Наші власні кореспонденти вже кілька репортажів привезли зі столиці, із самої гущі Євромайдану, котрі були надруковані у попередніх числах «Деснянської правди». А напередодні Різдва Христового ми послухали компетентну думку іншої сторони. Власне, думку влади.
Про Майдан і все довкола нього, про людей пересічних на тому Майдані і лідерів опозиційних партій, про глухий кут і вихід з політичної кризи розповів нашому виданню народний депутат України, радник Президента України, перший заступник керівника фракції Партії регіонів у парламенті Михайло Чечетов (на знімку).
— Проблема Майдану має кілька аспектів, — каже наш співрозмовник. — Аспект перший: треба віддати належне Президентові — в Україні сформовано зріле громадянське суспільство. І наші люди, як в будь-якій іншій демократичній країні, мають право — звісно ж, у рамках Закону і Конституції — на акції протесту та демонстрації. Це — природно і справедливо. Про це не раз говорив Президент, і це нормальний процес.
Тепер інший аспект: внутрішній. Він полягає в тому, що підступно і цинічно у політичному протистоянні використано чистий порив студентів. Адже студенти, молодь, вони завжди є чистими у своїх намірах, ідеях. Молодь чиста навіть у своїх помилках і хибах. А ось роль політиків при цьому — інша. Політики намагаються цих людей підступно використовувати. Що якраз і сталося на Майдані.
Думаю, що у лідерів опозиції просто не вистачило витримки, і цей спонтанний «підрив» Майдану став, по суті, фальстартом виборчої кампанії.
«Троє богатирів», повні сили і нетерплячки, просто не дочекалися березня місяця у 2015 році. Вони скористалися моментом і, образно кажучи, нахабно вилізли на спини студентів.
Словом, трапилося майже так, як у 2004 році. Частина людей щиро вийшли на Майдан з добрими устремліннями щодо покращення життя в країні, а політичні невігласи своїми брудними чоботами помаранчевого кольору повсідалися на плечі, пролізли у владу і далі знаємо, що воно сталося — пересварилися між собою, перегризлися, як павуки в скляній посудині. І вже люди стали не потрібними. І де сьогодні Ющенко, де Тимошенко, де та «Наша Україна»? На політичному смітнику.
Нині щось дуже схоже відбувається. Придивіться добре — і побачите. Тільки тепер маємо щирий порив студентів. А політики намагаються їх використати для своєї виборчої кампанії. Але ще раз кажу — стартонули передчасно і фальшиво. І воно би нічого, але тут, на наше горе, долучився зовнішній чинник. Річ у тім, що Україна — це не Латвія, скажімо, не Литва і не Молдова. Ні за територією, ні за потенціалом людським, ні за промисловістю. Це не Грузія з трьома мільйонами людей. Це не мандарини, врешті-решт, якісь там. Це — потужна європейська країна. 45 мільйонів громадян. Це до всього ще й військовий потенціал.
Тобто Україна, якщо вона стає на якусь шальку терезів, може серйозно похитнути баланс. І це при тому — і це не секрет — що Україна нині опинилася в зоні серйозних геополітичних зацікавлень і змагань. Ми — між Росією, що набирає темпи зростання і могутності, та США, що нині втрачає вплив і колишню міць. У цій ситуації Україна має посутнє геополітичне значення. Від того, куди вона схилиться, залежить зміцнення одних і втрати інших. І що для нас найгірше — тут часто не йдеться, власне, про Україну, про те, що з нею буде — безробіття, інфляція, втрата ринків — це нікого не цікавить у тій грі. Там головне — хто з них, з тих основних геополітичних гравців, візьме гору. А проблеми самої України — то її проблеми. Отака ситуація.
Тому в цьому розкладі виходило так, що Україна мала дбати про себе сама. Ніби річкова риба поміж океанічних акул. І на якомусь етапі виходило, що нам врешті-решт найвигіднішим було взагалі нікуди не вступати — ні до Митного союзу, ні до Європейського, але, розширюючи взаємовигідну економічну кооперацію з Росією та унормовуючи внутрішні критерії, просто непоспіхом готуватись на майбутнє асоціювання до ЄС.
В умовах такої геополітичної конкуренції акції України підскочили раптом до небес. Ви ж бачите, як сюди всі яструби позліталися. І спеціалісти з кольорових революцій, і поважні конгресмени. Вони тут шпарко відкрито консультують, і настанови роздають, і навіть пиріжками пригощають...
Поза сумнівом, готувався сценарій силового захоплення влади шляхом імітації потужного невдоволення народу, щоби потім із цього протесту вилущити нових лідерів, нових месій, і вже був готовий альтернативний уряд і навіть деякі держави були готові його похапцем визнати. І все це могло скінчитися розколом країни.
Але план не вдався. А чому не вдався? Бо у гру вступила Росія. Вступила щиро і чесно. А що намагалися вчинити? Хотіли здійснити переворот, і нав’язати маріонетковий уряд, привести його до влади, а що буде далі з Україною — цих режисерів не цікавило. Американців хвилювало не так входження України до європейської спільноти, як щоби цей маріонетковий уряд увів Україну до НАТО, і після цього на сході нашої країни повиростали би їхні бази.
— А не дуже карколомний план з американцями?
— Запевняю, що так би і було. Ми мали б військові бази НАТО на кордоні із Росією. Це і є фінал всієї цієї операції.
— Ви так бачите цю ситуацію?
— Саме так. І саме через це котирування України так зросло. Не з тієї причини: наближатимемось ми чи ні до європейських стандартів, що тут у нас врешті буде і як ми житимемо, головне — американські військові бази в Україні, а Європейський Союз — то лиш ідеологічне прикриття. Прикриття для дурнів. Їхні стратеги все прораховували і завчасу профінансували. Майдан же зібрано на їхні гроші. А маріонетковий уряд потім ці гроші мав відпрацювати.
— Тобто за всіма цими європейськими вільнюськими пристрастями стояла Америка?
— Абсолютно точно. Це називається гра в довгу. Що ж врешті сталося? Американські стратеги прорахувались. Людей використали у темну. На лозунгах про Європу. А де ж американці «прокололись»? А «прокололись» на кредитах. Нині не тільки Україна потребує кредитів. За кредитами живе півсвіту. Ми звернулись до європейської спільноти: якщо ми підписуємо асоціацію, то допоможіть нам адаптуватись, допоможіть перекрити нам наші неминучі збитки. Допоможіть, як допомогли Польщі та іншим. Кажуть: добре, виділимо десь мільйонів 800... А це — курям на сміх. І штани не вистачить залатати. Ми до американців: ви — засновники МВФ, посприяйте у наданні кредитів без кабальних умов. І Америка нам також каже: ні! Вони просто пошкодували грошей.
Натомість Росія у цю важку хвилину для України вчинила по-братерськи: виділила нам 15 мільярдів доларів. І без жодних вимог. І тепер давайте завважимо: до ЄС входить 28 країн. Отже, 28 небідних Європейських країн пообіцяли нам лише 800 мільйонів доларів, що ніяк нам не могли зарадити, а одна Росія дає нам 15 мільярдів доларів! Тобто одна країна нам дає у 20 разів більше, аніж 28 небідних країн разом узяті. Також знімаються всі перешкоди в торгівлі між нашими країнами, що дає змогу запрацювати на повну потужність тисячам промислових підприємств. Окрім того, Росія дає нам знижку на газ на третину. Давайте згадаємо тут, що підпис Тимошенко в газовій угоді вартував нам за ці роки 20 мільярдів переплат.
Тобто коли Росія виклала головний у цій грі козир, то європейці зі своїми шістками у рукаві зблідли на обличчі й зрозуміли, що програли.
— Недооцінили Путіна?
— Швидше, постраждали через власну скупість. Цей хід Росії, по суті, нокаутував і європейців, і американців. Західні гравці такого не очікували. Вони просто з Україною продешевили. Потім отямились, але вже було пізно. Щоби все це сповна усвідомити — треба знати ментальність нашу і західну. Якщо там за копійку ладні удавитися, ну, вони там так живуть, то у нас є щедрість душі. Як сказав Путін: братерському народові допоможемо, хоч самі не жируємо. І цього ніхто не очікував.
Якщо там, на Заході, вирішили грати з Україною шістками, і хотіли взяти нас голіруч, то Путін пішов козирним тузом. І всім довелося скидати карти...
Так воно сталося. Тепер — далі. Природа цих рішень і вчинків має бути зрозуміла власному народові, треба пояснити все це людям. Адже здійнялася катавасія. Одні політики кажуть одне, журналісти розповідають інше. А люди на Майдані стоять. Але Майдан — то не вся Україна. То думка великої її частини, але не всієї, далеко не всієї. Ми пояснили людям позицію Європи і позицію Росії. Ми пояснили суть справи. І ось представники південного сходу, де мешкає дві третини населення, де виробляється три чверті валового продукту країни, також попливли людськими потоками до столиці. І уже ми мали два майдани. І — дві точки зору. А як визначити хто правий, а хто ні?
І тут, можна сказати, лакмусовим папірцем позиції народу стали довибори у парламент. Це довибори за мажоритарною системою в п’яти округах. Причому в Києві округ був поруч з Майданом, а ще — Київська область, Черкаси, Черкаська область та Миколаївська область. У всіх п’яти округах опозиція висунула єдиних кандидатів. Якби народ підтримав п’ять народних депутатів від опозиції, тоді можна було б сказати, що народ підтримав політику цих революціонерів на руйнування країни. Що ж бачимо натомість? А натомість опозиція тут «пролетіла» як тазок у сільській лазні. З п’яти округів вони цілковито програли у чотирьох, і навіть до суду не позиваються. Мудрий народ опозицію не підтримав! Він підтримав політику Президента України на оновлення та модернізацію України.
— Але народ залишається стояти на Майдані.
— То важке і принизливе стояння. Опозиція намагається зберігати гарну міну при поганій грі. Адже це жахливо. Сценарій, написаний зовні, провалився.
На європейській площі європейської держави барикади з бруду, колючого дроту та автомобільних шин. Це нормально? Ні. Це не сором і ганьба? З цього треба виходити.
Але опозиція не хоче конструктивних рішень, опозиція хоче дестабілізації, вона хоче валити пам’ятники, влаштовувати смолоскипову ходу, бити вікна, обклеювати паркани. Але це не може тривати нескінченно, безладу однак доведеться покласти край. І ми знайдемо рішення, ситуація з Майданом уже йде на спад.
З приводу Майдану зауважу таке. Цей Майдан мав з’явитися десь у березні. Але ж європейські та американські аналітики — люди з мізками. Вони знали, що якби Янукович підписав Вільнюські угоди, то Росія обов’язково перекрила би нам економічний кисень. До Європи торгувати нас не пускають, в Україні закривалися б підприємства, а це — масове безробіття, і опозиція осідлає коня навіть у донецькому регіоні.
Отак воно мало би бути. Так було задумано і прораховано. Тобто ціна підпису у Вільнюсі була неадекватною нашим національним інтересам. Якщо ми поставили б підпис при такому розкладі, то ми власноруч знищили б індустріальний сектор. Сотні підприємств зупинились би і мільйони людей лишилися б без роботи. Це була б непідйомна ціна європейської і примарливої, завважте, перспективи. Через те було зроблено паузу. За цей час мусимо збалансувати економіку, мусимо знайти шляхи її пожвавлення.
— Михайле Васильовичу, а російський кредит не приведе нас до Митного союзу?
— Ми не плануємо входити до Митного союзу, але за рахунок нормальних взаємин на російському векторі ми намагатимемось підняти економіку. Іншого шляху не було і нема. Може, хтось і хотів би, щоб ми повзли на череві до Європи, але як кажуть у народі: сильним будеш — визнають. Туди треба йти з високо піднятою головою.
— Якщо ми так серйозно пішли на кооперацію з Росією, якщо нам так по-братерськи дали гроші, зробили газові знижки, то, може, все-таки це означає, що ми відмовились від європейського вектора?
— Чекайте. Росія теж чудово оцінює наш потенціал — і військовий, і технічний, і технологічний. Ми серйозно зав’язані на космічних програмах, атомній енергетиці, літакобудуванні, суднобудуванні. Росія має тут свій інтерес, це так. Але їхній успіх великою мірою залежить від нас.
— Тоді пряме запитання. Сьогодні багато хто наляканий і у Львові, і в Донецьку, що Росія хоче відновити щось на зразок колишнього СРСР. Нам є причина боятися можливості того відновлення і тієї неясної, втаємниченої поки що структури, якщо така замислюється? Пишуть, що до Євразійського союзу навіть Туреччина проситься.
— Президент Росії, звичайно, хоче, щоб Росія була серед найпотужніших країн світу. Те великою мірою залежатиме від того, наскільки Росія зможе об’єднати довкола себе потужне інтеграційне коло країн. Європейський Союз має 28 країн. Напевно, Митний союз теж хоче зорганізувати таке об’єднання. Щоб конкурувати на серйозному економічному рівні — сьогодні треба об’єднуватись. Лідером цього утворення, звичайно, буде Росія. Радянський Союз із тими економічними структурами і тими ідеологічними засадами, як було, неможливий. Це — нонсенс. Але інтеграційний простір — то завдання реалістичне. Але з другого боку, Путін каже відверто і каже те, з чим важко не погодитись: світ розвивається шляхом глобалізації.
— Це гарне, мудре слово, але що від нього буде нам, в Україні?
— За 10—12 років не буде ні Митного, ні Європейського Союзу, а буде один великий геопростір, мегапростір, від Тихого океану до Атлантики. Це буде вільна економічна зона для вільного руху товарів, послуг і робочої сили. Тому Росія і пропонує: давайте інтегруватися. Бо якщо ти кудись вступаєш слабким, то тоді тобі перепадають з панського стола крихти, а якщо вступаєш кудись сильним — ти можеш і вимагати, і розраховувати на відповідне ставлення. Росія пропонує рухатися в Європу інтегровано.
— Але, напевно, дивлячись, що то за інтеграція...
— Звичайно. Тут теж треба зважати і не поступатись власними національними інтересами. Але ви спитали про державницьку позицію Росії, і я відповідаю, якою вона є, а приставати до неї чи відмовлятися — то наша справа.
— Ну, а вас, Михайле Васильовичу, Митний союз не лякає?
— Поки що це питання навіть не порушується. Але в будь-якому разі, якщо таке питання постане, то це вирішуватиме весь народ на референдумі. Куди би ми не вступали: чи до Митного, чи до Європейського Союзу. Адже той вступ передбачає в той чи інший спосіб часткову втрату суверенітету, адже це наддержавні структури, яким доведеться передавати повноваження, а цей крок можна робити лише з волі всього суспільства.
— Давайте тепер знову повернемося до Майдану. Там збиралося двісті, триста тисяч, йшлося про півмільйона і більше людей. То, буцім, переважно люди західного і центрального регіону країни. Але хто в них президент? У них, як і у всіх решта українців, легітимно обраний Президент — Віктор Янукович. Чи все адміністрацією Президента у цій ситуації оцінено правильно? Чи є у вас, народного депутата, радника Президента, досвідченого політика з того приводу самокритика? Може, багато чого можна було повернути інакше, не так радикально?
— Треба спуститися на грішну землю і зрозуміти: філософія простих людей, що на сході України, що на заході майже нічим не відрізняється. Там і там розуміють, що чим дружнішими ми є, чим згуртованіші, тим легше долати труднощі.
Ворожнеча не наближає нас один до одного. Прості люди не хочуть ворожнечі — ні ті, що розмовляють українською, ні ті, що вважають рідною російську, бо всі — громадяни України.
Вони всі добре розуміють: ми — єдина, дружня, багатонаціональна українська родина. Але простими людьми починають маніпулювати політики. І це — головна проблема.
Що ж до самокритики, то так, ми не святі, і ми помиляємось. І ми маємо в країні корупцію, і є у нас триклята бюрократія, і є суди — подекуди заангажовані. Все це так і все це є. І це викликає невдоволення і на заході країни, і на сході. Це правда. І нас завжди критикують і критикуватимуть, поки ми при владі. Але. Знову-таки, критикуючи владу, кожен має розуміти, що влада не вічна, і їй можна показати червону картку, використовуючи механізм народовладдя. Чергові вибори — і все може змінитися до навпаки. Як було з Ющенком і Тимошенко? Де вони тепер? Всі знаємо, де вони тепер. Але їх не усували шляхом революції.
Адже найбільша влада народу не на мітингу, не на барикадах, вона прихована і розгинається, немов пружина в один день, коли люди беруть бюлетень і ставлять «галочку». В той день тремтять усі правителі світу. Тоді одних підносять на п’єдестал, а інших відправляють на смітник історії. Якраз так, як сталося із помаранчевими діячами.
Так має бути і тут. Залишилось небагато — якийсь рік. Протестувати — можна, критикувати — можна, але навіщо барикади, навіщо валити пам’ятники, бити вікна і захоплювати приміщення?! Це не правильно, не розумно, це — злочин.
До самокритики влади віднесу і той факт, що ми, на жаль, програли інформаційну війну. Адже в тоталітарній системі не треба було нічого пояснювати. Там рішення ухвалили і всі виконують, хто не згоден — до в’язниці. А в демократичному суспільстві мало ухвалити правильне рішення, його треба пояснити людям, довести, що це правильне рішення, переконати опонентів. Бо опозиція одразу критикуватиме. І коли влада мовчить, то люди думають, що те, що говорить опозиція, і є єдино правильним. Тому в інформаційному просторі ми проявили слабину, ми не мали ефективної пропаганди, особливо з боку уряду щодо його рішень.
— Натомість Майдан політизується...
— Він не політизується, він був таким з першого дня. І всі його самопроголошені вожді з першого дня намагалися його підім’яти під себе — і Яценюк, і Кличко, і Тягнибок. Однак найбільше за всіх вискакує зі штанів Кличко, який «іде в президенти», якого буцім навіть пані Меркель ладна підтримувати, бо він «найпростіший» з-поміж трьох і ним легше буде маніпулювати. «Іде» у президенти і Тягнибок. А хіба Яценюк не «іде»...? Вони всі «ідуть», але місце одне. І тут заковика. Якби всі вони дійсно думали про державу, то вже давно, як того вимагає Майдан, висунули б єдиного кандидата в президенти від опозиції. А так — кожен тягне владну ковдру на себе. Це просто ганьба.
— Чи правда те, що Президент Янукович не сприймає тиску? І якщо би не було того привселюдного опозиційного тиску, то могло бути, що уряд Миколи Азарова уже би давно переформатували? Адже у Партії регіонів, напевно, є достатньо кадрів під нові міністерські портфелі?
— Віктор Янукович дуже сильний і вольовий чоловік. Він прислуховується до порад експертів, аналітиків, але, аналізуючи отриману інформацію, рішення приймає сам з урахуванням національних інтересів України. Це не та людина, з якою варто говорити з позиції сили. Нікому не варто говорити з ним з такої позиції. Це безперспективна річ. Це глухий кут.
Тепер стосовно кадрових рокіровок. По-перше, що стосується зміни окремих міністрів, то понад місяць тому на Раді регіонів була така розмова: рік закінчується, і за його підсумками є претензії до низки керівників міністерств і відомств, до деяких керівників областей. І вже, до речі, кілька голів ОДА змінено. Тобто була критика, за якою були неминучі очевидні зміни. Тому я думаю, що пертурбації в уряді також найближчим часом відбудуться.
Тепер щодо конкретних прізвищ. Ось в чому наша відмінність (йдеться про Партію регіонів) від опозиційних політиків. Вони постійно намагаються призначити винних. А це — хибний шлях.
Вину не призначають, вину треба довести. Те, що трапилося в Києві, сам факт Майдану і всі події, з ним пов’язані, ніби підштовхують нас: давайте призначимо винних.
Але ж тут головне, незалежно від того, по який бік конфлікту ти стояв, порушив закон — відповідай. Якщо закликав до силового захоплення влади — це кримінальна стаття, треба відповідати. Перевищив повноваження у розгоні демонстрантів — також треба відповідати.
Тому тут не треба форсувати. Ви знаєте, кілька високопосадовців відсторонено, йде слідство. Прокуратура працює. Але ви дивіться, у Гамбургу нещодавно захопили якусь нещасну кинуту будову. Так там розганяли протестантів з водометами і гумовими кулями. А якщо би там захопили мерію? Про що ми говоримо?! Ви розумієте різницю?! Тому нам треба повернутись до розуміння власне закону і його дотримання. І якомога швидше повернутись.
— Давайте спробуємо насамкінець спрогнозувати ситуацію. Адже з усім цим неспокоєм і новорічні та різдвяні свята — не свята. Все це млоїть серце, все це не гарно, не правильно. Як бути? Що буде? Не хотілося б, щоби було так, як у німецької поліції із водометами. Напевно, треба якось домовлятися?
— Я ще раз наголошую, навіть на Майдані стоять різні люди. Там є лідери опозиції, там є екстремісти і там є націоналісти. Але там є і люди, які не розуміють, що їх використовують для реалізації брудного сценарію проти України. Тобто їх використовували західні спецслужби для перевороту. Якщо люди цього не розуміють, то ще не пізно прозріти і отямитись.
— То що робити? Вони стоять і не прозрівають...
— Пік Майдану минув. Після того, як Росія зробила кардинальний крок у фінансовій допомозі Україні, а Європа з Америкою натомість збагнули, що їхню карту бито, Майдан просів. Образно кажучи: кулька здулась, Бобик — здох. Тобто Майдан доживає останні дні. Якщо опозиціє не бажає його розпускати, якщо вона хоче і далі використовувати цю організацію, то закономірно постає запитання: що робити? Як це все, як ці старі колеса, барикади прибирати? Я можу сказати єдине: жодного силового розгону не буде! Завжди, коли в країні криза — її вирішення має бути тільки за столом переговорів. Ми такий стіл започаткували. Координує його Леонід Макарович Кравчук, і ми маємо знайти рішення, яке би влаштувало всіх. А яке рішення має бути, щоби всіх влаштувало? А рішення має бути таким, де б із-за столу не піднялась одна сторона з гордо піднятою головою, а інша — похнюплена. Це буде не компромісом. Компроміс буде тоді, коли відповідний документ буде підписано і обидві сторони лишаться незадоволеними. І кожна сторона вважатиме себе переможеною. Саме це буде компромісом. І такий компроміс треба знайти. Бо тільки він буде на користь Україні та Українському народу.
— Отож, завершуємо з вами бесіду на оптимістичній ноті: все має завершитися шляхом перемовин.
— Тільки так. Інакше було б на користь деструктивним силам і на шкоду Україні. Ті, що готували такий сценарій, не дочекаються.