Та найпам’ятнішими для нього стали роки раннього дитинства: нацистська окупація Донбасу, примусове вивезення його разом з матір’ю до Німеччини та перебування в концтаборі...

Додому прийшли, а його немає...

— Я народився 1938 року, мешкав з батьками, вони працювали на заводі, — розповідає Віктор Марущак. — У 1939 році батька призвали до армії на Фінську війну, і більше я його не бачив: лише після війни мама отримала повідомлення з військкомату, що 10 лютого 1945-го мій батько загинув у боях на території Німеччини.

Як зараз перед очима — зима 1943 року, і ми з матір’ю повертаємося від її сестри додому. Та доки гостювали, в домівку влучила бомба, й на її місці диміло попелище. Деякі речі витягли з-під руїн, і на тачці, позиченій сусідом, відвезли залишки пожитків до материної сестри.

Аби нас прогодувати, мати прибирала в одному з відділків німецької фельджандармерії, що був біля сучасного «Маяка» в Донецьку. Іноді прала вдома сорочки для одного унтер-офіцера, який якось віддячив шоколадкою. Її, таку довгеньку, мама принесла на мій день народження, 3 лютого 1943 року.

Одного дня в жандармерії зникли німецькі аусвайси, і всіх працівників, що були найняті з місцевих, забрали у гестапо. Унтер-офіцер, пожалівши матір, спитав: «Кіндер де? Де Віктор?..» Удома жандарм мене одягнув, говорячи: «Віктор, шнель, шнель», і на мотоциклі привіз до матері, яка вже була в підвалі гестапо.

У підвалі, де було багато людей, я здружився з дівчинкою, старшою від мене. Згодом усіх нас повезли на вокзал. Строєм загнали в товарняк — пульман, усередині якого замість туалету за перегородкою стояло одне на всіх відро.

Куди саме ми їхали, неможливо було зрозуміти. На одній станції нас погодували — дали по шматку хліба, а ще через певний час потяг прибув до Німеччини.

«Смачний» спогад про концтабір — кульбаки поміж  вишок

— Нас, прибулих до німецького концтабору, висадили з товарняка, а потім направили на так звану санітарну обробку, — продовжує спогади Віктор Марущак. — Ніколи не забуду цей момент. У мене на шиї на ланцюжку був хрестик. Побачивши його, один з охоронців зірвав цей хрестик, після чого велів проходити: «Шнель!»

Після санобробки всіх прибулих оселили в бараку. Двічі на день в’язнів вишикували на плацу для переклички по номерах. Нас, дітей, було троє в цьому бараку. Пам’ятаю колючий дріт, вишки стоять, і ми, малеча, бігаємо й збираємо кульбаки. Ми їх їли, і, знайшовши дві кульбаки, я приніс їх мамі. Кажу: «На, мамо, покушай». І вона з таким задоволенням їх їла!

— Чим годували в таборі? — запитую.

— Годували супом з брукви. Досі не можу її запах переносити. Коли вдома варять капусту — кольорову або брюссельську, я одразу вибігаю. Ніколи її не їм.

Минула весна. А вже влітку нас усіх зібрали на плацу, де незнайома жінка ходила поміж невільників і робила вибірку. Вказувала: цього, цього й цього...

Підійшовши до нас, жінка вказала на мою матір. Ми ж не знали, чого вона хоче — може, на розстріл чи ще кудись. Мама каже: «У мене ж кіндер ось». Вона відповіла: «Я-я, яволь». Виявилось, що це була дружина якогось офіцера, яка відбирала обслугу. Цього разу вона забрала вісьмох осіб — домогосподарками, сільськими робітниками тощо.

На подвір’ї маєтку, куди приїхали, нас зустрів наглядач, поляк. Як зараз пам’ятаю, випещений такий весь. Почали запитувати прибулих: хто може доїти корів? Мама була селянкою з Миколаївської області, і відповіла: «Я можу».

Разом із кількома іншими робітниками нас відвели на обори, щоб показати, де належить працювати. Побачивши свиней і корито з кормом, що стояло поблизу, я, зголоднілий, підскочив до цього корита і почав черпати з нього й жадібно ковтати мішанину. Мама мене відвела, сказавши: «Не можна так багато, бо живіт болітиме».

Якось мама доїла корів і покликала мене, давши випити півкухля молока. Побачивши це, наглядач-поляк вдарив мене два рази батогом по спині. Я, звичайно, заплакав. Це помітила хазяйка, яка, будучи все ж людяною жінкою, не змогла стримати сліз на очах. Відтоді ми цього наглядача більше не бачили.

Потім, коли вже йшов 1944 рік, хазяйка перевела маму прибирати в домі. Мені ж, шестирічному, веліли працювати на плантації полуниці. Оскільки німці удобрювали грядки людськими каловими масами, то моїм обов’язком було розправляти ці купи по рядках, щоб вони лягали рівномірно.

Так ми й працювали до 1945 року, аж доки, десь у квітні, нас звільнили.

— Де саме це відбувалося? Чи збереглися документи, пов’язані з вашим перебуванням у цьому фактично рабстві?

— Єдиним документом, що зберігся, є потерта метрика німецькою, видана окупантами ще в Донецьку. Мама носила її разом із своїм аусвайсом усередині взуття.

Я потім розпитував матір перед її смертю (а померла вона у 2001 році): «Мамо, де ми були, хоч назви населений пункт?» «Були в німців», — і все.

Єдине, що зберіг у своїй дитячій пам’яті, так це назву міста Оснабрюк. Там був табір переміщених осіб, з якого колишніх в’язнів уже розвозили назад, на схід.

«Запам’ятай, сину: в Німеччині нас не було»

Повернулися до Знам’янки, де мешкав мамин брат. Він працював начальником якогось цеху. Мама пекла пиріжки і продавала. Я бігав по вокзалу та продавав воду келихами, по 3—5 копійок. Уже закінчувалася війна, і повз станцію проїжджало чимало ешелонів з військовими...

Ніколи не забуду 9 травня 1945 року. Біжу поміж вагонів з бідончиком. Раптом постріли, якісь залпи, і не один. Я дуже злякався, аж присів. А всі вигукують: «Перемога, перемога!»

Згодом ми переїхали в те саме село Червоне, під Новогродівкою, де радила нам побувати мамина подруга з Оснабрюку. Батьки цієї жінки прийняли нас дуже добре. Там я й пішов у перший клас. Мати працювала при шахті, у продторзі. Пам’ятаю, коли я пішов у перший клас, то мама посадила мене навпроти себе й сказала: «Синку, запам’ятай раз і назавжди, що ми ніколи не були в Німеччині — ні в концтаборі, ні в будь-якому німецькому місті!

Під час війни ми були на окупованій території Сталінської області». Я це дуже добре запам’ятав — фактично на все своє життя.

«Хтось із вас, солдати, визволяв і мене»

Військову службу Віктор Марущак проходив на підводному човні, командував відділенням. У Донецькому медичному інституті, куди вступив після хрущовського скорочення флоту, був старостою потоку та помічником декана. Чимало важливих доручень виконував під час роботи лікарем. Але й досі переконаний: нерозголошення ним, на вимогу матері, історії перебування в нацистському концтаборі дозволило їхній родині уникнути багатьох не рідкісних для радянського часу неприємностей, обмежень та переслідувань.

У 1965 році Віктора Марущака за розподілом було направлено до Слов’янська. Викладав у медичному училищі, працював у лікарні. Був дільничним і цеховим лікарем, терапевтом у стаціонарі. Завідував поліклінічним відділенням. З 1979 року і до цього часу він — лікар-рентгенолог.

Уперше про своє перебування дитиною в підвалі гестапо та в німецькому концтаборі публічно розповів лише у 1995-му. На урочистому заході, присвяченому 50-річчю Перемоги, коли ветерани ділилися спогадами про роки Другої світової, знайшлося про що згадати й Віктору Марущаку. Звертаючись до присутніх фронтовиків, які воювали на різних напрямках — під Кенігсбергом, Берліном, Дрезденом, — Віктор Омелянович сказав вдячно: «Комусь із вас судилося в 1945 році визволити від нацизму і мене...»

Донецька область.

Фото автора.