрлегпром» Тетяна Ізовіт. «Бавовни в нас немає, натомість раніше було потужне лляне виробництво. Сьогодні жодного комбінату, який випускав би лляне полотно, не залишилося. Але головне — це великий тіньовий сектор низькоякісної, контрабандної і контрафактної продукції. 

Нині ринок товарів легкої промисловості ми оцінюємо в 70—80 мільярдів гривень. А офіційно його обсяг у нас 27,5 мільярда гривень. Усе, що зверху, — нелегально завезено до України або виготовлено в підпільних цехах, власники яких не платять жодних податків і соціальних внесків. 

Ціна такої продукції утричі—вчетверо менша, ніж легальної. Але якість її не може гарантувати ніхто», — наголосила виконавчий директор.

За словами Тетяни Ізовіт, українські державні організації не завжди прагнуть підтримувати вітчизняну легку промисловість. «Наприклад, форма для військовослужбовців. Є спеціальні вимоги до тканини: склад, розривне навантаження та інші нормативи. Наші підприємства вкладають гроші в розробку, платять за сертифікацію, а потім Міноборони виставляє в тендерних умовах артикули російських тканин. Або Укрзалізниця ставить умови постачання 300 тисяч постільних комплектів за три доби. Чи можна вкластися в такі терміни?! І в результаті лише 30 відсотків товарів від своїх потреб залізничники закуповують в українських виробників», — зазначає експерт.

«У вітчизняного виробника має бути свій власний бренд, — вважає Олена Вороніна. — За роботи на давальницькій сировині торговельні марки залишаються закордонні, і споживачі не сприймають продукцію як виготовлену в Україні. А дуже багато підробок під світові бренди шиється в підпільних цехах».

Автор і сам не раз чув розповіді про те, як власники магазинів одягу закуповують товар за кордоном або в Одесі по 50 гривень за штуку, а потім їхні працівники пришивають нові ярлики з відомими світовими торговельними марками. Завдяки цій простій операції ціна збільшується в 10—15 разів.

За даними Донецького регіонального центру зайнятості, на 1 вересня 2013 року на обліку перебували 34,1 тисячі осіб, із них майже дві третини — жінки. 

Тому питання створення підприємств для «слабкої статі» вельми актуальне. А щоб допомогти українським «легковикам» у просуванні своїх товарів, можна було б створити для них спеціальні торговельні майданчики — на кшталт оптових ринків агропродукції. Це наблизило б товар до покупця й усунуло зайві накрутки посередників.

Донецька область.

Пошиття дитячого трикотажу на ТОВ «Лемуа».

На макіївській взуттєвій фабриці «Аспект».

Фото надано автором.