Наша розмова із політиком та дипломатом Володимиром Крижанівським (на знімку) відбувалася в телефонному форматі. Розпочалася вона з того, що народний депутат першого скликання зацитував відомі рядки поета Давида Самойлова «Вот и все. Смежили очи гении...». Своїми враженнями про травень 1990-го він ділиться неохоче. Каже, що багатьох провідників того часу вже не стало, але й нині є більш достойні персони, ніж його власна.

Депутатом В. Крижанівський був лише в першому скликанні. Свого часу обіймав посаду першого Надзвичайного і Повноважного Посла України в Російській Федерації. Але й нині зустріти його в парламенті — не дивина. Найчастіше серед молоді — жвавого й активного, готового ділитися досвідом і відкритого до спілкування. Так, і наша розмова, слово за словом, починає сплітатися в цікавий монолог. Колючий, хрипкий голос поступово переносить у світ, про який ми сьогодні навіть не згадуємо. У час, коли ще не було суверенності, референдуму та й сама незалежність лежала в площині намірів та мрій. Але був уже перший демократичний склад парламенту. Володимир Крижанівський пригадав для «Голосу України», як він відчував і сприймав ті дні.

— Уже нема Чорновола й Михайла Гориня, нема Драча, нема багатьох тих, хто починав... Буквально сьогодні брав інтерв’ю для проекту «30, 30 по 30» — тридцять років, тридцять хвилин і тридцять особистостей. Ми його реалізовуємо з Асоціацією народних депутатів. Там буде і Володимир Яворівський, і Олександр Мороз, й Ігор Юхновський, і багато інших наших колег. І от Ігор Рафаїлович зазначив, що саме серед комуністів у першому скликанні в парламент зайшло дуже багато директорів заводів, які пройшли від станка до директорського кабінету. Погоджуюся з тим, що патріот, націоналіст і демократ передусім має бути професіоналом. У нашому скликанні передусім були фахівці. І нам вдалося сформувати вдалий симбіоз. Усі тоді казали собі: «Якщо не ми, то хто»? У ті часи цей лозунг дуже побутував. Хочу згадати першого очільника нашого парламенту — Володимира Івашка. На превеликий жаль, його портрет нині чомусь відсутній у парламентській портретній галереї Голів Верховної Ради. А він іноді просто продавлював рішення на користь демократичних кіл. Наприклад, було 24 чи 25 членів президії, а він наполіг, щоб вісім місць належало опозиційній Народній Раді. Нас було 110 — це четверта частина парламенту, але за наполяганням саме Івашка демократам віддали третю частину. Уявляєте? А якби вони проголосували, то могли б не давати нам і жодного місця.

На 24 серпня 1991-го законодавство України на 75—80 відсотків уже було законодавством незалежної держави. Чи могли б ми своїми 110 голосами прийняти таку базу? Звісно, ні. Разом із нами голосували й комуністи. Серед них були й затяті. Але разом із нами в одному залі був і Левко Лук’яненко. Те, що людина може віддати 25 років життя, поневіряючись у тюрмі, засланні та таборах заради абсолютно ефемерної для комуністів ідеї незалежної України, викликало в них подив, але не зневагу. Навпаки — повагу.

Маю сказати, що багато в чому сприяла й поведінка Москви. Ми чомусь дуже лояльно ставимося до Бориса Єльцина. Навіть можна почути, ніби те, що сталося в 2014 році, було б неможливим за Єльцина. Але мені здається, що Росія практично однакова во всі віки. І лише іноді з нею відбувається, як кажуть математики, біфуркація (зміна якісної поведінки за малої зміни параметрів. — Авт.). Росія має послідовну позицію, яка полягає в тому, що Україна — це недодержава, а українці — недонарод. А Єльцин, як і всі російські політичні діячі, передусім був імперіалістом. Нині прізвище президента Росії зовсім не Путін. Його прізвище — 110 доларів за барель нафти. За часів Єльцина барель коштував 10-12 доларів. Раніше в них просто не було грошей, щоб воювати і підпорядкувати нас своїй імперії.

Історія — це не якась ламана лінія, яка має багато піків. Ні. Це крива, яка йде вверх або вниз, але вона плавна. Ми маємо такого от сусіда, і його наявність, між іншим, сприяла тому, що комуністи проголосували за незалежність. Вони не боялися Єльцина. Їм врешті-решт теж набридло працювати під козирок і на «што ізволітє». Вони хотіли комуністичної, але своєї України. Адже під владою комуністів на той час було не більше третини всієї промисловості України. Знаменитий «Південмаш» чи Павлоградський хімзавод — усі великі підприємства зовсім не підпорядковувалися Україні. Навіть не знаю, чи українського прем’єра пускали без перепустки на «Південмаш». Ми відповідали максимум за харчову та місцеву промисловість. Саме це набридло комуністам, і тому вони стали нашими супутниками на той час.

Колись у США розмовляв із першим начальником Служби безпеки УПА знаменитим Миколою Лебедем, то він зауважив: «Бачу, що ви з комуністами сидите за окремими столами. Але ми свого часу говорили з комуністами через приціл гвинтівки і зрозуміли, що треба шукати інші шляхи». Він закликав нас розмовляти і працювати з ними. І це дуже важливо, що в нашому скликанні вдавалося порозумітися. Навіть за умов, що побутували такі лозунги, як «комуняку на гілляку», а нас називали «так званими демократами» й «ні на що не здатними». Нинішнє скликання, особливо такі фракції, як «Голос» і «Слуга народу» (кажу про більшість, а не про окремих депутатів), — це молоді притомні люди. Вони хочуть, щоб наша країна була нормальною. Але у них бракує того, чого бракувало тоді й нам — досвіду державності. Тільки в єднанні можна було зрушити нашу країну тоді.

Точно так само й нині. Ми навчилися прислуховуватися до комуністів, а вони до нас. Хоч був і антагонізм та суперечки, але до мордобою і кидання толових шашок усе ж не доходило.

Я був одним із тих, хто навчав новообраних народних депутатів у Трускавці. І бачив запал у їхніх очах та бажання щось зробити. Багато з них цього просто не вміють, хоча і прагнуть змінити Україну на краще. Є люди, які «не тягнуть», але є й такі, які можуть і розуміють. Думаю, хай би що там казали, ці люди і є містком з нами, з нашим поколінням. Вони багато в чому дуже нагадують наше скликання. Наших молодих Гриніва, Стецьківа, Філенка, Ємця, Колесника... багато кого. У нас і серед комуністів теж були 25-літні депутати — хлопці, які пацанами пройшли Афган, які по два-три роки дивилися в очі смерті. І практично ніхто з них не був затятим антидемократом.

Вважаю, кожен українець має прочитати статтю Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка», написану в 1954 році. Він постулює три тези, в яких описує ворогів України. А це — Москва, кочубеївщина (тобто запроданство) і провінціалізм. Нам треба вийти з цього кола. Цей твір має бути в шкільних підручниках. Бо Росія завжди хотітиме вказувати, як нам будувати свою країну. Не країну, а республіку. Не республіку, а частину Росії. Федеральний округ... Ми можемо стати каталізатором, який даватиме поштовх і приклад для нормального розвитку Росії. Але вони натомість хочуть поставити нас на коліна.

Я не бачу жаху нині. У нас буде нормальна Україна. Пригадайте Дмитра Разумкова перед початком цього скликання. Він мало не принципово розмовляв російською мовою. А чи чули ви від нього тепер хоч одне російське слово? Тому що людина, коли стає одним із керівників цієї держави, починає розуміти, що це її держава. Росія завжди робила наших керівників патріотами. Ще раніше кожного нового керівника, який приїжджав в Москву, вони пробували, як то кажуть, фейсом об тейбл. Але досягали завжди абсолютно протилежного. Кажу вам: ще трошки, і якби не було Азарова, то вони й Януковича зробили б якщо не націоналістом, то більш-менш патріотом. Російським правителям це вдавалося блискуче.

Я противник того, щоб створювати своєрідний флер над першим скликанням. Ми не були святими. Ми — прості нормальні українці. Але нас найбільше, мабуть, стосувалися слова про те, що «ми не мали зерна неправди за собою, а просто йшли». Із різних сторін в усі часи були позитивні люди, а були й негідники. Наше надбання передусім у тому, що нам вдалося без єдиної краплі крові отримати незалежність. У Тбілісі рубали лопатками, у Вільнюсі стріляли під телевежею, були постріли й у Ризі... всюди було несолодко. Але ми в першому скликанні пішли на те, щоб провести референдум. А якби народ не проголосував? Пригадую, першого ж дня після референдуму до мене на прийом у посольстві, щоб привітати, прийшла єдина росіянка — Галина Старовойтова. Вона розказала, що ходила до Єльцина і попереджала, що є дані про нібито високий рівень підтримки незалежності в Україні. А той їй, за її словами, відповів: «Галя, главноє сваліть Мєчєного, а потом ми с німі разбєрьомся». А не розібралися тільки тому, що не було грошей.

Нині кожному з нас треба думати про те, як зробити свою маленьку справу, свій маленький бізнес. Як придумати і зробити так, щоб наша країна була більш сильною, ніж є зараз. Ми повинні єднатися і приходити до спільних думок.

Записала Надія СМІЯН.