Зробити кий, який задовольнив би гравців-професіоналів, непросто.

Досягнення  заслуженого майстра народної творчості Івана Ариванюка з Луцька вражають. У 1970—1980-х роках без його виробів не обходилася жодна експозиція майстрів народної творчості на Всесоюзній та Всеукраїнській виставках досягнень народного господарства. Отримував за них золоті, срібні та бронзові медалі. В роки незалежності став одним з  перших у державі  майстрів спорту з більярду.

Сьогодні наш земляк є одним з найкращих в Європі майстрів з виготовлення більярдних київ. В елітному середовищі цієї вишуканої гри роботи Івана Луцького — такий псевдонім  має Ариванюк — високо цінуються. Вважається, що його киї приносять удачу. Користуючись ними, визнані майстри більярду вигравали звання чемпіонів світу та титули переможців найпрестижніших турнірів. Гра так глибоко ввійшла в життя Івана Ариванюка, що навіть наша розмова з ним  (на початку березня) відбувалася в одному з найкращих більярдних клубів  Луцька —  «Жорж», постійним відвідувачем якого він є.

Першим  художнім «критиком» був дядько з палкою

Теплі спогади в Івана Ариванюка назавжди залишилося про рідне село Новосілки, що в Старовижівському  районі. Славилося воно надзвичайно красивими  весільними (посаговими) скринями, які виготовляли чи не в кожному дворі. Були скрині предметом гордості й свідченням достатку родин багатьох поколінь українців.  Не оминула ця творча робота і малого Івана Ариванюка. Виростав він, за власним  висловом, біля дерева з рубанком і долотом у руках.

Згодом Новосілки об’єднали із Смолярями.  Змінилися часи, а разом зник і традиційний промисел, хоча й досі ще живуть кілька тих давніх майстрів, яким зараз вже за вісімдесят. Вони й були першими учителями  мого співрозмовника. 

Талант до творчості у сільського хлопчика пробудився рано. У 13 років Іванко  намалював портрет батька. У 14 — став у колгоспі художником.

— Буряків мамі вже не давали, я відробляв, — посміхається вже давно сивочолий майстер. — «Перці» малював.  Один дядько за мною з палкою бігав, мовляв: «Нащо так намалював, що мене всі пізнають?» Тоді СРСР Хрущов керував. Скільки я тієї кукурудзи перемалював! А скільки робіт для  бібліотеки і  школи виконав. Було мені 13—16 років тоді. Для кіно треба було афішу написати, наочну агітацію оформити. Гуашами і акварелями малював. Але ж   фактично ніхто цього не вчив. В школі й то я не знаю на скільки  — на 3 чи на 4 малював.  Бо на заняття не було коли ходити, треба було корів пасти. В школі табличку множення вивчив лише до 5, а вже дядько в селі показав, як на пальцях можна табличку множення далі рахувати. Наступного дня приходжу  й кажу вчительці, що я вже всю знаю. Давай, каже, показуй, як ти пальці складаєш після п’яти.  Можу й вам показати. Це вже коли поїхав в училище вчитися, то закінчив його з відзнакою, вручили червоний диплом.

До вершин…  через картопляну грядку

Як багатодітній сім’ї Ариванюкам виділили додатково город під  картоплю. Ця обставина, як з’ясувалося  згодом, відіграє визначальну роль у подальшій долі Івана. Оскільки цей клапоть землі був поряд із обійстям  одного з визначних майстрів народної творчості  Касіяна Каваса. На той час він уже працював  викладачем Яворівського професійного училища декоративного і прикладного мистецтва в селищі  Івано-Франкове (Янів).  Ариванюки, працюючи на городі, ходили  до Кавасів пити воду.  Саме там маленький Іван вперше побачив шкатулки з яворівською різьбою.  Як зізнається, йшов до Касіяна не так на водопій, як на різьблені шкатулки подивитися.
Касіян Матвійович приїжджав у Смолярі, бачив малюнки свого юного земляка. Казав, що йому треба вчився. Так той і зробив після закінчення десятирічки. Згодом отримав  диплом  різьбяра по дереву. 

По молодих майстрів у селище Івано-Франкове, що на Яворівщині, приїхали «купці», й серед них Анатолій Миронченко, який згодом також став заслужений майстром народної творчості, з Луцького меблевого комбінату. Він раніше закінчив це училище й уже набирав фахівців на художні промисли. Звичайно, не міг оминути і хлопця з Волині, до того ж одного з найздібніших випускників.

На той час на Луцькому меблевому комбінаті ще не було сувенірної дільниці. Тож молодому фахівцю спочатку довелося малювати плакати, різні лозунги.  А потім з’явилися і  сувеніри.  Їх взірці розробляв сам Миронченко.

Переважно — пейзажі на фанерних або липових дощечках. Технологія виготовлення була простою: тонували чорною фарбою дощечки, а потім через вирізи показувалася  світла деревина. Лаконічні  такі картинки,  в той час модні, чиста графіка.

Привітання від Фіделя Кастро

У 1972 році Івана Ариванюка запросили в  Ківерцівський лісгосп — як організатора сувенірного цеху. Отримав квартиру. Набрав людей, розробив взірці.

— На базі цеху проводилися всесоюзні семінари, — пригадує майстер ті роки. — Не було такої таємниці, як тепер, хто  що  робить,  а обмінювалися досвідом. Ми тоді по Закарпаттю їздили багато, до мне приїжджали. 

Виготовляли сувенірну продукцію: шкатулки, декоративні тарілки.  Елементи орнаментів з нашої волинської вишивки інтерпретували в дерево. Почав їздити на Виставки досягнень народного господарства (ВДНГ) в  Москву, Київ.  Там був павільйон народних художніх промислів  України. Був його постійним учасником. Отримував золоті, срібні, бронзові  медалі. Творчі роботи почав виконувати. Львівський етнографічний, Київський музей декоративно-прикладного мистецтва, наш краєзнавчий закуповували мої вироби. Наприклад, Волинська область звітує у Києві й замовляють мені картину  «Лісова пісня»… Різні були роботи: пейзажі, гравірування, рельєфна різьба, шахи робив на замовлення.  Потім були сувеніри, творчі роботи на політичну тематику.  Наприклад, зробив портрет Леніна на дереві. Досить великий:   70 на 100 сантиметрів. Художня рада відібрала той портрет, а

Щербицький забрав його до себе в кабінет. 

— У 1974 році Леонід Брежнєв, перебуваючи на Кубі, подарував виготовлений  вами портрет Фіделю Кастро.

— Казали, що портрет лідеру кубинської революції дуже сподобався. Інакше б команданте не передав би мені свою книгу з автографом.

— Це, так би мовити, були парадні речі. А чисто виробничі питання ви вирішували?

— Довелося технологічно розробляти сувенір у вигляді амфори для духів (ефірного масла)  «Кримська  роза». Потрібні були копіювальні верстати. Мені порадили зайти до міністра лісового господарства Бориса Миколайовича  Лук’янова і попросити. Це був справжній  міністр: вникав у технологічні процеси, прогресивно мислив. Мене посилав у Фінляндію щодо обміну досвідом, у творчу поїздку до Литви. В  Києві  запитав: чи  хотів  би подивитися Музей декоративно-прикладного мистецтва?  І продовжив мені на три дні відрядження, ще й поселив у готель «Жовтневий» .  Такого, як він,  вже не буде.

Доля не пустила його в Абхазію

Ще одна цікава історія, яка посприяла подальшій щасливій долі Івана Ариванюка. В Ківерцях на базі сувенірного цеху держлісгоспу в 1978 році організували всесоюзний семінар.  Був  на ньому і міністр  лісового господарства Абхазії. Побачивши все це розмаїття сувенірів,  він забажав забрати  майстра з Волині до себе. Запропонував  одразу  квартиру в Гаграх, хорошу ділянку під забудову і безвідсотковий кредит на всі будматеріали за державними цінами. 

Пропозиція хоч була і звабливою, але виїжджати з Волині Іван Ариванюк не дуже хотів. По пораду звернувся до тодішнього начальника обласного управління лісового господарства Дмитра Телішевського, той — до міністра лісового господарства Лук’янова, а міністр — у місцеві партійні органи. Так через невеликий проміжок часу Ариванюк отримав трикімнатну квартиру в середмісті Луцька.

Зважаючи на події, які згодом сталися в Абхазії, напевно, сам Господь не пустив туди волинянина. Перебуваючи в той час в Києві, Іван Ариванюк зустрів колишнього міністра в одному лише спортивному костюмі.  Це все, що він зміг забрати з собою, рятуючись від мародерів. Господь оберіг нашого земляка від великих неприємностей і подарував цікаве продовження його творчої біографії. 

Сьогодні головне захоплення Івана Ариванюка — більярд. З цією грою познайомився ще в 1965 році, коли навчався в училищі й разом із студентським  загоном їздив до Мукачева. Потім у Ківерцях у  лісгоспі поставили маленький більярдний стіл. Іван зрозумів, що ця гра для нього:  треба думати і мати хороший зір, треновані чутливі  руки. Вже згодом, перебравшись із Ківерців до Луцька, йдучи повз Будинок офіцерів, почув знайомі звуки.

Зайшов і побачив більярдний стіл. Оскільки  жив Ариванюк усього за кілька десятків метрів від Будинку офіцерів, то став регулярно заходити туди грати.

— Коли їздив до Москви, вже почав там відвідувати більярдні, — розповідає Іван Іванович про свій шлях у цю елітну гру. —  Майстер спорту Фролов, він працював модельником на авіазаводі, відзначив, що я непогано граю.  «Підемо, — запропонував, —  виберу тобі недорогий стіл».  Потім у Києві був майстер, який обслуговував більярдні столи.  Захожу, а  він показує кия: в мене зарплата 200 карбованців, а кий коштує 1000. Подивився на той кий. Ще не знав, як він робиться, але володів технологіями обробки дерева. Подумав, невже сам не зроблю? Взяв, та й зробив.  Уже десь на третьому році мого нового ремесла чемпіон Радянського Союзу Аслан Бузоєв, тоді в Москві проводилися ці турніри,  грав моїм києм. Двічі  ним завойовував це звання.  Так  там взнали, що є такий майстер з Луцька. Потім, коли за Горбачова прийняли постанову про народні художні промисли, організував кооператив. Але прийшли важкі часи, і людям стало не до сувенірів, не було збуту. Кооператив розвалився. Зважаючи на всі попередні заслуги, мені в Луцьку дали творчу майстерню.

«Зброя» для чемпіонів світу

— А майстром спорту як ви стали?

— Мабуть, не випадково. Регулярно вигравав чемпіонат області, створив федерацію. Це був початок волинського більярду. Згодом поїхав на  чемпіонат України в Сімферополь і виборов перше місце.

Говорили, що ця гра буржуазна. Художники, письменники  зайшли, поговорили, чаю попили, у більярд пограли. Але згодом у всі Будинки офіцерів повернули більярд, бо Сталін  сказав, що ця гра корисна для офіцерського, генеральського складу, вона розвиває стратегічне і тактичне мислення, точність  зору, вміння орієнтуватися і визначати позицію. Більярдний стіл — це поле битви.  Заходив у більярдну в Москві. Вибачте, там такі визначні люди приходять, там рівень гри зовсім інший.  Там босяки і паскуди не приживаються, з ними ніхто не хоче говорити. 

— Хто ж грає вашими киями?

— Майже половина вітчизняних чемпіонів світу і Європи: Ярослав Винокур, Сергій Крижанівський, Артур Півченко, Олександр Паламар, Юрій Пащинський... Всі  досягали успіхів.

Наша  розмова відбувалася в присутності одного з партнерів Івана Ариванюка по грі  в більярд професора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Геннадія Бондаренка. Він теж може гідно оцінити киї відомого майстра, оскільки лише в 2019 році двічі вигравав відкритий Кубок України серед закладів вищої освіти в лізі  «Професор. Доктор наук». Слід зазначити, що  здобував ці високі титули Геннадій Васильович у віці 73 роки.

— Грав києм Івана Івановича, з яким познайомився ще в 1970-х роках.  І користуюся ним  уже років з десять.  У його киях закладена якась позитивна енергетика. 

Попри всі свої таланти Іван Ариванюк залишається скромною і надзвичайно позитивною людиною.  Про нього майже не розповідають ЗМІ, зате поважають за професіоналізм колеги і знайомі.  Тож щиро вдячний Геннадію Бондаренку, що допоміг зустрітися з майстром і розповісти про нього читачам «Голосу України».

Довідково

Касіян  Матвійович Кавас (1937 р. н., с. Смолярі) — учасник вітчизняних і світових виставок народно-декоративного мистецтва з квітня 1956 року. Нагороджений золотими, срібними і бронзовими медалями, дипломами Всесоюзної ВДНГ. Основний вид творчості — яворівська різьба і розпис. Різьблені ним скрині, тарелі, адресні папки, альбоми, вази зберігаються у Львівському музеї етнографії і художнього промислу, Українському музеї декоративно-прикладного мистецтва у Києві, Запорізькому історико-краєзнавчому музеї, в приватних колекціях громадян Австрії, Канади, США, Польщі, а також у Канівському музеї-заповіднику «Могила Т. Г. Шевченка». Касіян Кавас разом із науковцями підготував фундаментальну працю «Художня обробка деревини». Удостоєний звання народного майстра України.

Волинська область.

Фото автора.