Наприкінці минулого року в Тернополі, у видавництві "Підручники та посібники" вийшла книжка "Великою журналістикою покликані", авторами якої стали випускники 1981 року відділення журналістики Вищої партійної школи в Києві. По різному склалася їхня доля. Віктор Стельмах, наприклад, став керівником прес-служби першого Президента України Леоніда Кравчука, Олександр Горобець, упорядник і редактор цієї книжки, очолив колектив редакції популярної тоді газети "Правда Украины", Микола Маслов працював власкором Укрінформу в Нью-Йорку, в штаб-квартирі Ради Безпеки ООН, Дмитро Захарук став народним депутатом України першого скликання, Андрій Стативка працював у Міністерстві закордонних справ, в амбасаді в Празі, Микола Кривий з Рівного створив і очолив перший у рідному краї приватний "10-й телеканал". Ніхто з тогорічних випускників-журналістів Київської ВПШ не зрадив професії, не зганьбив своєї професійної честі. А в роки важких випробувань багато хто з наших колег опинився у вирі боротьби за незалежність нашої держави. Свідченням цього є і розповідь заслуженого журналіста України Олександра Горобця, розміщена в згаданій книзі, про долю нашого колеги з Луганщини Володимира Просіна.
Так ніхто Україну не любив, як Володимир Просін
Коли я прочитав надіслані до книжки матеріали Миколою Кривим, головою наглядової ради Рівненського радіотелевізійної кампанії "Сфера ТБ", і Миколою Якименком, власкором парламентської газети "Голос України" по Волинській області, кинулося в очі те, що обидва наче з двох позицій, не змовляючись, розповідали найбільше про одну й ту саму людину з їхнього життя у ВПШ – про нашого колегу Володимира Просіна. І про те, як він починаючи з 1979-го почав активно вивчати українську мову, позаяк приїхав із зросійщеної Луганщини, наскільки була це інтелектуально підготовлена, всебічно обдарована людина. І про слова Миколи Якименка про те, що при Просіну, у той час, як був він головою районної держадміністрації у рідному Святовому, місто мало такий вигляд, як щойно випрана і старанно випрасувана сорочка. Таким Миколі Олександровичу малювала картину власкор газети "Голос України" на Луганщині, у котрої наш колега цікавився справами колишнього однокурсника.
Я попросив Миколу Олександровича відшукати бодай світлину Володимира Володимировича, якщо не маємо змоги щось більше розповісти нашим читачам про колишнього співмешканця київської навчальної дворічки. Було зрозуміло, що ця людина виплекала свій авторитет в людях, була непересічною особистістю.
– Є у мене два його гарних знімки, – запевнив Якименко, – бережу, оскільки давно вже задумав розповісти про колегу своїм читачам... Одначе не минуло і півдоби, як Микола Олександрович знову обізвався, але з дещо розгубленим настроєм:
– Просто якась містика. Не знаю, як пояснити таке, – мовив волинський колега. – Весь комп'ютер обшукав – фото Просіна немає. Кудись поділося. А ще ж недавно обидва були. Але й водночас зникли і всі фотознімки з Майдану заодно. Був у мене цілий архів ексклюзивних світлин. А ще, знаєш, комп'ютер просигналив мені таким рядком: "Відбулося зовнішнє втручання в систему". Ось вам і прикмета явної, не позерної приналежності колеги до "високої журналістики", про яку ми обмовились у заголовку нашої книжки. Був би це звичайний користувач комп'ютерної мережі, кого б він цікавив, хто б заглядав до його сховищ пам'яті в електронній машині? А тут товариш майор поприбирав усе те, що може ненароком вибухнути суспільним інтересом. От і не вір потім, що всі ми з вами, друзі, ходимо під ковпаком...
Тому я кинувся поміж люди – у соціальних мережах знайшов чимало розповідей про Володю Просіна, як про винятково розумну, врівноважену, авторитетну людину. Скільки ж він поманливих, привабних справ зробив, постійно перебуваючи в гущі мас. Ніколи не покидаючи пера: постійно писав блоги, наповнюючи їх оперативною і аналітичною інформацією. Публічно роз'яснював свою позицію, як справжній висококласний журналіст, бо таким залишався завжди.
Ще 2003 року працював заступником голови обласної державної адміністрації. Потім знову повернувся до рідного Сватового. Весною 2014-го зі зброєю в руках організовував оборону від сепаратистів і колаборантів рідного міста і району. Вивозив з-під обстрілів путлерівців школярів і стареньких. Особисто доставляв продукти в багатодітні сім'ї. Він ще був порівняно молодим, а його вже всі називали "батьком", позаяк дбав за всіх. Мав виняткові душу і серце, і ділив їх на всіх...
На знімку: Володимир Просін під час бурхливих подій осені 2013-го – зими 2014 року.
11 травня 2014 року Володю Просіна підкосив інфаркт. Його доправили до лікарні. Але врятувати 61-літнього відомого активіста лікарі не змогли. За годину до цього він зустрічався з виконувачкою обов'язків голови Луганської обласної державної адміністрації Іриною Верігіною. Вони сперечалися про те, як потрібно діяти в умовах оборони рідного краю. Він встиг написати про цю проблему пост блогу і виставити його на інтернет-ресурсі. На цьому й закінчилася його земна дорога і як людини, і як журналіста...
Скільки живу, працюю в пресі, не бачив такого ніколи, щоб усі без винятку медіа-ресурси регіону відгукнулися майже одностайним висновком про смерть Володимира Просіна. Повідомляли про це, називаючи Володимира відомим громадським, політичним діячем, видатним у регіоні активістом, українським Патріотом, беззаперечним лідером району. Значить, Володю, був ти надзвичайно дорогим усім...
З тих повідомлень, аби більше розповісти про нашого колишнього колегу, я скористався публікацією сайту Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви. Думаю, що їм повинно бути найбільше довіри з боку наших читачів.
Ірей Дмитро Романків зі Сватового написав:
"У місті Сватове, на півночі Луганської області, сталося велике горе. 11 травня 2014 р. помер великий серцем і душею чоловік – Володимир Просін. Він помер у боротьбі за збереження Луганської області в складі України. Серце не витримало напруженого протистояння спробам залучити Сватівський район до проведення сепаратистського референдуму.
Він народився 17 жовтня 1953 року в м. Сватове. Навчався у Сватівській середній школі № 7, у 1978 році закінчив Харківський державний університет за спеціальністю "Історія". У 1981 році – відділення журналістики Київської вищої партійної школи.
З 1972 року працював літературним працівником, заступником редактора місцевої районної газети. З 1983 по 1994 рік очолював редакційний колектив міськрайонної газети "Новини Сватівщини". Знаючи зсередини життя партійної номенклатури, Володимир Просін з радістю сприйняв початок демократичних перетворень в Україні, вийшов із КПРС і став лідером національно-демократичного руху на Сватівщині.
У червні 1994 року він був обраний головою Сватівської районної ради народних депутатів. З 1995 по 2003 рік очолював Сватівську райдержадміністрацію. 1998 року під його керівництвом збудовано Школу мистецтв ім. Василя Зінкевича. У 2001 році Луганський обласний добродійний фонд підтримки регіональних ініціатив "Благовіст" визнав Сватівський район кращим за благоустроєм серед міст і районів області. Голові райдержадміністрації було вручено спеціальний приз.
19 січня 2002 року в ЦКіД "Сватова Лучка" відбувся перший поетично-пісенний фестиваль імені В. Зінкевича "Моя Україна: день новий зустрічає" з нагоди Дня соборності України.
Потім працював заступником голови Луганської облдержадміністрації. З 2006 по 2008 рік був виконавчим директором МКП "Слобожанщина". З 2008 по 2010 рік – начальник філії Сватівського райавтодору.
Володимир Просін усе своє життя вів дуже активну громадську діяльність. Він був головою Луганської обласної журналістської організації, секретарем Спілки журналістів України, помічником народного депутата України Олександра Стешенка. Неодноразово обирався депутатом Луганської обласної ради та Сватівської районної ради. Був головою місцевої організації Товариства української мови і Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Григоровича Шевченка, головою районної організації "Селянська спілка".
За багаторічну плідну працю, вагомий внесок у розвиток вітчизняної журналістики Володимиру Володимировичу було присвоєно звання "Заслужений журналіст України".
Саме завдяки Володимиру Просіну в Сватовому з'явилася парафія Покрови Пресвятої Богородиці УАПЦ і, на відміну від інших районів Луганщини, українська громада не відчувала тут ніякої дискримінації. І ховали Володимира Просіна в нашій парафії...
На знімку: журналіст Володимир Просін зі своєю сім'єю.
Я часто відвідував пана Володимира і коли б я до нього не приходив, він завжди мене зустрічав з радістю, завжди в своєму житті розмовляв щирою українською мовою. Він любив Україну і українське. За часу очолювання спочилим районної адміністрації у Сватівському районі не було жодної російської школи.
Мені дуже шкода, що така людина передчасно відійшла від нас. Вічная, вічная йому пам'ять".
Ви зрозуміли, пані й панове, "розмовляв Володимир Володимирович виключно українською мовою", добився того, що "в районі не стало жодної російськомовної школи"? А прийшов же на навчання ВПШ 1979 року зовсім не вміючи рідномовно обмовитись жодним живим словом...
Весело колись казав мені: – Навчусь і я вимовляти слова м'яко, округло, без російського гаркання...
Не знаю, як хто, а я завжди, друзі, буду картати себе за те, що не зайшов до Гуглу, не забив для пошуку два слова: "Володимир Просін". Ми ж загалом так близько тепер знаходимось один від одного, лише за один клик Інтернету. Але забуваємо зробити цей крок, друзі. Сьогодні ж це вже просто занадто пізно...
Одне слово, прислухаймося до слів нашого "неокласика" Миколи Якименка, котрий мудро написав у цій книзі: "Телефонуймо друзям, поки не пізно"...
Володимир Володимирович Просін був винятково чуйною, проникливою людиною, з тонкою, ліричною душею. Ось одні з останніх слів, які він записав у своєму блозі перед смертю: "Яка тепла ніч! Яка місячна! А що витівають солов'ї!"
Олександр ГОРОБЕЦЬ,
журналіст, письменник.
P.S. На початку березня 2019 року, коли готував цю статтю для майбутньої книги, виставив її для прочитання у Фейсбуці, у своїх блогах на інших інтернет-ресурсах. Ці публікації мали винятково велику читацьку аудиторію. Їх прочитали десятки тисяч громадян. Саме тоді я набрав номер мобільного телефону голови Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка Павла Мовчана. Запропонував йому: "А чому б не встановити премію імені Володимира Просіна для тих, хто бореться за розповсюдження української мови, витіснення московітського "нарєчія" з наших країв, виготовити медаль Володимира Просіна?! Уявляєте, як би така нагорода підтримала моральних дух тих, хто б удостоївся її... Насамперед, для українців зі сходу України..."
"Ой спасибі за гарну ідею, Олександре, – відповів Павло Михайлович. А вже за декілька хвилин додав:
– Але де ж взяти гроші на це? На премію, приміром...
– Та які там гроші, – не втримався я. – Не треба ніяких грошей до премії. Медалі вистачить. Люди, як мій однокурсник Володя Просін, просували українські ідеї в регіоні не за гроші... Життя своє клали за це...
– Приймається, – заявив П. Мовчан, – думаю, що найближчим часом почнемо цим займатися...
Знаючи, як пани-начальники грішать на обіцянках, я все-таки написав листа-пропозицію на ім'я керівництво "Просвіти". З Мовчаном чи без нього, думаю, але "Просвіта" заснує-таки премію з медаллю імені Володимира Просіна. Якщо ми цього всі забажаємо. Допомагайте, будь ласка, мені в цьому, друзі. Запитуйте керівництво "Просвіти": де премія і медаль великого українського патріота Володимира Просіна?
Фото із соціальних мереж.
