Життя Михайла Гориня нагадувало перші пориви весняного вітру, що не мириться з опором холодів, відчуваючи їх приреченість. Як фактичний керівник новоствореного Народного Руху України і народний депутат він чимало потрудився для безпосереднього відновлення державної незалежності України. А такий досвід безцінний!
Він — відомий борець проти тоталітаризму й самовідданий державотворець, поцінований державними нагородами України і Польщі. Нема сумніву, що лише з чиєїсь необачності чи примхи Михайло Горинь офіційно не титулований званням Героя України.

Проти бутафорії та брехні

Михайло Горинь якось розповідав про випадок з часів свого директорування в Нагуєвичах, рідному селі Івана Франка. Дівчинка, якій заледве 4 чи 5 років, біжить за підводами з конюшиною, смикає і носить на подвір’я козі. З болем у серці педагог передає свої роздуми: «Я дивився і думав: що варті мої педагогічні принципи, продумана система виховання дітей, коли вони змалку навчилися красти і злодійство не тривожить їх сумління? Злодійство стало для дітей нормою». Гіркі слова!

З пересічного факту М. Горинь доходить далекосяжного висновку. Спочатку він пише: «Чи не в тому причина багатьох лих? Що може вирости зі злодія? Ну, добрий спеціаліст — але вже ніяк не людина, для якої почуття справедливості — вартість, задля якої варто конфліктувати». Відразу після таких слів зазначає: «Я ніяк не можу уявити собі, якби Франко міг надрукувати поета, який писав оду Францу-Йосифу (австрійському імператору. — О. Г.). Для нього не існувало з приводу цього гамлетівського питання. Він вів боротьбу проти ідейних противників. Але він зовсім не рахувався з пристосуванцями. Пристосуванець викликав огиду. З часом прийшли зміни, і ми опинилися перед фактом страшної деформації моральних постулатів».

Тепер, наголошує Горинь, «конформізм став філософією, з’єднав у собі прихильників на всіх континентах, норовить виробити моральні засади, які виправдовували б чи навіть відстоювали конформну поведінку». Нинішній конформізм — наслідок суспільної кризи, що найяскравіше проявляється в сфері ідеологічній, в байдужості до суспільних справ. Цікаво, що в античні часи таку позицію називали ідіотизмом. Ідеологічна криза — це криза світоглядна, що засвідчують такі її симптоми: втрата сенсу життя, крах сім’ї і сімейних цінностей, несумлінне виконання своїх громадянських обов’язків, знецінення любові й притуплення радості, розчарування в можливості досягти справедливості, тривожність, духовна порожнеча, апатія, хронічний стрес, байдужість до аморального довкілля, алкоголізм і наркоманія, почуття самотності й безвиході, відступ від традиційних естетичних орієнтирів і захоплення низькопробними гейби художніми виробами.

Безпристрасний аналіз реальності

Український патріот М. Горинь обґрунтовано і безпристрасно аналізує реальне становище України як начебто «союзної республіки» в СРСР, що схарактеризований як «державний конгломерат». Правозахисник зазначає: «Офіційно Україна — держава в союзі держав з усіма правами союзної держави. Фактично ж і сама держава, і її права — звичайнісінька фікція». Правовий статус України доцільно розглядати з двох сторін: з однієї,— українці начебто згідно з конституцією мають усі можливості хвалитися своїми національними правами перед світом, але з другої — за домагання цих прав передбачені жорстокі покарання, аж до розстрілу, бо начебто йдеться про «зраду батьківщини». Треба додати, що тодішнє кримінальне законодавство навіть заперечувало конституційні права громадян і «союзних республік».

Мету захисників СРСР як «державного конгломерату» передають такі висновки: «Зусилля партійного і всього радянського апарату спрямовані на те, щоб убити рештки національної свідомості українського народу і українськість звести до кількагодинної передачі по радіо і телебаченню. Ще можна реалізувати національні прагнення українців у гопаку на сцені. В організації святкування річниці Шевченка чи Лесі Українки таких прагнень реалізувати не слід — пахне націоналізмом. Хочете вийти на сцену із Шевченком — пропустіть його через густе сито партійної цензури».

Наступ на українство посилився після приходу до республіканського партійного керівництва Щербицького, який називав себе «продолжателем дела Богдана Хмельницкого». Виголосивши на республіканському компартійному з’їзді звітну доповідь російською мовою, він дав зрозуміти партійним активістам, що розпочинається наступ, як пише Горинь, «остаточного витіснення української мови з усіх державних установ, навчальних закладів, фабрик та заводів України». Перекреслено права народу в один мах — і не треба ні змін до конституції, ні декретів, ні постанов. А яка реакція? З болем у серці дисидент попереджає не лише українців, а й звертається до цивілізованого світу: «Не було маніфестацій, страйків, заворушень. Багатомільйонна нація пошепки проковтнула внутріполітичний курс адміністрації України і почала пристосовуватись до нових обставин. Послух державного апарату і мовчання великого народу, над яким вчинено нечуване насильство, повинні насторожити всіх чесних людей світу. Адже таким способом можна здійснити будь-який захід, наслідки якого тяжко передбачити».

Як пише М. Горинь, після згаданої доповіді Щербицького «ортодоксальна публіцистика відзначить цю подію як прояв постійно зростаючої інтернаціональної свідомості українського народу і подолання національної обмеженості». Репресії та страх скували волю народу, а «правосвідомість довели до рабського рівня». Компартійна влада прагнула мати слухняних роботів: вони будуть беззастережно виконувати свої професійні обов’язки, підтримувати політику монопольної партії, славити її вождів.

Після критики культу особи Сталіна в карних органах залишилися «вчорашні». Сама система не зазнала змін — і нишпорки надалі цькують незгодних, хоч до певного часу не наважувалися їх арештовувати. Отож М. Горинь наголошує, що «мрії про можливість гуманізації соціалістичної системи танули». Однак Гельсінкські угоди змінили умови боротьби за громадянські права. Права людини тепер мають міжнародні гарантії, стали елементом правосвідомості населення. На порядку дня — доконечність залучити до цієї діяльності якнайбільшого числа людей.

В останні десятиліття кадебистська система широко застосовує ще один нелюдський метод боротьби з незгідними: цілком здорових людей, які не миряться із сваволею Системи, замикають у психіатричні лікарні, на «примусове лікування».

Життя в напрузі й жертовності

Після повернення до Львова з Качинського політичного табору особливого режиму вчорашній політв’язень не припинив боротьби, бо розумів, що демократизацію суспільства не можна обмежувати економічними змінами, «полишивши незайманими права релігійні, політичні, серед них і національні». Доречно нагадати, що навіть в умовах розпочатої «перебудови» імперське компартійне керівництво не допускало жодних змін у міжнаціональних відносинах. М. Горинь зауважив: «Уряд хотів би вивільнити десятиріччями притлумлювану творчу енергію народів, проте не поспішає вносити зміни в національну політику, займаючись в основному перебудовою економіки.

Проте добре відомо, що будь-які принципи слід проводити в життя повністю і до кінця. Наївно вірити, що напівзаходи в управлінні дадуть наслідки на практиці». Хибність критикованих підходів підтвердили спроби реформ 1950—1960-х років, що зазнали невдачі.

Не може бути мови про демократизацію, якщо «існуватимуть політичні концтабори, поки судитимуть людей за погляди і поширення інформації». Серед поборників демократії, які ще перебували в кадебістських концтаборах, М. Горинь згадує Левка Лук’яненка, Івана Кандибу, Григорія Приходька, Василя Овсієнка, Миколу Горбаля, Петра Рубана. Лише в Качинському політичному таборі особливого режиму ще залишалося 18 невільників, серед яких 10 українців. Цей табір відзначався особливо жорстокими умовами. Треба зауважити, що більшість політв’язнів — це люди немолодого віку, які страждали від різних хвороб.

Навіть у період «перебудови» так звані «правозахисні органи» не визнавали офіційно чинних законів і підзаконних актів, діяли з позиції сили. Своєрідність тодішньої України полягала в тому, що повернути колесо історії намагалися в самому центрі. Проте М. Горинь оптимістично заявляє: «Час — невмолимий, але справедливий суддя». Попри перешкоди, народ хоч і поволі, але пробуджується. У цьому надія нації, хоча втрат вона зазнала чималих.

Стрімкий розвиток політичних подій вже не міг зупинити ніхто. 8 вересня 1989 року легально розпочав роботу Установчий з’їзд Народного Руху України, до проведення якого чимало доклав зусиль М. Горинь. На з’їзді він виголосив доповідь про права людини, права народу, права нації. За його твердженням, становище України наприкінці вісімдесятих років катастрофічне. До цього вели трагічні події упродовж всього двадцятого століття, насамперед насадження «філософії ненависті, знецінення особи, народу, перетворення його на знаряддя для досягнення злочинних цілей». Звідси висновок про доконечність повернення до гуманістичних цінностей, без чого не може бути мови про вільну людину. Доповідач зазначав, що «масовий терор породив панічний страх, який став головним мотивом поведінки морально скалічених громадян».

Як наголошує М. Горинь, «перебудова сколихнула народну свідомість», розбудила особисту й національну гідність, зацікавлення минулим». Далі доленосний висновок: «Тільки суверенна демократична Українська Держава прискорить і забезпечить особі і народові права» і достойне життя.

Проблемі утвердження цих прав він приділяв особливу увагу як кандидат у депутати Верховної Ради України. Насамперед вчорашній політв’язень підкреслює, що суверенітет означає незалежність, тому не може бути мови про політичний суверенітет, економічний суверенітет чи ще якийсь суверенітет. Нема сумніву, що без суверенітету неможливо вийти з кризи, яка охопила всі сфери суспільного життя і «поставила народ на грань катастрофи».

«Гарантом суверенності України має бути схвалення нової Конституції — єдиного Основного Закону республіки. Вона має закріпити неподільне право України на вирішення питання подальшої долі українського народу».

Після розпаду СРСР колишній політв’язень намагається проаналізувати причини безславного кінця «імперії зла і брехні». М. Горинь робить висновки з минулого, викриває підступи російських українофобів, які повторюють заяложені вигадки дореволюційних україноненависників. Він зазначає, що «вогнище шовінізму не погасло після краху інтернаціоналістської ідеології». Цього не може ігнорувати незалежна Україна, відносини якої з Росією мають ґрунтуватися на нормах міжнародного права цивілізованого світу.

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.