Юрій Гнаткевич (на знімку), народний депутат України першого, п’ятого і шостого скликань, кандидат педагогічних наук, нині голова Просвітницького центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка:
— Відзначаючи 30-річчя українського парламентаризму, маємо пригадати, з чого все почалося. А почалося з виголошеної Михайлом Горбачовим на пленумі ЦК КПРС фрази: «Надо что-то менять, товарищи! Ибо если ничего не менять, то ничего не изменится». З «перестройки», яка несподівано почалася з плюралізму думок. Україною покотилася хвиля дискусій, які з кухонь викотилися на вулицю, в колективи та в партійні організації комуністів.
Усім стало зрозуміло, що комунізму не буде, що компартія вішала народові локшину на вуха. Люди знали про існування спецмагазинів, спецбуфетів і спецпайків для номенклатури. За таких обставин на місцях, в колективах почали формуватися групи активістів. До таких і я примкнув у моєму КПІ.
Вибори 1990 року я вважаю найдемократичнішими з усіх досі проведених. Висока демократичність підтверджується вже тим, що до парламенту були обрані деякі дисиденти, які щойно вийшли з тюрем. Чого тільки варто було обрання Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, Степана Хмари, Олеся Шевченка. Тоді за графіками проводилися зустрічі в колективах, де опозиційні кандидати виступали разом із висуванцями комуністів. Були наші виступи на радіо. Я множив листівки на принтері, який щойно з’явився в моєму рідному інституті. Я ходив по дворах і балакав із тими, хто грав там у доміно. Жодного тиску на себе я не відчував, а на всю виборчу кампанію витратив аж п’ять рублів, поспішаючи на зустріч на таксі. Фальсифікацій я не боявся, бо такого слова тоді й не чув. Це вже потім вибори треба було не тільки виграти, а й захистити їх результати. У гру пішли бруд, наклепи, підкупи, «гречка», каруселі, затикання рота опозиціонерам. Але це зовсім інша тема.
Ситуація у Верховній Раді з перших днів була товариською. Комуністична група «239» змирилася зі створенням Народної Ради та погодилася на те, щоб опозиція очолила низку комісій (тепер комітети). Керівниками стали Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Лесь Танюк. Ігор Юхновський керував Комісією з питань освіти і науки. Пізніше її очолив рухівець Павло Кислий, у якого я був заступником. На той час в Україні був зовсім інший суспільний настрій, були гучні мітинги біля Верховної Ради та в наших західних містах. Компартія реально втрачала авторитет і вплив. Багато комуністів побоювалися: «А чим це все може для них особисто закінчитися...»
Коли я погодився з пропозицією рухівців КПІ і членів створеного мною там осередку Товариства української мови бути висунутим у депутати, і навіть коли вже був ним обраний, я аж ніяк не вірив, що буду учасником проголошення незалежності України. Якби тоді мені хтось напророчив, що за незалежність голосуватимуть разом із націоналістами також комуністи, я обізвав би його дурнем. І причина тут не тільки в тому, що комуністи були деморалізовані путчем у Москві. У кожному комуністові з українським прізвищем почав просинатися ідентичний українець. Істинна причина розпаду СРСР лежала в глибоких протиріччях, закладених уже в самій його назві.
По-перше, це був не союз, а централізована російська імперія, де всім і всюди верховодила Москва. По-друге, республіки не були радянськими, бо ради всіх рівнів ніде реальної влади не мали. Її скрізь мали бюро, райкоми, обкоми, міськкоми і Політбюро ЦК. По-третє, республіки не були соціалістичними, бо насправді у нас панував не соціалізм, а державний капіталізм. По-четверте, всі республіки не були, власне, республіками, бо в республіках панує влада народу, а в СРСР процвітала диктатура однієї партії.
Мені пригадався цікавий факт. Якось у червні 1990 р. хтось запросив мене прийти в кабінет Голови Верховної Ради. Прийшовши, я побачив там усе керівництво Народної Ради та її активістів. Леонід Кравчук пояснив, що незабаром він має їхати підписувати новий союзний договір. Але він цього робити не хоче, бо не хоче брати відповідальності перед своїм народом. Адже ми вже двічі, у 1654 р. і в 1922 р., укладали з Росією договори і потрапляли в колоніальну залежність. «Але якщо «вони» проголосують, я змушений буду їхати», — сказав Кравчук. Тут слово взяв Іван Плющ. Він пояснив, що нас зібрали порадитися, у який спосіб можна буде відкласти поїздку Кравчука до Росії. І ми домовилися це зробити шляхом затягування обговорення питання. Невдовзі І. Плющ поїхав у Канаду на відзначення сторіччя переселення до Канади першого українця. Іван Степанович взяв із собою мене. Він доручив мені читати канадські газети і доповідати йому, що вони пишуть про Україну. Я знайшов в одній із газет коротку замітку «Україна відклала підписання союзного договору». Я переклав її Плющу на українську мову, після чого він радісно вигукнув: «Молодець Кравчук!»
Спостерігаючи за всіма наступними скликаннями українського парламенту, я помічав, що там завжди було багато депутатів з українськими прізвищами, для яких все українське було непотрібним, а їхні власні чи навіть чужі бізнесові інтереси переважали національні. Парламенти всіх скликань та більшість наших політичних лідерів вперто ігнорували вирішення національного питання. Казали, що воно не на часі. Вони неначе не знали, що національне відродження — це шлях, яким пройшла більшість націй, котрим вдавалося вирватися з імперської неволі. Прикладів тут є достатньо.
Як наслідок — Україна була побудована не як класична європейська національна держава, а як національно гермафродитна держава без національної свідомості і національної відповідальності більшості її громадян. Звідси маємо казнокрадство, хабарництво, корупцію і війну на Донбасі, звідки чуємо: «По украм огонь!» Якщо Україна і українська влада рішуче не стануть на шлях національного відродження, перераховані щойно явища не будуть подолані ніколи.
А тим часом досі Президентом Володимиром Зеленським на «низи» не дано вказівку виконувати ухвалений рік тому на виконання статті 10 Конституції Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». А в Україні, як це не прикро, мало ухвалити закон. Треба, щоб надійшла вказівка «зверху» його виконувати. Отже, нова влада заблокувала скромно розпочате національне відродження українців. Нова влада наступила на старі граблі. Отож, здається мені, що український народ, як і досі, ще довго житиме, чекаючи на щасливе життя, в полоні ілюзій.
Записала Олена ГОРБУНОВА.
